«Ніхто, мила Ганнусенько,
Тільки твоя мати:
Вона ж мене напосілась
З світу ізігнати.
Ніхто, мила Ганнусенько,
Тільки твоя тітка:
Зчарувала — і я сохну,
Як рутвяна квітка.
Зчарувала — не сказала,
Чи довго ще жити.
Чи довго ще молодому
На світі тужити.
Зчарувала — не сказала
Ні тітка, ні мати.
Та бодай же і їм було
Так важко конати!..»
IV
В кінці поля є тополя,
Могила під нею;
Там присипали Івася
Сирою землею.
На високії тополі
Чорний ворон кряче.
Над могилою сирою
Ганнусенька плаче:
«Не ховайся, ясне сонце,
У хмарному небі:
Не підійму головоньки,
Не гляну на тебе!
Не збирайтесь, чорні хмари,
Попід небесами:
Дайте змити могилоньку
Дрібними сьозами.
Може, слізка пробереться
По землі сирії,
Пробереться і западе
В груди молодії!
І заб’ється його серце,
Як билось недавно!..
Може, він ще спогадає
За дівчину Ганну!..»
«Ой Ганнусю моя мила!
Не плач надо мною:
І в могилі моє серце
Б’ється за тобою!..
Іди, мила, в луг зелений,
Йди, моя Ганнусю:
Взавтра рівно пополудні
До тебе явлюся!..
І з полудня до півночі
Будеш ти мні мила;
Од півночі до полудня —
Темная могила...»
|
