Талант (скорочено)

Степан Васильченко

Загадалась.

Було це, кажу, всього раз, далі знову погасла. Стала покірна, боязка.

На селі стало, тихо. Переговорили люди... вирішили — схаменулась дівчина, за розум береться. Отець Василь — і той пом'якшав. Казав:

— Її обдарував Господь талантом, щоб вона в церкві прославляла ім'я Його святеє, а вона з ним на пляси та на грища — ворога роду людського тішити, от Бог і покарав її за теє. Її зовсім од церкви треба було б одлучити, та Бог з нею — хай прийде, попрохає — дозволю вже в хорі співати...

Думалось: затихне лихо, поросте травою, позаростають рубці — буде якось жити, а коли справді є в неї той талант, то ще, може, й не марне. Чи то ж мало їх, тих невідомих іскор, в народі, що так жартома, задарма гріють людям серце, темне життя їх окрашають? Не питають ціни тому святому дарові, та й не знають ні болю, ані того жалю...

Думалось...

І досі воно перед моїми очима, те незграбне будування з соснових дощок та обаполів — народний театр... Довго після того стояло воно із забитими дверима, чорне од дощів, сумне. Вільха, кущі бузини щільно тулились до його, по стінах вився дикий хміль; бур'яном, глухою кропивою стежки позаростали, завелися сичі, плакали ночами. Люди навіть удень минали його, розповідали страшне. Казали: хоч би хто-небудь, добра душа, спалив оту озію. Ідеш мимо, то аж на серці холоне...

А про те, що зчинилось на тому меду в селі Ярках на Другу Пречисту, — далеко прогула луна.

Вся в золоті сяяла на цвинтарі липа. Саме жовкло тоді на дереві листя.

Увіходимо.

В церкві людей — тиск. Хор свіжих, нагуляних за літо голосів співає бадьоро, шумко, хоч і не завсіди в лад. Пригинаючись і ховаючись за чужими плечима, стояла між співаками й Тетяна — вигляд суворий, замкнений, навіть ворожий до людей. Пригнічена, забута...

Кінчали службу.

В церкві стало урочисто, тихо.

Співаки заворушились, захвилювалися, готуючись до концерту. Забринів по церкві камертон. Густо загули баси:

«Утоли болізни»...

За басами — тенори; далі крадькома увійшло сопрано, вибралося над усіма і раптово згори, з-під церковних верхів, сипнуло на людей дощем гарячих іскор:

...«многовоздихающия душі моєя»...

По церкві пішов шелест: — Хто се? Це тая сама?..

— Де вона, де?

— Ото в білій хустині? А змарніла як! Глянь!

— Цитьте! — Замовкли.

Мов густий росяний сад перед сонцем, натовп засвітився людськими очима. В церкві виднішало, ясніло, ніби відтуляли в ній вікна. А лице Тетяни вже сяяло, як свічка, лице живе, наївне, скорботою натхненне, з тими великими, ймовірними очима, що про їх люди говорити мусять.

«Ти або чоловіком болізні одгониш і скорбі грізних розрішаеши». — Руки вгору, очі стрілою в небо, — криком пронеслося по церкві, жива туга гострою колючкою встромилась людям в груди:

...«Ско-о-рбі розрішаєши...»

Здалося, скрізь із ветхих церковних стін посипався порох. Кам'яні лики святих злякано одлетіли кудись далеко-далеко; здивовані, стурбовані слухають цю живу, невтриману, з грішного світу скорботу, що вперше закричала тут поміж мертвими стінами.

Забувалося, де в церкві вікна, де двері.

Торкнуло щось у груди: — Оце, мабуть, і є той самий талант...

Тетяна, здавалось, росла. Ніби почувши свою владу над людьми, вона виступила з ряду наперед, стала в гордій, незалежній позі, запишалась. Одчувалася сила. Сила нова, непокійна, жагуча, сила грізна, що од неї торохтіло сухе дерево й чорніла стара позолота в церкві, осипалася, як од вітру. Ось-ось, здавалось, розступляться темні стіни, стане видна далечінь зелена, синє небо та ясне сонце. Вівтар був забутий...

Щось стороннє, настирливе почало густи, шипіти, намагаючись звернути на себе увагу. Дедалі — дужче й дужче.

На клирасі поміж співаками почалася якась руханина, нелад в голосах; один із співаків злякано замахав руками, і хор замовк. Тоді ясно стало чути стриманий, аж роздратований, гнівний голос:

— Годі! Замовкніть! Схаменіться! Тут святе місце, тут храм Божий. Годі, кажу!

У малі двері з вівтаря визирав отец Василь, блідий, як глина, очі зеленаві, злісні. Дивився на Тетяну й шипів:

— Це ж що за вигадки? Нащо вони мені? Артистів мені не треба. Тут не опера.

Люди нічого не розуміли: перезирались і перешіптувались.

Тетяна стояла рівна, як струна, і як біль біла. Помалу почала червоніти й зразу, мов квітка, розцвіла — полуменем зашарілася.

Промовила стиха:

— Що ж я такого зробила?

— Мовчи, грубіянко! Не смій мені суперечити в церкві. Тебе по правилу не слід би було й на поріг сюди пускати.

Очі Тетяни гнівно закурилися. Щось думала... Промовила стримано, проте так, що всі в церкві почули:

— Чого ж те так, батюшко? Мені коси ніде ще не стригли.

Церков завмерла. На селі подейкували, що хтось із селян застукав попа коло своєї молодиці. Хотів косу серпом одтяти — одкупився.

Піп затупотів ногами:

— Вон, негодяйко, з храму!

Тетяна йому грубо:

— Не маєш права, не твоя церква.

Піп:

— Сторож! Сторож! Виведи її звідціля, негідницю!

Рябий, бородатий сторож, що стояв коло вівтаря, кашлянув у руки і рішуче став протискуватись до півчі.

Тетяна шпурнула ноти на пюпітер, вийшла з клирасу.

Розштовхуючи собі дорогу, червона, гаряча з потуманеними очима, вона опалювала диханням людей і прямувала до дверей, як буря... Люди розступалися перед нею, як перед огняним вітром. Коло порога повернулась:

— Я поїду жалітися... я до архиєрея... я... я... — побігла.