Правда і кривда (скорочено)

Михайло Стельмах

— І це все уже назовсім відійшло, — зітхнула, задумалась Степанида , — і дитинство, і життя батьків, і твоя молодість. Тільки мамина хатка іноді так нагадає всю передчасно втрачену рідню, що і сльози, й іскри аж бризнуть з очей.

— Порідшав наш косарський рід, — і собі зітхнув Григорій Стратонович. — Підкошував усюди він смерть, але й смерть косила його. — Він бережно посадив сестру на ослін, уважно подивився на неї. — Та журба журбою, а жити треба. Чи не думаєш ти інколи, що живеш тепер, як у дуплі? Смуток ні розуму, ні сорочки не дасть. На людях треба побільше бувати, сестро, на людях!

— Вони такі ж нещасні, як і я, — стрепенулась і підвелася із ослона.

— Хм! Новину відкрила! А щастя їм, гадаєш, союзники з-за морів попривозять? — невдоволено хмикнув Григорій Стратонович. — Вони ж, люди, з сльозами посіють його, але дочекаються своїх великих жнив. Хочу бачити в цьому посіві справжню зернину і своєї сестри. Більше нічим тебе не можу втішити. Плакати з тобою не сяду за один стіл... Ну, прояснись, навдашечко моя. Ти ж така добра, славна, тільки занадто крихка душа в тебе, мов колосок у жнива. — Він знову пригорнув Степаниду, поцілував у надбрів’я і зразу ж приклав пальця до уст: — Тссс! Усі святі на грішників дивляться!

Степанида мимоволі посміхнулась, поглянула на святих, підвела над довгастими очима чорні дуги брів.

— Що б я, Григорію, робила без тебе?

— Невже б гірше борщ затирала?

— Напевне, гірше. І як не тяжко, Григорію, буває на душі, а завжди чекаю, що ти розберешся у ній ліпше, аніж я.

— Бо душа твоя схожа тепер на каталог, а я хочу, щоб вона була недописаною книгою, — махнув кулаком. — Більше пірнай у життя, більше й діждешся від нього.

— Чого ж мені ще ждати?

— Та не старості ж, зрештою, — це само неждано прийде. — Чекай хоча б... любові!

— Звідки?

— І од людей і, може, од якоїсь... людини.

— Не кажи такого. Любов тепер — не актуальна тема.

— Вона завжди актуальна. Поки людина живе — повинна чекати чогось великого.

— Це ілюзія романтики?

— Це сила життя, — сказав переконано.

— Добре, що в тебе життя схоже на перехрестя доріг, де ніколи не буває безлюдно, а в мене воно — невтоптана стежина... До тебе приходив Безсмертний? — запитала, наче між іншим, а в душі озвалося хвилювання.

— Чого лукавиш? Ти ж бачила, — допитливо поглянув на сестру. — Чом не підійшла до нас?

— Боюсь... і не знаю, про що з покаліченими розмовляти, — почервоніла Степанида. — Чогось я і досі не навчилась утішати людей.

— Щось ти, сестро, наговорюєш на себе. У шпиталях розмовляла ж з пораненими, якось утішала їх. Ну, чого забігала очима по святих місцях?

— Не все ж тобою любуватися, — відповіла знехотя. — Кажуть, буцімто він дуже покалічений?

— Дуже. Але такий чоловік житиме, як дуб-довговік.

— Він чимсь на тебе схожий... Постарів, посивів цей дуб-довговік?

— Присипала, притрусила приморозь, та й чого дивуватися? В такі літа, навіть без війни, сивина — не дивина. Що ж, пішли відпочивати, — перевісив на плече автомат, взяв кобзу і дмухнув на світло.

Одразу всіх богів і святих проковтнула згущена темрява, і тільки тепер Степанида провела руками по обличчі, що пашіло жаром, і важко схлипнула.

— Ти чого, Степанидо? — вражено зупинився Григорій Стратонович.

— То так зітхнулось, — опустила руки на груди. — Стільки зібралось за ці роки, що просто дихнути чи видихнути не можна.

З церкви, пригинаючись, брат і сестра переступили поріг дзвіниці, де був сяк-так опоряджений закоморок, в якому тимчасово притулилася родина Григорія Стратоновича. Тут, у кутку, чадів вицяцькуваний з патрона каганець, на вузькуватому полу покотом упоперек спали діти й матір. Погляд Григорія впав на смягляволице красивоброве обличчя дружини. Навіть під грубою ковдрою виділялись її привабливі дорідні форми. Брат і сестра переглянулись, знову добряче подивились на сплячу матір.

— Земля? — пошепки запитав Григорій, який і досі, наче юнак, не міг надивитись на свою Катерину.

— Земля, — кивнула головою Степанида і підійшла до плетеної колиски, де переховувалось од церковних мишей сяке-таке харчування.

Григорій присів на краєчок полу, придивляючись до обличчя дружини. Якийсь недобрий сон почав тривожити жінку. Раптом вона застогнала, ворухнула руками і грудним болючим голосом промовила тільки одне слово:

— Іва-а-ночку!..

Степанида, наче від удару, зіщулилась од цього поклику, боязко поглянула на брата. А він, зганяючи хмарину з чола, заспокоїв сестру.

— Чого ти страхаєшся?.. Не вперше вона кличе його. А як же інакше? Він — її перше кохання. Він батько її дітей... Так можна, хоч у сні, послати до нього свій голос?.. Не ревнувати ж її до вбитого?

В Степаниди заблищали очі: вона зараз винила братову, хоч і знала, що та не винна.

— Але ж як тобі тяжко від цього! Вона отак може увесь вік кликати його... Увесь вік бути з тобою, а снити ним.

Григорій недобре подивився на сестру:

— Так, може, їй сказати, щоб вона у снах була вірнішою до свого другого чоловіка і не згадувала першого?

— Ні... але... — розгубилась жінка.

Григорій розсердився, рвучко підвівся, став напроти сестри:

— Не «алекай» мені, досить. Противною ж, скажу тобі, стала ти бабою! Сама стільки пережила, овдовіла, перестраждала, а зеленяччя й досі росте в твоїй голові. Життя людей, що сходяться крізь трагедії, не раз викидає уламки цих трагедій. Хіба я маленький — не догадувався, що мені може бути важко? Не на медові дівочі поцілунки ішов. А чи подумала ти, що я міг би одружитись на Катерині навіть без її любові до мене?

— Християнське співчуття до ближнього?

— Ні, любов до неї. І як буває противно чути, коли хтось дивується, що я пішов на п’ятеро дітей, і говорить таку мізерію, як щойно ти... Лягай нарешті спати. Я одвернусь...

Степанида підійшла до брата, простягла руки і винувато поцілувала його.

— Жіноча послідовність, — буркнув той.

— Прости мені, Григорію. Це ж не злість, а мій біль вихлюпнувся наверх.

— Кому він тільки потрібний? Носишся з ним, наче курка з яйцем. Сама заміж виходила б, все веселіше було б з книжками та пелюшками.

Степанида спалахнула:

— Не будь, Григорію, жорстоким.

— От і віддячив тобі. Іду на змирщину. Можу навіть на честь тебе вдарити у дзвін. Скажи тільки у який: у великий чи постовий? — рішуче пішов до порога.

— Божевільний, ще й справді вдарить! Від тебе всього можна чекати! — цупко вчепилась за братову руку, відтягнула його од порога.

— Що ви тільки робите? — в здивованні прокинулась Катерина, напівпідвелася з полу, а її коси полилися по плечах і затопили подушку темною хвилею. — Діти ж прокинуться... Григорію, ти вечеряв? — потягнулась до нього поглядом, налитим такою радістю і любов’ю, що за нею видно було всю розкриту душу.

Григорій Стратонович посміхнувся дружині, обома руками зважив її коси, сказав, що вага їх знову побільшала, переможцем поглянув на сестру і непомітно шепнув їй:

— Земля?

— Свята, — щиро відповіла Степанида.

А сама «земля», відчуваючи, що про неї говорять щось хороше, покращала і закриваючи руками груди, міцними ногами торкнулася долівки. От і не пішла, а попливла жінка по химерній оселі, щоб поставити на крихітний стільчик для свого мужа кілька печених картоплин, тарілочку з олією та сільничку з дрібковою сіллю.

Ставки — це блакитні очі землі. Їй теж треба дивитись і на сонце, і на зорі, і на людей, і на оці зеленокорі верби, що побралися за руки, мов дівчата, і ведуть своє коло.

Статечний бусел, високо підкачавши штани, критично дивиться на воду, що догори ногами перекинула верби і, мов докоряючи їй, похитує головою та й дивується: чому вона так побідніла — навіть жаб нема? Птах і не догадується, що їх за війну повиїдали якісь фашистські вояки. Спочатку делікатним м’ясом ласували і вищі, і нижчі чини. А коли жаб’яче царство задихало на ладан, жаб’ятину споживали тільки офіцери. Тоді біля двох кадубів з балухатими і широкоротими квакухами навіть виставлялась при повному озброєнні денна і нічна варта. Чи думали колись жаби про таке шанування?

Згадавши цю розповідь, Марко розсміявся і сполохав невдоволеного чорногуза. Той насторожено повернув до чоловіка червононосу голову, але одразу заспокоївся і з гідністю задибав по вогкій прибережній смужці, в марній надії виколошкати з неї хоч якесь дурне жабеня.

За греблею, у придолинку, біля двох осокорів, що на осяяній воді погойдували свої тіні, Марко побачив чималу купу напатланих за зиму конопель. Напівроздягнені горстки матірки з відсталим волокном, з поламаними верхами наче скаржились на людську безгосподарність.

«Чого ж їх вивезли до води? — ніяк не міг збагнути чоловік. — Не могло ж комусь спасти на думку вимочувати матірку в крижаній воді... Чи не спробувати отут?»

Марко зручніше примостився за коноплями, розмотав свою копійчану вудочку, наживив гачок, поплював на нього, майже в безнадії закинув його: «Ловися, рибко, велика й маленька!» До конопель придибав бусел, велично зупинився, і Марко подумав, що тепер, мабуть, у птиці і в нього буде однаковий пожиток. Але неждано поплавець — торк-торк — і затремтів, а потім дрібно-дрібно пішов уперед і пірнув у воду. Чоловік у хвилюванні, не підсікаючи, потягнув вудку. Із води, обтрушуючи бризки, випорснув райдужний злиток і впав на траву. Це був сріблястий, з золотим відливом карась. Темним оком він зворушливо і боляче дивився у високе небо і не розумів його. Марко знову закинув свою снасть, і через якихось пару хвилин так само затанцював поплавець і, не потопаючи, пішов по воді... І на цей раз впіймався карась, але він був більшим і дурнішим за першого: устиг увібрати всередину свою смерть — увесь гачок.