Зайчик скочив до точила:
«Наберися, камню, сили,
Нечисть скинь, піди в бори —
Там сокиру нагостри».
Важко хекнуло точило:
«Так мене вже замулило.
Що само не встану я,
От аби моя рідня —
Річка гарненько промила,
Від піску звільнила тіло,
Я б із радістю, повір,
Покотилося у бір.
Там би зразу я сокирі
Гарно щоки підгострило.
Шпар, маленький, до ріки,
Бо з’їдять мене піски».
Уклонивсь вухатий діду,
Що старавсь біля обіду,
Побажав щасливих літ
Та й простиг від зайця слід.
Біля річки, біля гатки
Зупинилося зайчатко,
Трохи вгрузло у піски
І звернулось до ріки:
«Сині хвилі, чисті води,
Хто не хвалить вашу вроду?
Завжди вас із віку в вік
Славить друг наш — чоловік.
І тепер вас прошу, хвилі,
Пособіть звільнить точило
Від намулу і пісків —
Вийдіть трохи з берегів,
Розгуляйтеся проворно,
І тоді камінне жорно
Оживе у добрий час,
Це порадує і вас».
Помовчала трохи річка,
Потім каже: «Що за звичка
Клопотатись хтозна-чим —
Навіть каменем старим,
Це такий сонливий лежень,
Що і вік в піску пролежить.
Хоч йому я і кума,
Та на сонь часу нема...»
Що ж тепер у білім світі
Непослушкові робити?
На край світу б десь побіг,
Щоб йому хто допоміг.
Він помчав би до родини —
Та ж візьме його на кпини:
«Бач, фантазія яка —
Піаніно дай, дзвінка,
Ще, дивись, дитя кохане
Забажає і органа.
З поколіннячком таким
Дуже весело старим!»
Зажурився зайчик сірий,
Бо вже скралася зневіра.
Враз сяйнула мисль одна —
Побіжу до чабана.
За баштаном, за житами,
За співучими гречками,
За пальметовим садком,
Де струмок цвіте сріблом,
Тут сьогодні біля яру
Випасав чабан отару,
І сопілки щирий спів
Його в молодість завів, —
Це як степом таращанці
В битву мчались на тачанці
Та на конях вороних...
Не забудеш днів таких.
Скільки віку, скільки світу,
Не забудеш того жита
І печальних сивих трав,
На яких твій день конав...
Вже старого — і немало —
У картини уміщали,
Та знайшлись і копачі:
«Час вам грітись на печі».
«А хіба ви степ широкий,
І отару, й день глибокий
Теж вкладете на печі?»
Засміялись «копачі»
І дали старому спокій...
День мій сивий, доброокий
В надвечір’я вже забрів,
Та бринить сопілки спів...
А тим часом Непослушко
Притуливсь до діда вушком,
Біля ніг собі застиг,
Бо таки чимало біг.
«Ти чому сумний, вуханю?
Може, щось важке плуганив?
Чи від вовка ноги ніс?
Чи зустрівсь у лісі лис?»
Зайчик про свої незгоди,
Недогоди і пригоди
Чабанові, як умів,
Все до нитки розповів.
От чабан чоло нахмарив
І подався до отари,
З яру він нагнав овець —
Та й до річки навпростець.
«Коло млина, коло броду
Каламутьте, вівці, воду,
Каламутьте, щоб вона
Підняла чорнило з дна».
Здивувались з цього вівці,
Але дружно всі копитця
Почали місити дно —
Аж пищить, сичить воно.
Коло млина, коло броду
Чорний мул уївсь у воду.
Тут ріка підняла крик:
«Бач, як може чоловік
На багно змісити вроду.
Прожени овець із броду!»
«Річко, все зроблю тобі,
Але й ти нам пособи».
«Що ж потрібно чабанові?
Хочеш, дам тобі підкову,
Не просту, а золоту.
У війну — не цю, а ту —
Утікав якийсь княженко
Від якогось чабаненка...»
«Він від мене утікав
Та й з конем у хвилю впав.
Від князівства і від князя,
Що знайшов кінець у грязі,
Лиш підкова зосталась...
От що робить, річко, час.
Не даруй мені підкову,
Тільки хвилю синьоброву
До точила нажени,
Бо з’їдять пісок та сни
Оту силу, що уміла
Справно взятися за діло».
«Що ж, врятуємо сонька», —
Погодилася ріка
І враз хвилі покотила
До точила, на точило,
Підточила мул, пісок:
«Підіймайся, лежебок!»
І піднялося точило.
Гарно лисину умило,
Засміялось — і кіть-кіть:
«Тепер, хвилі, доженіть!»
|
