Леся Українка

Лісова пісня (скорочено)

Лев
	Ти знов таки своєї?..
	От ліпше заберуся до роботи,
	як маю тут жувати клоччя!
Мати
	Йди!
	Або ж я бороню?

Лев іде за хату, сердито струснувши головою. Мавка виходить з хати перебрана: на їй сорочка з десятки, скупо пошита і латана на плечах, вузька спідничка з набиванки і полиняла фартушина з димки, волосся гладко зачесане у дві коси і заложене навколо голови.

Мавка
	Вже й перебралась.
Мати
	Отак що іншого. Ну, я піду —
	управлюся тим часом з дробиною.
	Хотіла я піти до конопель,
	так тут іще не скінчена робота,
	а ти до неї щось не вельми...
Мавка
	Чом же?
	Що тільки вмію, рада помогти.
Мати
	Ото-то й ба, що неконечне вмієш:
	політниця з тебе абияка,
	тащити сіна — голова боліла...
	Як так і жати маєш...
Мавка (з острахом)
	Як то? Жати?
	Ви хочете, щоб я сьогодні жала?
Мати
	Чому ж би ні? Хіба оьогодні свято?
	(Бере за дверима в сінях серпа і подає Мавці).
	Ось на серпа — попробуй. Як управлюсь,
	то перейму тебе.

(Виходить за хату, узявши з сіней підситок із зерном. Незабаром чутно, як вона кличе: «Ціпонькиї ціпоньки! тю-тю-тю! тю-тю-тю! Цір-p-p...»)

Лукаш виходить із сокирою і підступає до молодого грабка, щоб його рубати.

Мавка
	Не руш, коханий,
	воно ж сире, ти ж бачиш.
Лукаш
	Ай, дай спокій!
	Не маю часу!

Мавка смутно дивиться йому в вічі.

	Ну то дай сухого...
Мавка (швиденько виволікує з ліса чималу суху деревину)
	Я ще знайду; тобі багато треба?
Лукаш
	А що ж? оцим одним загороджу?
Мавка
	Чогось уже і ти став непривітний...
Лукаш
	Та бачиш... мати все гризуть за тебе!..
Мавка
	Чого їй треба? І яке їй діло?
Лукаш
	Та як же? Я ж їм син...
Мавка
	Ну, син, — то що?
Лукаш
	Бач... їм така невістка не до мислі...
	Вони не люблять лісового роду...
	Тобі недобра з їх свекруха буде!
Мавка
	У лісі в нас нема свекрух ніяких.
	Навіщо ті свекрухи, невістки —
	не розумію!
Лукаш
	Їм невістки треба,
	бо треба помочі, — вони старі.
	Чужу все до роботи заставляти
	не випадає... Наймички — не дочки...
	Та, правда, ти сього не зрозумієш...
	Щоб наші людські клопоти збагнути,
	то треба справді вирости не в лісі.
Мавка (щиро)
	Ти розкажи мені, я зрозумію,
	бо я ж тебе люблю... Я ж пойняла
	усі пісні сопілоньки твоєї.
Лукаш
	Пісні! То ще наука невелика.
Мавка
	Не зневажай душі своєї цвіту,
	бо з нього виросло кохання наше!
	Той цвіт від папороті чарівніший —
	він скарби творить, а не відкриває.
	У мене мов зродилось друге серце,
	як я його пізнала. В ту хвилину
	огнисте диво сталось...
	(Раптом уриває).
	Ти смієшся?
Лукаш
	Та справді, якось наче смішно стало...
	Убрана по-буденному, а править
	таке, немов на свято орацію!
	(Сміється).
Мавка (шарпає на собі одежу)
	Спалю се все!
Лукаш
	Щоб мати гірше гризли?
Мавка
	Та що ж, як я тобі у цій одежі
	неначе одмінилась!
Лукаш
	Так я й знав!
	Тепер уже почнеться дорікання...
Мавка
	Ні, любий, я тобі не дорікаю,
	а тільки — смутно, що не можеш ти
	своїм життям до себе дорівнятись.
Лукаш
	Я щось не розберу, що ти говориш.
Мавка
	Бач, я тебе за те люблю найбільше,
	чого ти сам в собі не розумієш,
	хоча душа твоя про те співає
	виразно-щиро голосом сопілки...
Лукаш
	А що ж воно таке?
Мавка
	Воно ще краще,
	ніж вся твоя хороша, люба врода,
	та висловить його і я не можу...
	(Смутно-закохано дивиться на нього і мовчить хвилинку).
	Заграй мені, коханий, у сопілку,
	нехай вона все лихо зачарує!
Лукаш
	Ей, не пора мені тепера грати!
Мавка
	То пригорни мене, щоб я забула
	осю розмову.
Лукаш (оглядається)
	Цить! почують мати!
	Вони вже й так тебе все називають
	накидачем...
Мавка (спалахнула)
	Так! хто не зріс між вами,
	не зрозуміє вас! Ну, що се значить —
	«накинулась»? Що я тебе кохаю?
	Що перша се сказала? Чи ж то ганьба,
	що маю серце не скупе, що скарбів
	воно своїх не криє, тільки гойно
	коханого обдарувало ними,
	не дожидаючи вперед застави?
Лукаш
	Була надія, що віддячусь потім.
Мавка
	І знов чудне, незрозуміле слово —
	«віддячуся»... Ти дав мені дари,
	які хотів, такі були й мої —
	неміряні, нелічені...
Лукаш
	То й добре,
	коли ніхто не завинив нікому.
	Ти се сама сказала — пам'ятай.
Мавка
	Чому я маю сеє пам'ятати?
Мати (виходить із-за хати)
	Се так ти жнеш? А ти се так городиш?

Лукаш поспішно поволік дерево за хату.

	Коли ти, дівонько, не хочеш жати,
	то я ж тебе не силую. Вже якось
	сама управлюся, а там на вісень,
	дасть Біг, знайду собі невістку в поміч.
	Там є одна вдовиця — моторненька —
	сама припитувалась через люди,
	то я сказала, що аби Лукаш
	був не від того... Ну, давай вже, любко,
	мені серпочка — другого ж немає.
Мавка
	Я жатиму. Ідіть до конопель.

[Мавка починає жати. Але Русалка Польова благає Мавку не нівечити її красу. Для порятунку Русалки Мавка ранить собі серпом руку.

Приязно розмовляючи з матір'ю Лукаша, надходить дебела молодиця — Килина. Вона швидко жне жито, Лукаш допомагає їй. Після закінчення роботи Лукаш іде проводжати Килину до села. Повернувшись, хлопець говорить матері, що завтра засилає сватів до Килини. Мавка в розпуці. З'являється «Той, що в скалі сидить» і забирає її.]

Хмарна, вітряна осіння ніч. Останній жовтий відблиск місяця гасне в хаосі голого верховіття. Стогнуть пугачі, регочуть сови, уїдливо хававкають пущики. Раптом все покривається протяглим сумним вовчим виттям, що розлягається все дужче, дужче і враз обривається. Настає тиша. Починається хворе світання пізньої осені. Безлистий ліс ледве мріє проти попелястого неба чорною щетиною, а далі по узліссі снується розтріпаний морок. Лукашева хата починає біліти стінами; при одній стіні чорніє якась постать, що, знеможена, прихилилась до одвірка, в ній ледве можна пізнати Мавку: вона в чорній одежі, в сивому непрозорому серпанку, тільки на грудях красіє маленький калиновий пучечок.

Коли розвидняється, на галяві стає видко великий пеньок там, де стояв колись столітній дуб, а недалечко від нього недавно насипану, ще не порослу моріжком могилу.

З ліса виходить Лісовик у сірій свиті і в шапці з вовчого хутра.

Лісовик (придивляючись до постаті під хатою)
	Ти, донечко?
Мавка (трохи поступає до нього)
	Се я.
Лісовик
	Невже пустив
	тебе назад «Той, що в скалі сидить»?
Мавка
	Ти визволив мене своїм злочином.
Лісовик
	Ту помсту ти злочином називаєш,
	ту справедливу помсту, що завдав я
	зрадливому коханцеві твоєму?
	Хіба ж то не по правді, що дізнав він
	самотнього несвітського одчаю,
	блукаючи в подобі вовчій лісом?
	Авжеж! Тепер він вовкулака дикий!
	Хай скавучить, нехай голосить, виє,
	хай прагне крові людської, — не вгасить
	своєї муки злої!
Мавка
	Не радій,
	бо я його порятувала. В серці
	знайшла я теє слово чарівне,
	що й озвірілих в люди повертає.
Лісовик (тупає зо злості ногою і ламає з тріском свого ціпка)
	Не гідна ти дочкою ліса зватись!
	бо в тебе дух не вільний лісовий,
	а хатній рабський!
Мавка
	О, коли б ти знав,
	коли б ти знав, як страшно то було...
	Я спала сном камінним у печері
	глибокій, чорній, вогкій та холодній,
	коли спотворений пробився голос
	крізь неприступні скелі, і виття
	протягле, дике сумно розіслалось
	по темних, мертвих водах і збудило
	між скелями луну давно померлу...
	І я прокинулась. Вогнем підземним
	мій жаль палкий зірвав печерний склеп,
	і вирвалась я знов на світ. І слово
	уста мої німії оживило,
	і я вчинила диво... Я збагнула,
	що забуття не суджено мені.
Лісовик
	Де ж він тепер? Чому він не з тобою?
	Чи то й його невдячність невмируща
	так, як твоє кохання?..
Мавка
	Ох, дідусю!
	якби ти бачив!.. Він в подобі людській
	упав мені до ніг, мов ясень втятий...
	І з долу вгору він до мене звів