Правда і кривда (скорочено)

Михайло Стельмах

«Оце завтра з Хведьком прийдемо сюди», — подумав Марко.

Поки він тішився вудінням, від ставу донеслись обурені жіночі голоси. Їх втихомирював густий буркотливий голос Тодоха Мамури, а потім обізвався й грізний Антона Безбородька:

— Що ви мені бабський бунт підіймаєте. Іч, як розбестилися за окупацію!

— Безсовісний, чого ти нам вибиваєш очі окупацією!? — як біль, злетів жіночий зойк.

— Щоб власницькі ідеї вибити з вас.

— Зі своєї жінки спочатку вибийте! Хтось за окупації в неволі умирав, а вона аж в Трансністрію спекулювати їздила! — обізвалася Варка Тримайвода.

— А ти бачила? — визвірився Безбородько.

— Авжеж!

— То гляди, щоб свого села не побачила. За агітацію і до білих ведмедів недалеко.

— Тільки з вашою жінкою разом! — відрізала Варка. — Мене ти на переляк не візьмеш.

— Та що ви, бабоньки, показилися чи дурманом сьогодні поснідали? Хіба ж прядиво для мене чи для голови потрібне? Усе ж для фронту, тільки для нього! — подобрішав голос Тодоха Мамури.

— Отак би й говорив одразу, а не страхав нас. Ми вже з сорок першого року лякані.

Марко виглянув із своєї схованки. До конопель наближався гурт дівчат і молодиць, а за ними їхали на конях Безбородько і Мамура. Деякі жінки були з лопатами, в деяких за плечима коливалися в’язки лискучих перевесел, з яких стікали краплини води і сонця. Сумніву не було: голова гнав жінок мочити коноплі. Марко спочатку оторопів, а потім спалахнув од гніву. Про що ж Безбородько думав у теплі передосінні дні? Про що ж він думає тепер, на каліцтво посилаючи матерів і дівчат!?

Біля конопель усі зупинилися, хтось із дівчат зігнувся над ставом, черпнув рукою воду.

— Ну, як, Ганно?

— Трохи тепліша, ніж на водохреща. Ще онде крига під берегом блищить...

— Ви, баби, гарячі, одразу нагрієте воду, — пожартував Безбородько.

— Совісті нема у вас ні на копійку, — затремтів од злості і сліз голос Варки Тримайводи. — Це ж усі ми принесемо додому простуду і кольки. Хіба ж ми колгоспу тільки на один день потрібні?

— Вийдете, як перемиті, — заспокоїв Безбородько. — А щоб і різні виделікатнілі не кахикали та не морщилися — пошлю за горілкою. Хто має такий-сякий запас?

— У мене є, — обізвалася Мавра Покритченко, її обличчя, здавалось, було обведене самим сумом.

— У тебе? — невдоволено поглянув на вдовицю Безбородько. Хтось із жінок значущо покосився на голову. — Ну що ж, давай ключа, Тодох в один чирк перебіжить верхи.

Мавра підійшла до завгоспа, з презирством тицьнула йому ключа, і Тодох, крутнувши коня, здимів поміж вербами.

— Іч, як потягнуло на дармову горілку, — і тут не втрималась Варка.

Безбородько несхвально похитав головою:

— Чи ти, жінко добра, не можеш хоча б на часину втримати язика на зашморзі? Он молодші дивляться і вчаться у тебе непослуху, — показав на дівчат, які вже пеленали перевеслами висушені горстки матірки.

— Моя наука не крадена і не хапана, — війнула спідницею Варка і завзято, як вогонь, почала працювати.

Безбородько зліз з коня, поглянув на годинник, потім прищурився на сонце:

— От бачите, й припікає сьогодні. Значить, потеплішає вода. Ну, бабоньки, хто найсміливіший з вас? — А коли побачив, що першою пішла у воду Мавра, сердито зупинив її: — Чого поперед батька лізеш у пекло? Молодших нема? Краще в’яжи манделі.

— Таки хоч одну пожалів. З якого б це дива? — обізвався чийсь в’їдливий голос.

Мавра почервоніла, мовчки увійшла у воду, а за нею побрели Ольга Бойчук і Василина Куценко.

— Стійте, проворні! — гукнув на них Марко Безсмертний, дибаючи на жінок. — Ану, вилазьте мерщій!

Жінки здивовано перезирнулись поміж собою, зашепотіли. Їх усіх вразило обличчя Марка, навіть Безбородько спочатку розгубився і подав якийсь знак Маврі, але вона, як стояла у воді, так і залишилась стояти, хоча дівчата вже вискочили на берег.

— Вилазь, Мавро! — коротко наказав Марко. — Русалкою чи калікою хочеш стати? Це недовго при такому начальстві. — Невидющою темінню поглянув на Безбородька.

Жінка байдуже, безвільно опустивши руки, вийшла на берег. З подолка її благенької спідниці задзюрчала вода. Марко круто обернувся до Безбородька:

— Нове хрещення Русі вигадав? Святим Володимиром хочеш стати?

— А тобі, практично, яке діло, ким я хочу стати!? Бач, яким розумним по історії вишукався! Я ще покажу комусь науки! Повчиш їх — порозумнішаєш!.. Ти чого мій авторитет на людях підриваєш!? — і собі визвірився Безбородько. — Коли нема чого робити, накульгуй додому. А нам прядиво треба.

— Було б не вивозити його ночами поза хмари.

— Мені не такі розумні пишуть укази. Бабоньки, чого розвісили вуха, баламутство слухаючи? У воду! — кишнув руками на жінок.

— Ні, голубе, вони у воду не полізуть! — відкусив Безсмертний.

— А хто ж полізе!? Може, мені накажеш? — В глибині очниць Безбородька задимилися тіні.

— І накажу! Ану, лізь! — ступнув до нього Марко, а жіноцтво злякано ахнуло.

— Я!? — позеленів од злості Безбородько. — Ти збожеволів чи забувся, з ким говориш!?

— Лізь, жабо! І то не роздумуючи! — В очах його вже кипіла темінь.

— Марку, отямся! — вже перелякався Безбородько, збагнувши, що це не жарти. Під шкіру, прямо у кров, йому хтось кинув жменю мурашні, і вона, роз’їдаючи сміливість, гаряче побігла по всіх жилах. Оступаючись, він спиною подався до коня.

— Я що сказав!? — Марко тремтячою рукою вийняв з кишені пістолета. Чорний отвір його вибив з Безбородька останні краплі сміливості, а замість них отруювала кров пекуча комашня.

— Не жартуй, Марку, — заволав поганим голосом, а розчепірена п'ятірня його повисла в повітрі, не дотягнувшись до повода.

— Лізеш? Раз... Два...

Марко зараз мав такий скажений вигляд, що Безбородько, вже притершись спиною до коня, підняв руки вгору і злякано вигукнув:

— Здаюсь, тобто лізу... Але це насильство над головою. Запам'ятай, — жалюгідний в своєму падінні, він, мов не своїми ногами, підійшов до води і, коли в ній побачив себе полоненим з підійнятими руками, знову жахнувся, скособочився і попрохав Марка: — Ти присоромив і осоромив мене. То, може, по-доброму на цьому й кінчимо комедію.

— Вона тільки починається. Топай!

— Марку, нащо ж нам судитися?

— Ти ще й про суди не забув? Так я тобі зараз буду суддею! Ольго, подавай своєму голові лопату. І то замашнішу. Сили в нього, як у бугая.

Дівчина, знітившись, виконала наказ. Безбородько брав ту лопату, мов гадину. Він ще сподівався, що Марко опам'ятається і не примусить його прикопувати коноплі. Але й це сподівання розвіялось, коли йому подали перші манделі. Він втопив їх у воду, приколов кілками і почав зривати з дна болотну землю. А вода уже робила своє діло: хлющала в чоботях, вогнем обпікала стегна, краплинами спухала під віями і щеміла сльозами сорому та злості. Хоч би ніхто не побачив їх. Нагнувшись, він крадькома витер очі, а сам придумував найстрашнішу кару на свого напасника.

«Заструпіли твої виразки на нозі, але нові наріжуться на всьому тілі. Я вже постелю тобі доріжку до хати з залізними гратами». Почуття помсти почало перемагати сором, тільки не могло здолати огидливого холоду. І він лише тепер подумав, що краще було б мочити коноплі у копанках. Чому це раніше йому не спало на думку?

— Марку, покинь оці жарти, бо пропаду, — зіпершись на лопату, обернувся до Безсмертного, але уникав його погляду.

— Уже напрацювався? — злостивий подив викривив Маркові уста. — Відстоїш у воді вдвічі довше, ніж мали відстояти жінки.

— Чому ж удвічі?

— Бо тобі не треба родити дітей! — непримиренно поглянув на Безбородька і почув, як хтось з жінок зітхнув. Це була Мавра. При останніх словах Марка в її дикуватих блакитних очах стрепенувся сірий острах.

Біля греблі загупали копита. Тодох Мамура, тримаючи біля грудей, наче дитя, четвертину з самогоном, молодцювато під’їжджав до жінок.

— Ось вона, веселуха! — радісно вигукнув і осікся. Четвертина вислизнула з його рук, упала на землю, але він і не зирнув на неї, прикипівши переляканим поглядом до постаті свого начальства, яке з лопатою в руках згиналося над манделями. Тодох навіть очі заплющив і покрутив головою, одганяючи від себе, як йому здавалося, сатанинське навождення. Але Безбородько таки стояв у воді.

— Ой-ой, що тут скоїлось? — пошепки, ні до кого не звертаючись, запитав Мамура.

— Може, пособиш голові? — обізвалась Варка Тримайвода. Вона підняла четвертину, всунула в руки Мамурі. — Пригости свого хлібодавця.

Тодох боязко глипнув на Марка, збіднюючись, зігнувся в три погибелі:

— Можна хоч однією чарочкою пособити, щоб кров не застоялась?

— Пособляй!

Мамура вихопив з кишені стограмову чарку, налив по вінця і бережно поніс до голови, виявляючи йому очима і всією постаттю свою облесливу відданість і співчуття. Безбородько одним духом перехилив чарку.

Завгосп підійшов до Марка і пошепки заговорив:

— Отак же й пропаде чоловік, у нього ж партизанська ревматизма, у нього ж жінка. Нащо ж нам калічити один одного? Ви сусідили колись, і ваші батьки сусідили. Чого на віку не буває: почубились, але одразу помирились.

Гнів у Марка вже почав прочахати, і в цій історії він зараз уже бачив і смішне.

— Вилазь, мочільнику! — гукнув до Безбородька.

Той, крекчучи, вийшов на берег, почав роззуватися й виливати воду з чобіт, а Мамура порався біля четвертини, бо треба було горілкою і напоїти голову, і натерти його померзлі ноги.