Та не хвилі, а вухатий
Кинувсь камінь доганяти,
Заєць заздрить сам собі, —
І сміються три губи.
А точило знає діло —
До сокири підкотило:
«Дорога моя рідня,
Вилізай скоріше з пня!
Як бажаю, як умію,
Наведу красу кумі я,
Тільки хай твій гарний писк
Не здіймає в хаті виск».
Камінь взявсь за звичне діло,
А кума все молоділа —
Може, з два десятки літ
З головою бух у брід.
Десь поділись зморшки, плями,
І кума, як справжня дама,
Залишилась під кінець —
Зараз можна й під вінець.
З радощів отих сокира
Для точила й зайця-звіра
Спромоглася на бенкет —
Десь узявся вінегрет,
І тушкована свинина,
І картопля, і линина,
І пахучі пампушки,
І, звичайно, галушки.
Як наїлося точило,
То відразу захропіло,
А сокира зайцю морг —
Вранці ми підем на торг.
Це кажу я про розмову:
Що нам скаже у діброві
Дика грушка — стан стрункий.
Відпочинь, вуханю мій...»
Як світанкова зірниця
Розбудила ранню птицю,
Зайчик скочив із сінця,
А сокира із стільця.
Лиш хропіло ще точило
І спросоння бурмотіло
Про линину, галушки
І пахучі пампушки.
«Ну й кума — живіт, як міра, —
Посміхнулася сокира. —
Ми ж ходім собі в ліси
До ранкової краси».
Не багато і не мало
Вдвох лісами мандрували,
Прислухалися до птиць,
Нахилялись до суниць.
От дійшли вони до груші,
Сонце їй росицю сушить
Й прошиває туманець,
А в дзвінку бринить вітрець.
Як сокиру груша вздріла —
Листом, станом затремтіла,
Сльози капнули із вій:
«Вже кінець надходить мій!»
Та негадано сокира
Сумно стала біля звіра
І сказала груші так:
«Геть жени свій переляк.
Не зітну твого й листочка,
Не торкнуся й до сорочки,
Ти високо виростай,
Весели людей і гай.
Хай цвіте твоя урода,
Хай гілля важніє плодом,
Хай живе твій добрий сік
Не роки, а з віку в вік».
Грушка в подиві не знає,
Що і думать, та й питає:
«Може, вам струсить грушок?»
«Краще ти струси дзвінок».
І гойднувся стан високий
На всі боки, на всі боки,
Навіть сонце у гілках
Загойдалось, наче птах.
Загойдавсь і дзвоник в вітті,
Й диво дивне стало в світі —
Це ж срібло хтось трусить в ліс,
Це хтось казку нам приніс,
Це день хмари розганяє,
Промінь душу омиває.
Зайчик вмер, завмер на пні:
«Хоч би крапелька мені
Впала з дерева мелодій!
Чи про це і думать годі?»
І враз чує: «Не журись,
Цим і я вбивав колись».
Так це ж дзвоник Непослушку
Зашептав таке на вушко.
«Не лови, вушаню, гав», —
Й прямо в лапки зайцю впав.
З тої радості вухатий
Став стрибати, танцювати,
І вже так утнути зміг —
Іскри вибились з-під ніг!
Потім, дзвонячи щосили,
Прилетів у хату милу,
Тут три дні він калатав —
Батька-матір в ліжко вклав.
Далі з дзвоником щоднини
Став вчащати до родини,
Й надокучив так усім,
Що його віддали в дім,
Де вчать грати, танцювати.
Дуже радо і завзято
Взявсь вухань до гам, до книг.
А як рік в труді пробіг,
То за всі успіхи в школі
Він поїхав на гастролі,
Колосальний успіх мав,
Як в балеті виступав.
Навіть хтось став приміряться,
Чи не можна виступ зайця
Для ефектності подать
Разом з танцем лебедят.
Ну й сміявся з цього заєць,
Аж погриз великий палець,
Далі вухом рот накрив,
Бо на сміх скрадеться гнів...
На канікули зайчатко
Забирають мама й татко,
І тоді дзвінком своїм
Веселить він ліс і дім...
Як дзвінок у лісі, діти,
Стане срібно вам дзвеніти,
Так і знайте — зайченя
Славить вроду сонця й дня!..
|
