Леся Українка

Лісова пісня (скорочено)

З лісу на прогалину виходять дядько Лев і небіж його Лукаш. Лев уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду; по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої повстяної шапки-рогатки; убраний Лев у полотняну одежу і в ясно-сиву, майже білу свиту; на ногах постоли, в руках кловня (малий ятірець), коло пояса на ремінці ножик, через плече виплетений з лика кошіль (торба) на широкому ремені.

Лукаш — дуже молодий хлопець, гарний, чорнобривий, стрункий, в очах є щось дитяче; убраний так само в полотняну одежу, тільки з тоншого полотна; сорочка на випуск, мережана біллю, з виложистим коміром, підперезана червоним поясом, коло коміра і на чохлах червоні застіжки; свити він не має; на голові бриль; на поясі ножик і ківшик з лика на мотузку.

Дійшовши до берега озера, Лукаш зупинився.

Лев
	Чого ж ти зупинився?
	Тут не можна зайти по рибу.
	Мулко вельми, грузько.
Лукаш
	Та я хотів собі сопілку втяти, —
	хороший тута вельми очерет.
Лев
	Та вже тих сопілок до лиха маєш!
Лукаш
	Ну, скільки ж їх? Калинова, вербова
	та липова — ото й усі. А треба
	ще й очеретяну собі зробити, —
	та лепсько грає!
Лев
	Та вже бався, бався,
	на те Бог свято дав. А взавтра прийдем,
	то будем хижку ставити. Вже час
	до ліса бидло виганяти. Бачиш,
	вже онде є трава помежи рястом.
Лукаш
	Та як же будемо сидіти тута?
	Таж люди кажуть — тут непевне місце...
Лев
	То як для кого. Я, небоже, знаю,
	як з чим і коло чого обійтися;
	де хрест покласти, де осику вбити,
	де просто тричі плюнути, та й годі.
	Посієм коло хижки мак-відюк,
	терлич посадимо коло порога,
	та й не приступиться ніяка сила...
	Ну, я піду, а ти собі як хочеш.

Розходяться. Лукаш іде до озера і зникає в очереті. Лев іде понад берегом, і його не стає видко за вербами.

Русалка (випливає на берег і кричить)
	Дідусю! Лісовий! біда! рятуйте!
Лісовик (малий бородатий дідок, меткий рухами,
поважний обличчям; у брунатному вбранні барви кори,
у волохатій шапці з куниці)
	Чого тобі? Чого кричиш?
Русалка
	Там хлопець
	на дудки ріже очерет!
Лісовик
	Овва!
	Коби всїї біди! Яка скупа.
	Ось тута мають хижку будувати, —
	я й то не бороню, аби не брали
	сирого дерева.
Русалка
	Ой леле! хижу?
	То се тут люди будуть? Ой, ті люди
	з-під стріх солом'яних! Я їх не зношу!
	Я не терплю солом'яного духу!
	Я їх топлю, щоб вимити водою
	той дух ненавидний. Залоскочу
	тих натрутнів, як прийдуть!
Лісовик
	Стій! — не квапся.
	То ж дядько Лев сидітиме в тій хижі,
	а він нам приятель. То він на жарт
	осикою та терличем лякає.
	Люблю старого. Таж якби не він,
	давно б уже не стало сього дуба,
	що стільки бачив наших рад, і танців,
	і лісових великих таємниць.
	Вже німці міряли його, навколо
	втрьох постававши, обсягли руками —
	і ледве що стікло. Давали гроші —
	таляри биті, людям дуже милі,
	та дядько Лев заклявся на життя,
	що дуба він повік не дасть рубати.
	Тоді ж і я на бороду заклявся,
	що дядько Лев і вся його рідня
	повік безпечні будуть в сьому лісі.
Русалка
	Овва! А батько мій їх всіх потопить!
Лісовик
	Нехай не важиться! Бо завалю
	все озеро гнилим торішнім листом!
Русалка
Ой лишечко, як страшно! Ха-ха-ха!
(Зникає в озері).

Лісовик, щось воркочучи, закурює люльку, сівши на заваленому дереві. З очеретів чутно голос сопілки, ніжний, кучерявий, і як він розвивається, так розвивається все в лісі. Спочатку на вербі та вільхах замайоріли сережки, потім береза листом залепетала. На озері розкрились лілеї білі і зазолотіли квітки на лататті. Дика рожа появляє ніжні пуп'янки.

З-за стовбура старої розщепленої верби, півусохлої, виходить Мавка, в ясно-зеленій одежі, з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами, розправляє руки і проводить долонею по очах.

Мавка
	Ох, як я довго спала!
Лісовик
	Довго, дочко!
	Вже й сон-трава перецвітати стала.
	От-от зозулька маслечко сколотить,
	в червоні черевички убереться
	і людям одмірятиме літа.
	Вже з вирію поприлітали гості.
	Он жовтими пушинками вже плавлють
	на чистім плесі каченятка дикі.
Мавка
	А хто мене збудив?
Лісовик
	Либонь, весна.
Мавка
	Весна ще так ніколи не співала,
	як отепер. Чи то мені так снилось?

Лукаш знов грає.

	Ні... стій... Ба! чуєш?.. То весна співає?

Лукаш грає, тільки ближче.

Лісовик
	Та ні, то хлопець на сопілці грає.
Мавка
	Який? Невже се «Той, що греблі рве»?
	От я не сподівалася від нього!
Лісовик
	Ні, людський хлопець, дядька Лева небіж,
	Лукаш на ймення.
Мавка
	Я його не знаю.
Лісовик
	Бо він уперше тута. Він здалека,
	не з сих лісів, а з тих борів соснових,
	де наша баба любить зимувати;
	осиротів він з матір'ю-вдовою,
	то дядько Лев прийняв обох до себе...
Мавка
	Хотіла б я побачити його.
Лісовик
	Та нащо він тобі?
Мавка
	Він, певне, гарний!
Лісовик
	Не задивляйся ти на хлопців людських.
	Се лісовим дівчатам небезпечно...
Мавка
	Який-бо ти, дідусю, став суворий!
	Се ти мене отак держати будеш,
	як Водяник Русалку?
Лісовик
	Ні, дитинко,
	я не держу тебе. То Водяник
	в драговині цупкій привик одвіка
	усе живе засмоктувати. Я
	звик волю шанувати. Грайся з вітром,
	жартуй із Перелесником, як хочеш,
	всю силу лісову і водяну,
	гірську й повітряну приваб до себе,
	але минай людські стежки, дитино,
	бо там не ходить воля, — там жура
	тягар свій носить. Обминай їх, доню:
	раз тільки ступиш — і пропала воля!
Мавка (сміється)
	Ну, як таки, щоб воля — та пропала?
	Се так колись і вітер пропаде!

Лісовик хоче щось відмовити, але виходить Лукаш із сопілкою. Лісовик і Мавка ховаються. Лукаш хоче надрізати ножем березу, щоб сточити сік, Мавка кидається і хапає його за руку.

Не руш! не руш! не ріж! не убивай!
Лукаш
	Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?
	Я тільки хотів собі вточити соку
	з берези.
Мавка
	Не точи! Се кров її.
	Не пий же крові з сестроньки моєї!
Лукаш
	Березу ти сестрою називаєш?
	Хто ж ти така?
Мавка
	Я — Мавка лісова.
Лукаш (не так здивовано, як уважно придивляється до неї)
	А, от ти хто! Я від старих людей
	про мавок чув не раз, але ще зроду
	не бачив сам.
Мавка
	А бачити хотів?
Лукаш
	Чому ж би ні?.. Що ж, ти зовсім така,
	як дівчина... ба ні, хутчій як панна,
	бо й руки білі, і сама тоненька,
	і якось так убрана не по-наськи...
	А чом же в тебе очі не зелені?
	(Придивляється).
	Та ні, тепер зелені... а були,
	як небо, сині... О! тепер вже сиві,
	як тая хмара... ні, здається, чорні,
	чи, може, карі... ти таки дивна!
Мавка (усміхаючись)
	Чи гарна ж я тобі?
Лукаш (соромлячись)
	Хіба я знаю?
Мавка (сміючись)
	А хто ж те знає?
Лукаш (зовсім засоромлений)
	Ет, таке питаєш!..
Мавка (щиро дивуючись)
	Чому ж сього не можна запитати?
	Он, бачиш, там питає дика рожа:
	«Чи я хороша?»
	А ясень їй киває в верховітті:
	«Найкраща в світі!»
Лукаш
	А я й не знав, шо в них така розмова.
	Я думав — дерево німе, та й годі.
Мавка
	Німого в лісі в нас нема нічого.
Лукаш
	Чи то ти все отак сидиш у лісі?
Мавка
	Я зроду не виходила ще з нього.
Лукаш
	А ти давно живеш на овіті?
Мавка
	Справді,
	ніколи я не думала про те...
	(Задумується),
	Мені здається, що жила я завжди...
Лукаш
	І все така була, як оттепер?
Мавка
	Здається, все така...
Лукаш
	А хто ж твій рід?
	чи ти його зовсім не маєш?