|
Три плачі над Степаном (скорочено)
Григір Тютюнник
|
Та ось на ґанку став голова, молодий ще, стрижений під низеньку і круглу селянську польку, і сказав утомлено: — Значить так, хлопці-шофери, давай заходь на винос тіла... — Пара за парою з вінками виходьте, пара за парою, помаленьку і в ногу старайтесь, тоді зовсім другий вид... — Та хазяїне ж мій дорогий!— закричала Маня таким нелюдським криком, що, мабуть би, не заглушили його всі музики світу, і забилася в руках у жіноцтва, чорною хусткою шовковою обіпнута понад самі брови. — Та навіщо ж переступаєш ти востаннє рідний поріжечок, тобою струганий, тобою зладнаний, твоїми ніженьками благословенний?.. Не кидай нас, таточку, не кидай самими на світі! — Ой таточку Степаню! — кигикнула Маня-маленька, бліда та охрипла, теж чорною непідрубленою (видно, з матерії одірвали) хусточкою запнута, у чистому, хоч і непрасованому платтячку в червоний горошок. Її підхопили на руки і стали втішати... Коли домовина порівнялася з ворітьми, Маня закричала благально-несамовито: — Ой, не виносьте ж бо, не виносьте його, людоньки, за ворота, бо то ж навіки!.. — І вмовкла, повисла на руках у тих, що її вели, як підломлена віть. — Ох, сину, сину, — тихо й охрипло, уже без сліз тужила Степанова мати, затуливши очі чорною проти сивини долонею, — прости мене, моя дитино, що в такий короткий світ тебе вивела... І вмовкла, як держельце, що воду віддало. І мовчала вже... Тужили за Степаном товариші, що йшли пообіч машини, поклавши руку на кузов, або й так, голови похиливши. Тужили мовчки, тільки в горлі було твердо: першого однолітка ховали, першої розлуки товариської зазнавали... Ішли, похиливши голови, терлися побіля кузова і шкодували, що не на плечах несуть друзяку, а везуть машиною, бо так сказано було: виноситимуть шофери, товариші по роботі, а везтиме машина — Степан нею їздив, то хай вона й провезе свого хазяїна в останню путь. А за руль хай Льонько Одарчин сяде, Степанів учень. І Льонько таки добре вів машину, рівненько, не смикаючи, не підгазовуючи без потреби. |