Три плачі над Степаном (скорочено)

Григір Тютюнник

Того ж вечора прийшов з роботи Степан геть виморений і забажав покупатися. Субота до того ж була. В ночвах мився. І Маня, тручи йому спину намиленим носовиком, прикушувала губу, щоб не заплакати: так і гурчала рука по Степанових кісточках, а коліна стриміли з ночов такі гострі, що хоч стріляй із них. Не заплакала, однак. Хіба ж він не втямить — чого?..

Взяла ключі, віник, ганчірку і пішла до машини. Степан був шофер (як і хазяїн) — чепурун...

Прибрала кабіну, сидіння, прилади, скло витерла, замкнула дверцята (навчив колись) і пішла в хату.

А за хвилю виметнулася на ґанок, з перильцями, струганий, зелений при вечірньому місяці — і впала.

— Ой людоньки!.. Ой людоньки!.. — тільки й вистогнала.

Почули сусіди — хата ж коло хати, набігли з усього кутка. Хто втовпився — у світлицю, хто ні — попідвіконню стали. І дивилися мовчки в шибки: на дивані, застеленому чистим ряденцем, у сірій сорочці до білих ґудзиків — вічна та сорочка! — голічерева лежав Степан. Руки складені на грудях (так любив спочивати), а очі в стелю, тільки в стелю дивляться...

Затулила йому очі котрась із старших, кмітливіших. Кинулися до Мані, підвели зомлілу, однесли на руках у хатину. І доньку, теж Маню, що гралася з дітьми в другому кінці вулички, покликали.

З того й почалися похорони...

А через день зранку копали копачі Степанові яму...

Жовтіла глина по обидва боки ями, світило сонце з-за соснового бору, що ледь чутно шушукав при самому кладовищі, і пахла біла акація. А бджіл, а бджіл на тому цвітові — кожна китичка, мов позолотою вкрита живою, ворушиться...

До полудня, однак, яму викопано і підчищено, і копачі, позакидавши лопати на плечі, з димом ув очах (після генделикової) і неголосною балачкою рушають до Степанового двору, попрощатися ж треба...

Копачі, дійшовши до воріт, знімають картузи, ставлять лопати під тин, і натовп дає їм дорогу до хати. Очей хлопці не ховають: у всіх вони зараз червоні, то не розбереш від чого.

Попрощалися, вийшли, знову лопати до рук узяли.

— Зараз виноситимуть... — шепіт по натовпу. — Духова оно лаштується...