Навіть у відпустку до батьків не їздив три останні роки, адже щоб їхати, крути не крути, а півтори-дві сотні викинеш... Тепер Павло мав усе: квартиру, жінку, машину, сина, двісті карбованців заробітку разом з премією і почував себе так, як йому й хотілося: спокійно, впевнено і незалежно. "Москвича" у двір батькові одразу не завів, а лишив коло воріт, тільки стекла позапинав брезентовими фартушками, спеціально для цього й пошитими, та колеса понакривав обрізками, що зосталися од тих фартушків, аби не пеклися на сонці... Доки в хаті варилося й смажилося, чоловіки час від часу виходили з двору до машини, походжали навколо неї повільно або й так собі стояли, як два лелеки біля гнізда з лелеченятами... Мимо машини та батька з сином у нових капелюхах з дірочками (Павло привіз такий самий капелюх і старому) проходили люди, здоровкалися шанобливо, на що Павло одказував, дивлячись понад їхніми головами на річку: "За-с-тє!" Дехто й зупинявся, вітав гостя з приїздом, Никифора з гостями, розпитував, де та ким Павло працює, які гроші заробляє тощо, а на припослідок обходив машину, зазирав до кабіни крізь щілини між фіранками й цікавився, скільки це "добро" коштує. — Ану ж, Павлушо, скажи! — торкав сина ліктем Никифор і напружувався весь, аж старечі його м'язи твердішали, а під ложечкою лоскотало. — Усі гроші, — з холодною посмішкою, що й не схожа була на посмішку, казав Павло і дивився своїми малорухомими риб'ячими очима поверх цікавого дядька... Тим часом у хаті не вгавала балачка. — Павлушу на роботі цінують, — розказувала Рита, підмітаючи долівку мокрим віником. — Інакше, як Никифоровичем не звуть... Премія щомісяця йде... — А чого ж, — раділа Дзякунка. — І людям услуже, і копійку заробить. Воно так: копійка до копійки — та вже й руб! Їж, Борисику, їж, мій ласунчику, гам, — ніжно сокотіла до онука, що стояв біля лави, брав жменею кружалки смаженої картоплі, розкладені рядочком на газеті, аби швидше холонули, і мовчки, зосереджено спроваджував у рот. Коли рядочок кінчався, Борко обертався до баби, наставивши на неї малорухомі батькові очі, й казав: — Сє копи. Дзякунка вихоплювала зі сковороди, що шкварчала на жарові під челюстями, підрум'янені кружальця і, перекидаючи з долоні на долоню, біжка несла онукові... І питалася в невістки: — Де ж ви його, доцю, хрестили, онучка мого сахарненького? Є у вас там церква поблизу? — Ніде не хрестили, — одказала Рита — Кумів назвали, так, шуткома — Павлушиного начальника цеху і його жінку, а не хрестили. |