Син приїхав (скорочено)

Григір Тютюнник

Надвечір стали сходитися гості, близькі й далекі дзякунівські родичі — брати, сестри, племінники й племінниці, навіть один онук, сержант понадстрокової служби. Жіноцтво, перецілувавшись, мерщій розв'язувало вузлики й тицькало Боркові гостинці, з усіх боків обдивлялося Риту, нову свою родичку, і, вдоволене, заходилося допомагати поратися коло риби, печі та столів...

Коли сонце торкнулося очеретів понад річкою, Павло розчохлив машину й поїхав за почесними гостями, міркуючи дорогою, як бути: забрати директора з директоршею і Лободу разом чи привезти їх окремо. І що купити — коньяку та шампанського чи горілки й вина. Так, вагаючись, і до крамниці увійшов...

Павло привітався до всіх своїм "зассстє!" і, відчуваючи, що всі на нього дивляться, сказав до продавщиці несподівано для себе самого:

— Дві коньяку, дві шампанського...

Директор школи, Іван Лукич, а по-ковбишівськи просто Лукич, зустрів Павла надворі з помийною цеберкою в руках — поросяті виносив, розчулився вкрай, забідкався, що не може в такому вигляді обняти дорогого гостя...

Вислухавши Павлове запрошення їхати в гості машиною, Лукич благально замахав руками, знявши їх догори:

— Що ти, що ти, Павлику, ми люди не горді, прийдемо й пішки. Скільки ж тут їхати! І загукав на грядки до дружини:

— Наташо Пилипівно! А кидай лишень сапу та перевдягайся, Павлуша ось кличе нас у гості...

Митро Лобода, уже напідпитку погодився їхати не одразу.

— До мене сьогодні дзвонили з області, приставник буде. Роботу перевірятиме, — сказав і подивився уздовж вулиці так, ніби "приставник" мав ось зараз виткнутися з-за крайньої хати. В селі знали, що Митра хлібом не годуй, а дай повеличатися службою...

Так і стояли перед ворітьми: Митро не поспішав іти в двір, Павло — сідати за руль, бо знав, що "полезні люди" люблять поноровитися. І чим дрібніші за посадою, тим дужче.

— Ну, що ж... — сказав Павло по довгій мовчанці й ступив крок до машини. — Якщо таке діло, то...

— А може, його сьогодні й не буде, чорт-тьо-го зна! — швидко сказав Митро.

За мить він уже хряпнув дверцятами, опустив скло й відкинувся на спинку сидіння.

— Паняй! — кинув недбало, ніби Павло був його власним шофером.

Павло не образився. Він звик терпіти потрібних людей, то тільки посміхнувся й погнав машину...