Сад Гетсиманський (скорочено)

Іван Багряний

[...] Андрій впився очима в акуратно списаний аркуш. Він був списаний ліловим чорнилом, рівними рядками, бездоганною російською мовою... На ньому було написано щось стилем рапорта...

«Н-СЬКОМУ РАЙОНОВОМУ ВІДДІЛОВІ УГБ-НКВД. НА РУКИ НАЧАЛЬНИКА Р. В.»

За тим ішло:

«Цим вважаю за свій обов'язок докласти органам Державної Безпеки, що цього числа 16, серпня 1937 року повернувся до міста Н., до своєї матері й родини нелегально відомий контрреволюційний діяч, колишній близький друг М. Хвильового, Гр. Косинки, Калініна й других контрреволюціонерів Андрій Чумак, суджений колись і засланий, але не відбувший терміну. За всіма ознаками він утік з ДАЛЬЛАГУ, в якому перебував, вже давно, а приїхав інкогніто...»

[...] Внизу був підпис: «Жгут».

[...] Андрій нічого не чув, йому потемнів увесь світ. Це був страшний удар! В самісіньке серце. [...]

Слідчий дав йому води. Потім побризкав чоло.

[...] Андрій прийшов до пам'яті.

— Дайте. Дайте мені... ще глянути... — попросив він тихо.

[...] Нарешті слідчий показав бідолашному Андрієві ще кілька списаних сторінок, розкривши течку десь посередині... Це добре відзначила Андрієва свідомість — течка розкрита посередині... До цих сторінок Андрій приник очима... Це були ті самі сторінки, що вже він колись бачив... Тоді в трійнику. Вгорі на першій сторінці стояло написане одним почерком:

«В справі громадянина Андрія Чумака».

Потім іншим почерком, зовсім незнайомим, заголовок: «Мої добровільні свідчєння», а за цим ішло списаних тим самим незнайомим почерком кілька сторінок. А в кінці стояв підпис — підпис знайомий, дуже знайомим почерком:

«Катерина Бойко».

Це був власноручний підпис Катрі. Власноручний, лише трішки якийсь нервовий чи хапливий... Це її почерк.

Далі йшов під підписом додаток, написаний іншою рукою й навіть іншим чорнилом: «Була секретаркою Н-ського Райвідділу НКВД».

А вже в самім низу було написано:

«Правдивість і власноручність підпису громадянки Катерини Бойко стверджується».

«Начальник Н-ського РВ НКВД — Сафигін».

«Начальник Відділу СПО Харківського ОО НКВД — майор Великін М.»

«Слідчий — майор Сергєєв Л.»

[...] Слідчий не знав, що Андрій не потребує «порятунку» й не потребує ніякого милосердя.

Відправляючи Андрія «до камери», слідчий радив йому подумати.

[...]

«Подумайте».

І Андрій думав. Але думав не про те, про що радив слідчий. Він думав про смерть.

Вперше Андрій всерйоз думав про смерть. Душа спустошена так, ніби по ній пройшов ураган. А чи вогненний смерч. Все спопеліло. Руїна. Чорна руїна, а над нею безвихідна, нестерпна, безмежна туга.

Андрій уперто думав про самогубство. Це стало ідеєю-фікс, яка його переслідувала вдень і вночі. Але як те зробити? Як зробити так, щоб то було напевно й безповоротно. Можливості в'язня занадто обмежені в тих умовах, в які його поставлено. А там, нагорі, видно, передбачали його намір і поставили в такі умови, в яких він нічого не міг заподіяти собі. Його вкинули в камеру, де сиділо шестеро людей, і, до того ж, в таку, що її обсервовано весь час з коридора, вдень і вночі. Андрій це помітив. Як помітив і те, що ті шестеро людей дуже вже щось пильно за ним приглядаються...

[...] Прагнення смерті підсилилось тим, що він узнав у камері з окремих уривків фраз. Виявилося, що Великін і Сергєєв ні в якій відпустці не були, а працюють собі, та що всі, що сидять у цій камері, це їхні «клієнти», тобто належать до відділу Великіна й підпорядковані слідчому Сергєєву. Так що обіцяний «останній етап» може, скоро й несподівано прийти, бо не треба чекати нічийого повернення з відпустки, а ті всі муки будуть вже зайвими. Навіщо?! Пружина його душі розкрутилася з шаленою швидкістю, і вже тепер її ніщо не накрутить. Тож ті муки будуть зовсім зайвими...

Так минуло кільканадцять днів. Потім Андрія викликав той самий тихий слідчий і спитав:

— Ну, як? Що ви надумали?..

— Надумую... — відповів Андрій тоном, що міг подавати якусь надію.

Слідчий подивився в Андрієве змучене, але спокійне лице, оглянув його всього й, видно, лишився задоволений. На тому виклик поки що й скінчився. Слідчий відправив Андрія назад. А відправляючи, сказав:

— Ви маєте вже дуже мало часу. Зробіть з цього правильний висновок...

Андрій мав щастя! Його не повернули вже до камери з шістьма обсерваторами, а відправили назад, на Холодну гору. Цим Андрій був так втішений, ніби хтось подарував йому свободу... Так, це була свобода. Свобода зробити нарешті так, як він хоче.

[...] Вранці до Андрія підійшов Санько:

— Андрію Яковичу! А може б, я оце вас поголив?

Діставши згоду, Санько намилив Андрієві щоки справжнім милом (десь доп'яв змилочок), потім вийняв із своєї кишені Андрієву пропащу залізячку й гарненько його тією залізячкою поголив. Заскаливши око, він її так гарно «підтягав» об підошву черевика...

Андрій почервонів, як дітвак, спійманий на шкоді, але нічого Санькові не сказав. В Санькових руках ганебний доказ його слабодухості.

Але ж і варвар! Коли він її так мистецьки вкрав?!

Андрій лишився жити. Лишився нести свій тяжкий хрест до кінця. Поки впаде.

Того проклятого односкладового слова й прикритої ним жахливої суті не вистачило, щоб зіпхнути його на той світ.

Але його цілком вистачило для того, щоб на цьому світі Андріїв хрест був безмірно тяжкий, такий тяжкий, що пригнув його геть до самої землі.

В похмурих трійниках, над рядом смертних камер, в спеціально пристосованім закапелку вони чекали вдвох, коли привели Андрія. Це були Великін і Сергєєв. Закапелок цей для слідства зроблено не випадково над відділом смертників — він розрахований на окремий психологічний вплив. [...]

Андрія посадили на табуретці. По формі. Довго дивились мовчки, вивчали Андрієве обличчя.

[...] Андрій не поворухнувся.

— Та що ж ти, чорт би тебе забрав! Підтверджувати не хочеш і заперечувати не хочеш? То що ж ти хочеш?!

— Я хочу... Яхочу бачити прокурора. (Андрій зовсім не хотів бачити ту мавпу, але це так.)

— Овва! Тай щож ти з ним робитимеш? Цілуватимешся, чи що?!

— Ні. Я йому напишу власноручно свій «протокол»... і підпишусь...

— Гм... — уїдлива іронія. — Та й що ж ти там писатимеш?

— Правду...

— Йолоп! Ти хочеш знати «правду»! Ну, так правдою є, що твій прокурор сидить вже ось у цім десь корпусі. Як зустрінеш, пожалієшся й напишеш... А тим часом я тут твій прокурор і все... Цар і бог!.. Отже, пиши своє заперечення.

Андрій щодо прокурора це сказав так собі, бо в дійсності не мав ніякого наміру щось писати жодному прокуророві й жодного з них бачити — «правда» про прокурорську силу й функцію йому добре відома. Сказав те, аби лиш розряджувати напругу, аби лиш відволікатись від протоколу, що лежить на краєчку стола.

— Ну, а ще що ти хочеш? — вже палахкотів очима Великін.

— А ще... На підставі закону, я хочу очних ставок.

[...]

Не вдалось! Андрій хотів викликати їх на те, щоб вони показали все «діло», але помилився. Йому страшенно хотілося раптом подивитися ще раз на той рапорт з тим підписом, ну, й на решту, чого йому не показувано. Він думав наївно, що вони впіймаються на гачок і, повіривши, що він уже однаково все бачив, покажуть. Яка наївність! Ба, вони лише по частинах розставили те «діло», немов тенета, й ловлять його, Андрія. І ніколи вони його не покажуть, хоч «по закону» він і має право все бачити.

[...] — Хіба ти не зрозумів, що всі шляхи тобі вже одрізані, що ти лежиш на всіх лопатках і що оця морока з тобою — то тільки ради пустої формальності. Розумний чоловік на твоєму місці взяв би й все підписав, одним махом. Бо чим більше упертості, тим гірше. І чим далі, то буде гірше.

[...] — Так підписуєш?

— Дайте мені очні ставки...

— Очні ставки тобі не потрібні...

[...] Андрій зовсім не збирається підписувати, але бере ручку, а тим часом читає:

«Протокол про закінчення слідства».

[...] — Чумака з вєщями!

Всі в камері були страшенно здивовані. Це вперше за весь час викликають просто, без піжмурок, без переклички «на Чи», «на Ри».

— Чумака з вєщями!

Андрій взяв свої «вєщі» — свою незмінну заяложену торбиночку з шкоринкою, Санько вкинув туди свою пайку на придачу — все. Чумак зібрався з «вєщями».

Але минає година — не кличуть. Не беруть.

Минає дві — не беруть.

Вся камера заінтригована. Починає кружляти логічне припущення... Несамовите, але логічне: беруть вдень — значить, на волю! На волю!!! Підтвердженням цього є той факт, що не взяли одразу, — значить, «готують документи». Оформляють. Виписують гроші в бухгалтерії, адже ж Чумак мав там свої гроші конфісковані!? Шукають одежу, яку-небудь одежу, бо не можуть же вони Чумака випустити в самих рубцях, голопузого... На волю!

Вже всі були певні, що таки на волю. Буває. В цій химерній країні все буває!...

Особливо ж віра в можливість виходу на волю окрилилася, коли до камери хтось приніс підтвердження, що «таки да» зняли Єжова. Він на власні очі бачив, як раніше висів у кабінеті його слідчого портрет Єжова, і так само на власні очі бачив, що того портрета тепер немає. Зняли! Зняли портрет — бо зняли Єжова.

[...] Минали години, а Андрія не брали. Припущення про волю остаточно стверджувалось.

[...] Очевидно, Андрій таки піде на волю. З завмиранням чекали виклику вночі. Але ніч минула — не взяли. Прийшов ранок — знову не беруть. Якщо вночі не взяли — значить, таки на волю. Значить, вчора не встигли все оформити й закінчують сьогодні.