|
Леся Українка
Лісова пісня (скорочено)
Мавка Маю. Є Лісовик, я зву його «дідусю», а він мене «дитинко» або «доню». Лукаш То хто ж він — дід чи батько? Мавка Я не знаю. Хіба не все одно? Лукаш (сміється) Ну та й чудні ви отут у лісі! Хто ж тобі тут мати, чи баба, чи вже як у вас зовуть? Мавка Мені здається часом, що верба, ота стара, сухенька, то — матуся. Вона мене на зиму прийняла і порохном м'якеньким устелила для мене ложе. Лукаш Там ти й зимувала? А що ж ти там робила цілу зиму? Мавка Нічого. Спала. Хто ж зимою робить? Спить озеро, спить ліс і очерет. Верба рипіла все: «Засни, засни...» І снилися мені все білі сни: на сріблі сяли ясні самоцвіти, стелилися незнані трави, квіти, блискучі, білі... Тихі, ніжні зорі спадали з неба — білі, непрозорі — і клалися в намети... Біло, чисто попід наметами. Ясне намисто з кришталю грає і ряхтить усюди... Я спала. Дихали так вільно груди. По білих снах рожевії гадки легенькі гаптували мережки, і мрії ткались золото-блакитні, спокійні, тихі, не такі, як літні... Лукаш (заслухавшись) Як ти говориш... Мавка Чи тобі так добре? Лукаш потакує головою. Твоя сопілка має кращу мову. Заграй мені, а я поколишуся. Мавка сплітає довге віття на березі, сідає в нього і гойдається тихо, мов у колисці. Лукаш грає, прихилившись до дуба, і не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволі озивається тихесенько на той самий голос.
Мавка
Як солодко грає,
як глибоко крає,
розтинає білі груди, серденько виймає!
На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, глід соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти. Мавка, зачарована, тихо колишеться, усміхається, а в очах якась туга аж до сліз; Лукаш, завваживши те, перестає грати. Лукаш Ти плачеш, дівчино? Мавка Хіба я плачу? (Проводить рукою по очах). А справді... Ні-бо! то роса вечірня. Заходить сонце... Бач, уже встає на озері туман... Лукаш Та ні, ще рано! Мавка Ти б не хотів, щоб день уже скінчився? Лукаш хитає головою, що не хотів би. Мавка Чому? Лукаш Бо дядько до села покличуть. Мавка А ти зо мною хочеш бути? Лукаш киває, потакуючи. Бачиш, і ти, немов той ясень, розмовляєш. Лукаш (сміючись) Та треба по-тутешньому навчитись, бо маю ж тута літувати. Мавка (радо) Справді? Лукаш Ми взавтра й будуватися почнемо. Мавка Курінь поставите? Лукаш Ні, може, хижку, а може, й цілу хату. Мавка Ви — як птахи: клопочетесь, будуєте кубельця, щоб потім кинути. Лукаш Ні, ми будуєм навіки. Мавка Як навіки? Ти ж казав, що тільки літувати будеш тута. Лукаш (ніяково) Та я не знаю... Дядько Лев казали, що тут мені дадуть грунтець і хату, бо восени хотять мене женити... Мавка (з тривогою) З ким? Лукаш Я не знаю. Дядько не казали, а може, ще й не напитали дівки. Мавка Хіба ти сам собі не знайдеш пари? Лукаш (поглядаючи на неї) Я, може б, і знайшов, та... Мавка Що? Лукаш Нічого... (Пограває у сопілку стиха щось дуже жалібненьке, потім спускає руку з сопілкою і замислюється). [...]
Дія друга
Пізнє ліго. На темнім матовім листі в гаю де-не-де видніє осіння прозолоть. Озеро зміліло, берегова габа поширшала, очерети сухо шелестять скупим листом. На галяві вже збудовано хату, засаджено городець. На одній нивці пшениця, на другій — жито. На озері плавають гуси. На березі сушиться хустя, на кущах стримлять горщики, гладишки. Трава на галяві чисто викошена, під дубом зложений стіжок. По лісі калатають клокічки — десь пасеться товар. Недалечко чутно сопілку, що грає якусь моторну, танцюристу мелодію. Мати Лукашева (виходить з хати й гукає) Лукашу, гов! А де ти? Лукаш (виходить із ліса з сопілкою і мережаним кийком у руках) Тут я, мамо. Мати А чи не годі вже того грання? Все грай та грай, а ти, робото, стій! Лукаш Яка ж робота? Мати Як — яка робота? А хто ж обору мав загородити? Лукаш Та добре вже, загороджу, нехай-но. Мати Коли ж воно, оте «нехай-но», буде? Тобі б усе ганяти по шурхах з приблудою, з накидачем отим! Лукаш Та хто ганяє? Бидло ж я пасу, а Мавка помагає. Мати Одчепися з такою поміччю! Лукаш Самі ж казали, що як вона глядить корів, то більше дають набілу. Мати Вжеж — відьомське кодло! Лукаш Немає відома, чим вам годити! Як хату ставили, то не носила вона нам дерева? А хто садив города з вами, нивку засівав? Так, як сей рік, хіба коли родило? А ще он як умаїла квітками попідвіконню — любо подивитись! Мати Потрібні ті квітки! Таж я не маю у себе в хаті дівки на виданню... Йому квітки та співи в голові! Лукаш знизує нетерпляче плечима і подається йти.
Куди ти?
Лукаш
Таж обору городити!
(Іде за хату, згодом чутно цюкання сокирою).
Мавка виходить з ліса пишно заквітчана, з розпушеними косами. Мати (непривітно) Чого тобі? Мавка Де, дядино, Лукаш? Мати Чого ти все за ним? Не випадає за парубком так дівці уганяти. Мавка Мені ніхто такого не казав. Мати Ну, то хоч раз послухай — не завадить. (Прикро дивиться на Мавку). Чого ти все розпатлана така? Нема щоб зачесатись чепурненько — усе як відьма ходить. Нечепурно. І що се за манаття на тобі? Воно ж і невигідне при роботі. Я маю дещо там з дочки-небіжки, піди вберися — там на жердці висить. А се, як хоч, у скриню поклади. Мавка Та добре, можу й переодягтися. (Іде в хату). Звідти виходить дядько Лев. Мати Хоч би подякувала! Лев Що ти, сестро, так уїдаєш раз у раз на дівку? Чи то вона тобі чим завинила? Мати А ти, братуню, вже б не відзивався, коли не зачіпають! Ти б іще зібрав сюди усіх відьом із ліса. Лев Якби ж воно такеє говорило, що тямить, ну, то й слухав би, а то... «відьом із ліса»! — де ж є відьма в лісі? Відьми живуть по селах... Мати То вже ти на тому знаєшся... Та що ж, принаджуй ту погань лісову, то ще діждешся колись добра! Лев А що ж? таки й діжду. Що лісове, то не погане, сестро, — усякі скарби з ліса йдуть... Мати (глузливо) Аякже! Лев З таких дівок бувають люди, от що! Мати Які з їх люди? Чи ти впився? Га? Лев Та що ти знаєш? От небіжчик дід казали: треба тільки слово знати, то й в лісовичку може уступити душа така саміська, як і наша. Мати Ну, а куди ж тоді відьомська пара подінеться? |