Правда і кривда (скорочено)

Михайло Стельмах

В церкву, як з кінокадру, влетів молодий русявочубий полковник. За його плечима в багряному кипінні ворушилась накидка неба. Він зупинився біля правого притвору і невідомо в кого запитав:

— Тут Марко Безсмертний?

— Тут усі безсмертні! — строго відповів йому немолодий воїн, в якого груди і всі ордени були залиті кров’ю.

— Так, вояче, — виструнчився полковник. — Тут усі безсмертні.

— Тільки я один, грішний, потихесеньку затесався сюди — не журячись такою халепою, привітно посміхнувся боєць, рука якого була недбало вмотана у верхню солдатську сорочку.

— Чого ж ти грішний? — не зрозумів полковник, обережно ступаючи поміж пораненими.

— Бо штрафником чогось був, словом, прогрішився. — Майже щаслива посмішка грала на обличчі пораненого.

— Тепер серед нас нема штрафників, — поправив його немолодий воїн. — Є одна сім’я. Хто тебе сорочкою отак погано перев’язав?

— А я сам, бо хіба настачить медицина бинтів на няші руки та ноги? — Він підняв поранену руку догори, і на ній почала розкручуватися, розпростуватися сорочка, неначе кров бійця вдихнула в неї життя.

До полковника підійшла дівчина-підліток з оберемком розплетених кіс. В її сльозах тремтіли здрібнілі відблиски воскових свічок. Дівчина ще не звикла до війни і оплакувала всіх безнадійних, яких виносила з бою.

— У мене Марко Безсмертний, — покусуючи губи, скорбно сказала вона.

— Де він, Оксано? — стрепенувся полковник.

— Ондечки, поруч з Георгієм Побідоносцем лежить. — Стояла у красі своїх кіс і сльозин, мов пшеничний колосок у вечірній росі.

Вони потихеньку пішли в глибину церкви, зупинились перед двома воїнами: мальованим — небесним і пораненим — земним. Навколо небесного воїна біліли клубочки хмар, навколо земного — темніли плями крові.

Полковник опустився на коліно, пильно, з жалем поглянув на безкровне, смагляве, з нерівною підківкою вусів обличчя солдата, нахилив голову до його нерухомих грудей і пошепки запитав дівчину:

— Живе?

— Дихає, — нерівною болісною оборочкою взялися перепалені дівочі уста.

Полковник підвівся з підлоги.

— Зараз же кладіть його на підводу — і в шпиталь.

— Чи доїдемо? — скривилась дівчина, і з двома сльозинками обірвались дві крихітні свічечки.

— Доїдете! Інакше не повертайся! — погрозою блиснули очі полковника.

— Єсть не повертатися, — не те сказала, що думала, але полковник і не помітив цього.

Через якусь хвилину він і дві пари дівочих рук бережно виносили Безсмертного у світання.

Між цвинтарними вишнями й черешнями пряли вухами наполохані коні, шкіра тремтіла і перекочувалась по них. Лілове лоша боязко притулилося до задніх ніг матері і після вибухів попадало їй головою у вим’я, з якого сочилось молоко. Мати зараз трималася спокійніше, ніж рослий підручний кінь. Легеньким іржанням вона, як могла, заспокоювала своє дитя і кусала коня, коли той, вивертаючи очі, звивався на диби.

Усякі дива бувають із пораненою людиною, навіть коли її життя вже тримається не знати на чому. У церкві біля святих і богів нічого не чув Марко Безсмертний, а тільки-но закрутились, заскрипіли колеса, він спочатку відчув темну розпарену спеку, і це його повернуло в дитинство, коли хворим лежав у парноті розімлілого зерна, бо в ті часи у селі зерно було і хлібом, і ліками... Еге ж, лежить він присмерком у хаті, а вулицею на возі повертається додому його дід. Над ним гримить та й гримить громовище, а дідові хоч би що: сидить собі на сіні і наспівує свою улюблену пісню:

Ой не знав козак, та й не знав Супрун,
А як славоньки зажити,
Гей зібрав військо славне запорозьке
Та й пішов він орду бити.

«Чи не підтягнути й собі?» — думає Безсмертний і тихенько приєднує свій голос до дідової пісні:

Ой у неділю рано-пораненьку
Супрун із ордою стявся...

«І таки справді він у неділю з фашистською ордою стявся», — думає про себе Марко, перелітаючи з дитинства в теперішні бої.

Оксана перелякано оглянулась. Майже нечутно зривалася, шелестіла пісня на устах Безсмертного, як нечутно падали з воза на дорогу краплини його життя. Дівчина заплакала. Її сльози теж падали на дорогу і розсівалися з краплинами крові бійця. А Марко й далі співав, дарма що його пісню то з того, то з іншого боку глушили якісь несамовиті громи і дарма що її не чули ні бійці, ні дід, ні коні, ні союзники.

«Чим же він співає?» — з жахом думала дівчина, знаючи, як гарячий свинець покраяв і потрощив Безсмертного. Але ось пісня затихла. Оксана зупинила коні, нахилилась до Марка. Його серцю уже не вистачало крові, і воно зупинялось, стихало, мов пісня.

— Товаришу Безсмертний, товаришу Безсмертний! — закричала Оксана, перелякано торкаючись руками його плечей. — Не вмирайте, будьте настільки милостиві... Я повинна здати вас живим...

— А я не в... мираю... Я в... видужую. Тільки зерно підігрій... Холоне, — не так почула, як відчула тиху відповідь. Марко хотів розплющити повіки, але тепер для нього це було непосильною роботою. Від усіх його намагань лише легенько здригнулись перехрещені вії. Це не здивувало його, а дивувало те, чого це дід так довго їздить під вікнами, а в двір не в’їжджає, і чого так страшно гримить громовиця, а дощ навіть не шелесне...

Польовий армійський шпиталь знаходився під землею, а на землі, як обрубані й необрубані кряжі, лежали поранені — для них не вистачало місця ні на операційних столах, ні в підземеллі палат. Посірілий, злий від безсоння і втоми, начальник шпиталю непривітними очима зустрів новоприбулих і хрипко запитав Оксану:

— Що, й досі порядку не знаєш? Поранений не з нашої армії. Везіть у свій шпиталь.

Дівчина розгубилась, безнадійно опустила руки, і сльози самі покотились на шинелю.

— Чого ревеш, недотепо!? — розсердився начальник шпиталю. — В ляльки б ще дома бавилась, а вона на фронт побігла. Добровільно ж пішла?

— Добровільно, — винувато схлипнула дівчина, притихла і враз не вона, а слова її заридали: — Що ж я у той шпиталь довезу? Одне тіло без душі? І полковник Горюнов наказав під розписку передати вам, — безпорадно і вперто, мов колосок у росі, хилилась і випростувалась дівоча постать.

— Полковник Горюнов? — шанобливо перепитав начальник. — Хто ж цей боєць? — кивнув на підводу.

— Безсмертний.

— Яке гарне прізвище! — подобрішали слова і обличчя начальника шпиталю. Довгим, як у піаніста, пальцем він підкликав двох санітарів, показав їм на Безсмертного:

— На стіл!

Санітари підійшли до підводи, на мить насторожено обернулись, прислухаючись до заходу. Колеса війни вже гуркотіли недалеко від шпиталю.

— Так, — глибокодумно сказав один.

— Буває, — погодився другий і зітхнув.

— Не чикайтесь! — підігнав їх начальник шпиталю.

Санітари поклали на носилки Безсмертного й понесли в підземелля, що лаялось, стогнало, плакало, командувало й задихалось у випарах ліків, крові, землі.

— Трояндо, Трояндо, я Лілея! — викликав когось із далини поранений радист. — Як чути? Прийом... Трояндо, Трояндо!..

— Пішов ти к чортовій матері зі всіма своїми квіточками заразом. Ой, болить.

— Що болить?

— Нога болить.

— А де ж вона?

— Нема. В окопі залишилась, а тут болить...

Хтось шарпонув Марка за ногу, потім за другу й здивувався:

— Ви погляньте на цього новака — у нього замість онуч роздертий есесівський прапор.

«Топчу фашизм!.. Топчу кривду!» — хотів сказати Марко, але слова його були такими кволими, що не могли розтулити уст.

Марка знову підхопили чиїсь руки, кудись понесли і поклали на щось холодне. Він відчув, як на нього наклали приторно-їдучу маску, і зрозумів, що лежить на операційному столі. Та його охопила така слабість, що уперше за всю війну подумав про смерть. І після цього перед ним хитнулись, розходячись у різні сторони, дві дороги. Одна, просвітлена, бігла в рідне село, до неї притиралися головаті соняшники і хата-білянка, а друга, сіра, імлиста, опускалась у темінь.

«Оця перша — на життя, а друга — на смерть», — зрозумів Марко, стараючись якось не помічати тієї другої дороги. Але видіння перемежовувались — їх не можна було обхитрити. Раптом все здригнулось од вибуху. Обвалюючись, загупала земля, почулися зойки, а потім хтось крикнув:

— Хірурга, хірурга виносьте!

Густі гарячі хвилі, обдавши Марка, почали шалено намотуватись на нього й розтягувати все тіло. З цим нестерпним відчуттям він кудись провалився, але згодом почав спливати чи виходити з небуття. Він почув, як хтось, скрадаючись, підійшов і став біля його ніг. Марко розплющив очі, холонучи: на тлі темені, мов на велетенському рентгенознімку, побачив смерть. Вона була точнісінько така, якою знав її з прадавніх казок, з малюнків чи сновидінь.

Смерть відділилась від свого рентгенівського знімка, поглянула на Марка і втомлено, без погрози сказала:

— Тепер уже, Марку Проклятий, настав твій смертний час.

— Брешеш, костомахо! — Не злякався — обурився Марко. Надлюдським зусиллям він підвівся з столу, болючими ногами ступив на землю і стиснув кулаки, готуючись битись до останнього подиху.

Але смерть не кинулась на нього, а здивовано запитала:

— Чого ж я брешу?

— Бо я не проклятий... То давно, ще до революції, так дражнили мій бідний знедолений рід і мене. Тоді ми були прокляті... І час мій не вийшов, бо я ще не наорався, не насіявся, не налюбувався землею, не нажився.