Сад Гетсиманський (скорочено)

Іван Багряний

Андрій надивлявся на світ. Перед тим, як покинути його, може, назавжди, він жадібно дивився на все навколо, намагаючись все зафіксувати, відкласти в клітинах мозку, щоб потім пам'ятати, яка ж була та «воля», який же був той світ, в якому для нього забракло місця.

[...] Баскі коні промчали через центр міста, через міст, через Успенську площу з пам'ятником тому, хто так ощасливив оце місто, — Ульянову-Леніну, — і влетіли в Харківську вулицю, а червоний колір гнав назустріч. Ось будинок колишнього «Уездного Высшего Начального Училища», де Андрій вчився перед революцією, а тоді, в революцію, разом з іншими з незрівнянним ентузіазмом переробляв його, його нутро, на новий штиб — з «Высшего Начального» на національну «Вище-початкову школу», перефарбовуючи його, так би мовити, ідейно в жовто-блакитний колір. Тепер той будинок рудий. Ну, це може бути, це тому, що він щедро политий кров'ю його вихованців. Це може бути. Ось колишня жіноча гімназія... Руда. Ось чоловіча гімназія, тепер педінститут — рудий... Хтось у цьому місті напевно збожеволів, дістав бзика на кольоровому грунті. Але чи так? Чи це від божевілля? Ні, не від божевілля це. Від політики. Ця декорація, цей фарбований фасад — від політики! Коли всередині зі здобутками революції не гаразд, коли ту революцію підмінено чим іншим, коли треба те «інше» злочинно ховати, тоді ретельно фарбиться фасад. Андрій дивиться з досадою на той «революційний» фасад рідного міста, і його нудить під ложечкою, йому хочеться з усього маху дати комусь невідомому в зуби, щоб аж щелепи геть позвертало, комусь тому, що оце так спохабив, спаскудив його бідолашне місто. Але, не маючи належного об'єкта (не дати ж по щелепах оцьому напівсонному й досить безобидному на вигляд начальникові міліції, що сидить поруч!), не маючи об'єкта, Андрій тільки поводить плечима й зітхає, мружить очі.

[...] Ще дві години шаленої їзди степом, і вони нарешті зупинилися на полустанку К... Он як! Важна він персона, якщо його не зважилися показати людям на міській станції, а завезли аж геть на цілковите безлюддя! На цім полустанку, саме як сходило сонце, Андрій і його дальший ескорт — начміліції й два міліціонери — злізли, забравши лантух з якимсь барахлом, валізку й течки з паперами, а решта повернули коней і поїхали шагом назад. [...]

По якомусь часі підійшов дачний поїзд і забрав надзвичайну групу з полустанка К; дачний поїзд, що йшов-таки з Андрієвого міста до заштатної столиці Української Соціалістичної Республіки.

Від надмірної напруги нерви Андрієві притупіли, до того ж він був морально вбитий, внутрішньо розчахнений — в результаті зовнішній світ переставав його цікавити, насіла глибока апатія й страшенно захотілось спати, як було завжди з ним, коли аварійний душевний стан доходив до критичної точки. Це брав гору інстинкт самозахисту — гасив розбурхане полум'я, стримував шалений гін крові, склепив вуха й очі, ввергав душу в сон. Спати... Єдине, всеохоплююче й всезаперечуюче, непереможне бажання. Але зовнішній світ не давав йому спати. Вагон, в який вони влізли, був погано до того пристосований. Це був химерний, ще не бачений Андрієм вагон дачного поїзда, що курсував на лінії: місто «Н» — Харків. Отаке досягнення за час його відсутності!

[...] Це, власне, думав Андрій, сидячи в кутку й даремно намагаючись якось заснути. Заснути неможливо.

[...] Андрій переводить погляд у вікно й дивиться, як обертаються поля, і слухає, як тихо й мляво розмовляє начальник міліції з одним міліціонером. Той міліціонер назвав був начальника «товариш Рибалко!», і тепер Андрій знає, що він називається «товариш Рибалко». Андрій не вникає в зміст розмови, лише слухає саме звучання — товариш Рибалко говорить прекрасною українською мовою з милим полтавським акцентом. Слухаючи ту прекрасну мову, Андрій думає: «От везуть та й вкинуть у рідну-ріднісіньку українську тюрму».

[...] Нарешті вони прибули до Харкова. Недавня ще столиця Української Соціалістичної Республіки, великий промисловий центр України — Харків саме починав свій робочий день, хоч у людей десь це й була неділя.

[...] Андрій рішуче не впізнавав своєї недавньої столиці, не бачивши її всього яких шість років.

[...] Вони вже йшли попри самісіньку стіну управління НКВД, завертаючи за ріг на Чернишевську, де був вхід до комендатури, як раптом двоє молодих хлопців, по-спортивному одягнених і досить «модних», стоявши на розі, обернулися й наставилися очима на Андрія усторч. Хвиля здивування й зацікавленого оторопіння. Провели очима Андрія до дверей і несподівано один протяг на повен голос:

— Чумака повели!..

Андрій страшенно здивувався — хто ж це? І звідки він його знає? Але озирнутися не встиг — двері за ним закрилися. «Хтось, може, з рідного міста, може, з рідної вулиці».

Сонце, воля, весь світ і два якихось незнайомих хлопчиська, що знають його ім'я, лишились по той бік.

[...] «Фабрика-кухня»... Якщо існує «той світ» по думці всіх смертних, то оце він і є. Світ по той бік таємничої брами, що розділила життя на відоме й невідоме, на просте й загадкове.

«Той світ». Причому слово «той» за термінологією мешканців цієї частини планети має подвійне значення: крім звичайного протиставлення до слова «цей», воно ще має окремий зміст — спеціально наголошуване це слово має означати «той!», тобто особливий, унікальний, непередбачений і неперевершений. Та, мабуть, обидва нюанси цього слова тут будуть до речі. «Той світ», «Фабрика-кухня».

[...] Так вони перейшли лабіринт нижніх коридорів, потім підіймалися нагору. Один поверх... Другий... Третій...

[...] Зійшли на третій поверх, постояли на сходах, потім походили в коридорі. Рибалко поторсав кілька дверей — всі замкнені. Андрій бачив, що його начальник безпорадний і не знає, що робити. Всюди порожньо, безлюдно: порожні вестибюлі, порожні сходи, зупинений ліфт, порожні коридори. Андрій згадав, що сьогодні неділя, отже, виходило, що хоч в цей день працюють усі заводи й фабрики, тут це вихідний день, ніхто не працює. Поникавши по коридору, вони посиділи на лаві. Потім перейшли в другий коридор, знову посиділи на якомусь тапчані. Рибалко поторсав ще кілька дверей.

[...] Андрій розумів, що Рибалко хоче комусь його здати, власне, мусить здати і не знає, кому ж саме, кому він мусить здати цю валізу, й лантух, і цю розхристану, в розшнурованих черевиках, невиспану, задуману людину. Не було кому приймати.

І нарешті вона з'явилася, та особа, якій тепер мала належати Андрієва голова. Раптом і несподівано. Це була жінка. Вона промчала, як фурія, коридором мимо — сухорлява, рудогрива, ні, вогненногрива й досить молода, й досить гарна, в військовій блузці, з портупеєю через плече й через опуклий бюст. Промчавши, вона крутнула, обернулася на обцасах, мовби на всім галопі осаджена гаряча кобилиця, і підійшла до Рибалка:

— А-а... Це ви з Н...?

Рибалко став на струнко:

— Так... — І подав пакет, запечатаний сургучем.

Жінка взяла пакет, а очима на Андрія. В густо нафарбованих губах вона тримала димлячу цигарку, жувала її, як зумбело, а великими очима дивилася на свою нову власність, ніби оцінюючи її. В тих очах світилась велика цікавість: цікавість жінки а чи суто фахова цікавість енкаведистки — хтозна. Андрієві ті цікаві очі, підведені великими підозрілими синцями, на блідому обличчі, обрамленому вогненним кольором волосся, видалися очима розпутної, владуімущої жінки. Вона дивилася все пильніше, все дужче ті очі закруглюючи, — видно, що вона щось про Андрія знала інтригуюче. Під тим її поглядом і взагалі при її появі Андрій не звівся і не став на струнко — він собі сидів спокійно й дивився на вогненногриву фурію, відзначивши лиш про себе, що це чудо не зволило навіть привітатися, з'явившись. Може, тому він, примружившись, дивився в цікаві очі фурії іронічно, а може, тому, що вперше бачив жінку в уніформі службістки органів ВЧК-ОГПУ-НКВД, а може, тому, що від вигляду цієї вогненногривої діви йому привиділася сонячна, благословенна Одеса й Дерибасівська вулиця...

Жінка раптом ще дужче поблідла, роздула ніздрі, хуркнула в них і, повернувшись круто, пішла.

— Давайте за мною! — кинула хрипко до Рибалка.

«Історія повторюється!»...

[...] Це ж кімната, звідки кожен в'язень починає свою арештантську кар'єру. Андрій окинув її оком і відзначив мимохіть, що кімната ця, як і всі ті коридори та вестибюлі, які вони пройшли, має той самий специфічний вигляд — вигляд запорошеного, зачовганого виробничого приміщення, де товчуться великі людські юрбища.

Фурія читала, читала... Потім опустила папір і якийсь час дивилася пильно на Андрія. А далі раптом як не тупне ногою, як не заверещить несамовито:

— Як сидиш!?

Андрій витріщився здивовано.

— Як сидиш!? — аж завищала фурія й вибухнула дванадцятиповерховим жахливим матом і застукала кулаком по столу. Її вогненна грива запалахкотіла.

[...] — Як... Як ти, гад (і цілий фейерверк найвіртуознішої лайки), сидиш, га?!

[...] — Ах ти ж!.. Що ж ти Наполеона з себе строїш!!

[...] — Ну, брат... Тут же ж тебе й навча-а-ать! Тут тебе навчать!.. [...]

— Прізвище, ім'я та по батькові?.. Рік народження?..

Соціальний стан?..

[...] — Під судом і слідством був?

— Під слідством? Був. Під судом?.. Ні.

[...] — Що?! — витріщилась фурія, — як це?

[...] — Слухай, ти!.. Не будь ідіотом!.. Якщо ти був під слідством, то як же ж ти міг пройти мимо суда?

[...] — Родину маєш? — запитала фурія, ледве тримаючись на рівні пристойності.

— Яку? — грубо перепитав Андрій.

[...] — Яку родину, я Вас питаю? Кожна людина має дві родини: одну батьківську, до якої належить сама, а другу власну, яка їй належить і в якій вона є сама батьком. Яка родина Вас цікавить?

[...] — Свою власну!..

— Не маю... — процідив Андрій байдуже. [...]

Нарешті виповнювання анкети скінчилося. Фурія звеліла Рибалкові кинути лантух і валізку в куток і йти з Андрієм геть, чекати десь там, а сама зняла рурку настільного телефону...

— Фу-у, — зітхнув Рибалко, не втримавшись, коли вони вийшли з кімнати й зупинились у вестибюлі, чекаючи: — Фу-у... — І зробив недозволену річ, витер піт долонею з чола й промовив якось безпомічно, ні до кого, навіть ніби винувато й ніби виправдовуючись перед Андрієм:

— Це і є товариш Нечаєва!.. Майор органів... Жінка начальника політвідділу Охтирської МТС...