Три плачі над Степаном (скорочено)

Григір Тютюнник

Біля ями духова вмовкла. Домовину тихо зняли з кузова... А голова тим часом дістав з кишені складений учетверо аркушик, кахикнув у тиші й сказав:

— Товариші! Сьогодні ми прощаємося з найкращим шофером нашого колгоспу Степаном Тимофійовичем Дерев'янком. Шофер першого класу, завідуючий гаражем, чуйний товариш і порадник по роботі, Степан Тимофійович неодноразово відзначався преміями правління колгоспу, був нагороджений радіолою і п'ятьма грамотами, а портрет його щороку не сходив з Дошки пошани — і нашої, і районної... Сумно, дуже сумно, товариші, — сказав голова, складаючи папір, а зуби залізні весело, як посмішка, зблиснули проти сонця, — та нічого не поробиш: смерть не питає. Так що спи спокійно, наш товариш і друг, Степане Тимофійовичу! Ти житимеш вічно в нашій пам'яті...

— Та де ж він житиме, де ж він житиме, — скрикнула Маня-дружина немов крізь сон, — як нема вже його, нема!..

— Може, ще хто скаже, товариші? — спитав голова. — Може, ти, Льонько?

Льонько нахилив голову й почервонів.

— Не вмію я прилюдно балакать... — промовив тихо.

— Ну, тоді що ж, — зітхнув голова і скосив очі на домовину. — Тоді хай рідні прощаються.

І вдарила музика й голосіння разом, і знялися галки з дерев біля школи, шарпнулися в небо і стали кружляти, а бджоли, як і раніше, заклопотано й роботящо спивали акацієвий цвіт і ворушилися в ньому живим золотом.

— Ой Степаночку!.. Ой хазяїне, мій турботнику!..

— Дядечку, ріднесенький, не накривайте тата!..

— Ой сину мій, орлику!..

І тут з виляском ударили по цвяхах молотки, посипалася земля в яму, і домовина загойдалася на рушниковому полотні, поринаючи.

Билася в руках у милосердниць Маня-дружина, падала коліньми на глину, здирала божевільними пальцями хустку з голови і просила-стогнала:

— Дитину, Маню одведіть геть, хай же вона не бачить, хай не чує...

А сама, отерпла, вчаділа од горя, з вороно-чорними бровами на білому виду, сухими, аж пекучими очима карими та великими синіми печатями під кароокістю, чула на собі Батюкові Сергієві очі і гнала їх думкою, що билася в голові лихоманицею: "І не стидно!.. Ой, що ж це таке!.. А Степан, а горе, а пам'ять?!"

Сергій, бригадир, і справді стояв навпроти, і справді дивився поміж людськими головами тільки на неї, і хоч в очах його стояв смуток, Маня чула його схарапуджений подих і настирливі, дужі молоді його руки...

"Ой, прокляті вони, прокляті!.." — І поринула в гарячу імлу, шепочучи: "Хіба ж так можна, господи?.."

А Маня тремтіла вся, і Сергієві очі пекли її крізь чорну хустку на спині наче вогнем і обливали серце зневагою і теплом, давно-давно забутим...

Потім замість ями виріс жовтий горбок, укрився живицевим духом од вінків, і люди стали помалу розходитися у всі боки по кладовищу.

А Степан зостався під сосновими вінками у саморобних квітах, і зосталася разом з ним тиха, усміхнена його любов, про яку він не раз і не одному казав, бувало, у щирій балачці:

"Страх люблю, як на яблуню у спілих яблуках сліпий дощ іде... Тоді вони й плачуть немов, і сміються... Страх люблю!"