Талант (скорочено)

Степан Васильченко

Під їй услід, із глумом:

— Іди, іди, жалійся! Я за тебе ось ще не так візьмуся. Десь там тинялася в ката по балаганах, прийшла до церкви — бешкет заводити. Бачили таке? Артистка...

Люди чуманіли...

Раптово в бабинці між жінками одна кинулась, як зо сну, зірвалась із місця, побігла з церкви навздогін, мало не з ніг валяючи людей. Пішло по церкві.

— Мати...

Стояв тривожний настрій. Додому люди не розходилися: зібралися на цвинтарі, хвилювалися, гули.

До гурту підходив отець Василь стурбований, винуватий, з робленим суворим виглядом:

— Бачите, як ви своїх дітей навчаєте? Бачите, до чого доводить своя воля?

Із натовпу обізвався стриманий голос:

— Так то так, батюшко, коли ж і вам чинити так, як ви зробили, не годиться.

За ним другий, жіночий:

— Отак опаскудити, обплювати дівчину, та ще принародно в церкві. А спитати б, за що? Мало ще залили сала за шкуру?

Далі одно по одному загули з громади інші голоси, кидаючи виважені й стримані слова мужицького, грубого, та гарячого, доймаючого жалю:

— Ну, нехай би вона й справді там провинилась, то й що ж: зразу йому камінь на шию та як щеня — у воду?

З другого боку:

— Чужа, бачте, дитина, та ще й сирота — то воно й не жаль.

— Молоде, дурне — що йому: побіжить та з того жалю й заподіє собі щось: кому буде гріх?

О. Василь вертиться на місці, злодійкувато лупає очима:

— Нічого їй не станеться — вернеться.

— Та добре ж то, як вернеться, а як...

До гурту бігла Гнатиха. Зразу попа забули, всі до неї:

— Ну що, немає?

Бліда. Важко дихає:

—...Скриня одімкнена, вся її дівизна, книжки, папери — все порозкидане, а її немає. До криниці бігала, до ставу — не знайшла.

Ламає руки, благає, плаче.

— Ой, рятуйте, люди, бо вже ж вона одно надумала.

Примовкли.

— Шукай її тепер, коли їй одна дорога, а за нею десять...

Дід — високий, суворий:

— Та нас же таки мир. Одне туди, друге туди, по селу, поза селом, може, хтось-таки та знайде. А нумо, люди!.. Треба ж якось.

З гурту хтось крикнув:

— А цитьте.

Зашуміли:

— Що таке? Що таке?

Нетерплячі голоси:

— Та ось цитьте — он щось гукає.

Всі змовкли.

Через майдан стояла економічна брама. За штахетом було видно під глухою вільшиною, з шальовок збудовану, казарму-театр. Коло одчинених дверей метушились парубки й дівчата, махали руками до цвинтаря, гукали. Натовп скам'янів. О. Василь збліднув, закліпав очима. І тоді, коли стало тихо, як у вусі, з двору долетіли чітко слоза... Опалило, як огнем.

І раптово, мов рушилась гора, весь натовп мовчки ринув з цвинтаря у ворота, в хвіртку, через штахет, спотикаючись, один одного попереджаючи... Бігли до панського двору, аж земля гула.

Високо-високо залетіло вгору в дні свої останнє бабине літо, висвічує сивиною на сонці, короткими радощами старечими осміхається, а ще вище, десь аж під холодним небом, із синього кришталю гарячою тугою рвуть повітря срібні дитячі дзвіночки:

«Погиб-шеє ов-ча аз єсм, воззови мя спасе...»

Мають короговки фіолетові, темні, вихитуються стяги червоно-огненні, а за ними люди йдуть, а над людьми мари пливуть, заквітчані, замаяні, рушниками пов'язані...

Ховали ґвалтом. Одібрали ключі у титаря, одімкнули церкву, взяли мари, корогви.

Нарядили, несуть.

Перед поповими ворітьми процесія стала, замовкла. Хтось перескочив через тин, одчинив ворота — понесли мари, натовп як вода заповнив двір.

В дворі — ні лялечки; двері в поповськї кімнати позамикані, віконця позачинені.

Поставили мари під кленами.

Мов вітром холодним подуло по людях — чуби наструнчились, як дріт, в очах блиснуло колюче.

— Ламайте двері, чого там...

З гурту вийшов Андрій. Він виріс. Примарніло обличчя. Очима різав, як крицею:

— Стійте. Підождіть. Не так ми зробимо. Слухайте мене. — Вщухли. Підійшов до вікна. Загуркотів у віконницю:

— Скажи востаннє: будеш ховати чи ні? Чуєш?

...Біжить з кухні підтикана наймичка. Коси розкошлані, бліда, злякана:

— Батюшки немає вдома.

Загули, заревли:

— Брешеш! Ховається! Боїться. Клич сюди його. Злякався?

Побігла. Всі посідали на моріжку коло мар рядком на призьбі, на тину між кіллями. Дожидають. Брови хмурять. Мовчать.

Знову вибігла.

— Батюшка казали, що не вийдуть. — Сховалась.

Андрій встав і урочисто підійшов до труни.

Одкашлявся, обвів усіх очима.

Кругом пішло: тихше, тихше!.. кидав, як каміннями.

— Серед темної ночі у нашому закуткові, оцьому покинутому й забутому, засвітилася під убогою стріхою мужицькою Божа іскра...

Промова до людей — це була новина в селі.

Мов вітер, мов буря полетіла, затупотіли, зашуміли, кинулись до гурту з гарячими, жадібними очима, тісно оступили промовця, змовкли... стояли, як скеля німа...

...Хтось подав голос.

— На коліна!

Стали на коліна, всі натовпом; в повітрі затремтіли слова останньої розлуки... Прощалися.

— Тепер — додому! Всі до одного! — гукнув, як у трубу металеву, Андрій.

Зашуміли, загули, як під градом, заметушилися, покидали серед двору корогви, і швидко на подвір'ї — ні духу.

Впала залізна тиша...

Все поніміло, покам'яніло...

Тільки осіннє сонце забавляло покинуту дівчину, як дитину. Кидало її з-над заходдя в труну золотих зайчиків.