Талант (скорочено)

Степан Васильченко

Я мимоволі притихнув. Дивлюсь, мовчу.

Андрій тим часом ходив спокійно по кімнаті, розтягуючи якусь нудотну розмову; помітивши, яке враження справила на мене його гостина, він добродушно прикусив у себе на губах осмішку і змовк. Його сині очі під личаними віями засяяли хитро й лагідно.

Підійшовши мовчки до Тетяни, він моргнув мені оком, поклав їй на плече свою ґудзувату руку і жартовливо почав:

— Ну то що ж, Тетяно Гнатівно, будемо й цього року театри грати?

Тетяну ніби хто з незнанки вколов голкою:

— Одчепіться з своїм театром...

Таємничий вигляд, ніби покривало упало з неї, одразу одмінився.

Соромливо, як селянська дівчина, вона рукавом затулила сполохане лице.

І стало помітно і шию, степовим сонцем запалену, і стернею подряпані руки.

Таємні чари розвіялись, як і не було їх.

Андрій не одводив од неї насмішкуватих очей.

— Розумієте, — звернувся до мене, — театр — Вавилова клуня, сцена — пара перекинутих саней, грим — уголь та крейда, і вона собі поклала в голову, що у їх справді театр.

— Дарма, — похмуро, кусаючи губи, кинула Тетяна.

— Завіса — з драних ряден, дзвонять у битий чавун...

— Дарма, — горить, як у огні, на місці не всидить...

— А що найцікавіше, так це музики, — допікає Андрій, — рудий Гаврило дирчить у рубель качалкою, а кривий Микола, як у бубон, вибиває в заслонку.

Не втерпіла, як вітер, схопилася з місця, ображено, гаряче:

— Неправда, неправда, ви ж самі знаєте, що це на нас вигадали таке вороги наші...

Андрій Маркович зареготався, удоволений.

Тетяна засоромилась, далі сама засміялась.

— Ой, вже мені оцей Андрій Маркович, може, хто б і не знав, так зразу все викаже.

— Ехе-хе! — зглибока зітхнув Андрій.

— Знаєте, — без жарту промовив він до мене і показав очима на Тетяну, — як зробить у «Заступнику мій» оте соло: «тру-у-уд і болізнь»... хрест мене бий — як снігом сипне поза спиною.

Тетяна вдячно подивилась на Андрія; засоромившись, опустила вії.

— Е, ви ще не знаєте нашої Тетяни... От хоч би... — Далі живіше, моргнувши оком: — Тетяно Гнатівно, ану ось отієї, — Андрій узявся в боки:

Ой послала ж мене мати
Зеленого жита жати...

Почервоніла:

— Отож пак. Немає чого робити мені, то оце б співати заходилась.

А сама сміється, очі заблищали: помітно — охоче заспівала б — соромиться.

— Ось нехай вона освійчається з вами — почуєте. Вона в нас дівчина не горда, товариська... Хіба ото тільки, що книжок боїться, — згодом додав він, і знову насмішкуватий огник заблищав у його в очах, — каже, що од їх з ума сходять.

Подивився на неї скоса:

— Взялась була готуватися на вчительку — через тиждень покинула.

Тетяна винувато зітхнула.

— Ей, Тетяно, Тетяно, що ви тільки собі думаєте, Гнатівно? — починає стиха жувати її. — Немає кому нагнати вас, то ви зовсім свою науку занедбали, про книжки й забули, на полицю позакидали.

Нудьга й тоска спливає в Тетяни на виду, одказує стиха, сердито:

— На чорта вони мені?

— Як — на чорта? Та ви ж таки колись думаєте держати іспит? Чи, може, вже годі?

— Нікуди я не піду, ніяких іспитів держати не буду.

— Будете витинати в ковалевій клуні. — Андрій тихенько заспівав, незграбно пританцьовуючи й кокетуючи губами:

І хліб пекти,
Й по теляти йти...

— Буду.

Упертість закам'яніла на її обличчі.

— А там і до Явдохи на досвітки підете.

— І піду.

Зразу, несподівано, снопами бризнув з її очей сміх; вона хитнула головою. Схопилась, вирівнялась і, взявшись по-дівочому за щоку рукою, навмисне грубо, передражнюючи горлату якусь із досвіток дівку, залящала, як десь на леваді:

Зеленая ліщинонько,
Чом не гориш ти, все куришся...

— Хівря Цимбалівка. Єй-бо, Хівря! — сміявся Андрій. Проте недовго: став слухати. Далі кивнув у її бік головою до мене: — Бачите?

Я й без цього вже не зводив з неї очей.

Почавши співати жартома, згодом вона схитнула нетерпляче головою, повела плечима, ніби скинула з себе щось зайве, гордо свінула очима й без жодного вже жарту сміливо зайшлася піснею, виявляючи на диво сильний, чарівного тембру голос.

Гралася ним, ніби на злість і на заздрість ворогам.

Взялася в боки, сміливо позирнула на Андрія, моргнула бровою. Андрій суворо опустив очі.

Не кидаючи співати, Тетяна кивала йому очима, рукою закликаючи до себе.

Андрій уперто боровся: презирливо одвертався, недбайливо кривився:

«Та й що буде? Ну, що далі?»

Потім змовк. Чмише носом. Хмурився, хмурився, і одразу сині очі його закуріли, заясніли, як волошки після дощу. Махнув рукою, засміявся: «От чорт, не дівчина!»

Почервонів, зірвавсь на рівні ноги, по-парубоцькому обгорнув за стан, став попліч.

Зразу виявилось: не тільки «апостола» в церкві він уміє гриміти:

Коло броду беру воду,
По тім боці мої карі очі.

Стою зачарований, здивований, не збагну, що це за люди тут... А як перестали співати, Андрій зітхнув і похилив голову. Йому ніби було соромно за той порив. Похитав докірно головою й промовив до мене, винувато осміхаючись. Сумовита нотка забриніла в його голосі:

— Оце, як бачите... Правду ото кажуть: скільки ти не вчи його, скільки не стружи, — мужик останеться мужиком. Ні-ні — та й покаже себе. — Далі звів очі на Тетяну і знову синьо зацвіли вони у його: — Тетяно, золото! Може, з нас щось вийде, може, з нас люди будуть, давайте учитись.

Тетяна сиділа задумана, уші палали, як цвіт королевий, а в очах цвіли, як золотий світанок, ті мрії, що впину їм немає.