Талант (скорочено)

Степан Васильченко

— Чуєте, Тетяно?

Зітхнула:

— Та чую ж...

Схилилась на руку, ще глибше загадалась. І знову, як було спочатку, на обличчі в неї випливло щось нерозгадане, знову не можна було одірвати очей од неї, а в грудях чогось починав зростати, як і вперше, якийсь невпокій.

...Підходжу до вікна, прочиняю трохи віконницю, дивлюся в щілинку:

— Чи не світає?

Небо темне, ночнеє; місяць не гасне, яскриться. — Ні, ще не світає.

Стою ще хвилинку — не можу одірватися, високо-високо в небі пливе самітна хмаринка: як та ночна казка, до місяця підкрадається, в прозорих шатах, в намистах, у срібних перах. Підкралася позаду, засяяла — і хвать, — місяцеві лице, мов руками, затулила, — і все внизу затьмарилось, засоромилось...

Зітхнув, вікно причиняю.

— Ні, ще не розвидняється...

Знову до стола... Хвилини, друга — потонув у глибині мережаних рядків...

Щось шкряботить у віконницю — слухаю, мов крізь сон...

Гуркотить віконницею, — чую й не проснуся.

І раптово ударили живі слова...

Слова, що ними обізвалася до мене німа перед очима стіна:

— Ви ще й досі не спали, книжник і чернець?..

Кидаюсь, зразу не вгадаю звідки, озираюсь.

Вікно одчинене. В його ніч зазирає, як срібне по шовку вишивання, а на його тлі у квітках, у намистах — засватана дівчина Наталка...

— Тетяна?..

Сміється:

— Я вас налякала?

Далі:

— Ось ідіть сюди. Швидше.

Виходжу.

Сидить, схилившись, на шкільних ґанках. Лице трохи зблідло, під пасмами розмаяної коси очі сяють, палахкотять уші. Не знає, що почать, сміється:

— Гляньте, яка ніч! Яка ніч! Ішла оце житами сама-самісінька, а мені здавалось, що за мною музики грають, співають... Як хороше, Боже, як хороше на світі!

Несподівано до плеча горнеться, очі склепила, сама, як у огні.

Ворушиться якась тривога.

— Що таке вам, Тетяно?

Підводить голову, розплющує очі:

— Думаєте — п'яна? — похитала головою: — ні, неправду кажуть люди, — не пила й не буду пити.

В очах промайнуло ясне й правдиве.

— Слухайте... — І хоче вона щось сказати і боїться: ні, ні, може, цьому ще не правда... — Слухайте... тільки не смійтеся з мене, дурної...

Вона прихилила мою голову і знишка промовила над ухом: — Кажуть — у мене талант...

Іскрою пронизало мене таємне слово, аж серце забилося.

А вона — схилила, як сирота, голову; здалося — гірко плаче. Підвела очі: горять радощами, як золоті темної ночі зорі.

Розповідала: зараз оце вона з театру. Там були з столиці гості, що наїхали до пані. Після спектаклю всі товпились коло неї, вітали її, руки стискували і всі в одно впевняли, що у неї — талант... Що так не слід його занехаяти... Обіщали в город одвезти... учитись...

Од хвилювання Тетяна не могла спокійно говорити.

— Ви поїдете в город?

Зітхає:

— Ой, поїду...

Одчинивши своє вікно, світить цигаркою Андрій. Чогось кашляє та й кашляє.

— Андрію Марковичу, сюди йдіть!

— А чого там? — озивається суворо, так, ніби йому до нашої розмови зовсім байдуже.

— Та йдіть до гурту — тут скажемо.

Виходить поважно, держиться суворого ділового вигляду, а в очах цікавість аж світиться...

— Що це у вас таке веселе? — питає ніби знехочу, а в самого очі так і стріляють — то в мене, то в Тетяну.

Кажу я, каже Тетяна, — розповідаємо наперебій.

— Що? Талант? Який талант?..

Слухає: нахмурені брови, неймовірний вигляд, а вже чогось зашарілися кінчики ушей. Суворо до Тетяни:

— Хто це казав вам?

— Всі казали. Артист там один був, професор...

Андрій не діймає віри:

— Може, якийсь професор магії та хіромантії?

— Ні, ні, справжній, видатний, відомий, — гаряче впевняла Тетяна, — такий лисенький, в золотому пенсне...

Андрій просяяв, і губи в його почали розсуватися в широченну осмішку. Аж ось знову спливає на обличчі хмарка, — допитується нетерпляче, грубувато:

— Заждіть, а якими ж заходами ви думаєте вчитись? На які кошти?

— Лідія Віталіївна обіщалась допомагати. Казала, що можна буде й стипендію добути.

Лідія Віталіївна — попечителька багатьох шкіл у повіті, пані багата і впливова. Андрій поважає її.

Тепер він зітхає шумко, з полегшенням. Осмішка без усякого вже впину розлилася, як Дунай, очі засяяли, і він гарконув з такою нерозміреною силою, що кинулись зо сну і захиталися на акації гілочки, а полем геть-геть пішла луна, одгукнувшись аж там десь, у сонному хуторі:

— От так Тетяна! От так Гнатівна!.. — Далі швидко одкинув кашкета на потилицю, казав із незрівнянною щирістю, з безмірною теплотою й ніжністю:

— Значить, в науку підемо, в люди?

— Та й щаслива ж оця Тетяна: ми скільки мучимо себе, готуємося, не спимо дні і ночі та й самі ще того не знаємо, чи що буде з цього, а вона зразу, як на крилах — у саму столицю...

— Я й сама ще не йму віри, що цьому правда, ніби це тільки сон, — мрійно й радісно казала Тетяна; проте віри щирої, наївної було в неї, мабуть, більше, ніж слід. Те чарівне слово, як блискавиця, осліпило її. Разом із нею і нас...

Легко зробилося надзвичайно. Хотілось вірити й вірилось в людей, в талант Тетяни, в науку, в свої сили, в свої ясні, радісні, прийдущі дні.

Ніби серед будня несподівано свято собі нарядили. Були, як п'яні, пустували, як діти, без ладу співали, без потреби реготалися; будували плани. Розмовляли про те, як будемо колись культуру на села переносити.

— Ге-ге! — сміявся Андрій, — пустіть-но мене тільки туди, я тую культуру на плечах, в кропив'яному мішку додому притербічу.

Реготали:

— В саквах...

— На драбиняку!

— Гей-гей, — гукнув на всі груди кудись у поле, — одмикайте замки, одчиняйте брами, посланці з хуторів ідуть!