IV
Що наші сльози і зойки і крики?
Що всі драми землі в трагедії Космосу?
Вічно юний, первісний і дикий,
творець, на власнім творі розіп'ятий, —
це він на незглибній глибині шаліє й казиться
без берегів!
Легені його бурі видихають!
Серце обняло б найменший атом!
А мозок думку динамітно рве!
Безумний корабель, нагрудений вітрилами,
якір, що в пісні над безоднями заякорить
не може, —
це він прометейно в майбутнє ридає
і не вертається ніколи.
Ринуть сльози,
води океану ринуть і розбиваються об вічність.
Бризки одскакують, сиплються!
Бризки мов іскри з-під кресева!
Бризки далеким світам!
Скажіть: що сонць системи, як не бризки?
Скажіть: що земля, як не крапка?
І вся людськість хіба не єсть інфузорії
(пожирай, пожирай себе в краплі води)?
Під парасолькою власної атмосфери,
під хмарами дурману і брехні
земля плекає душі парасольні,
які ніколи не розберуться в мапі Космосу.
Мозок їх ледве ворушить віками угноєну грядку.
Століття чергової омани злегка притрусять
канаву забобонів,
а там ізнову випари й туман,
а там ізнову війни і тюрма.
І незчислимі панахиди під дахом парасольки —
мов над болотом комарі.
О людськість! О гордість скрупульозна!
Чи ти коли дивилася в вічності телескоп?
V
На берегах вічності ходить сонце,
ходить сонце в шлеях.
Натягне віз —
і всі планети в екстаз!
Не кисніть, люди, попідтинню,
не плачте од дрібних образ.
На берегах вічності ходить сонце,
ходить сонце в шлеях.
Люди, любіть землю!
Поети, у космос ведіть!
Як на планетах барикади —
всесвіту болить.
На берегах вічності ходить сонце,
ходить сонце в шлеях.
Од сонця кожна планета вагітна.
Планета планеті рівна, привітна —
од сонця.
Орбіта кожної і льот по її силі
(гаснуть інертні, тухнуть безсилі) —
угору — вниз, угору — вниз!
І оддаються луни,
і всі системи, мов комуни,
що узяли кос-федерації девіз —
угору — вниз...
Люди, любіть землю!
Поети, у космос ведіть!
А в космос шлях —
жить!
На берегах вічності ходить сонце,
ходить сонце в шлеях.
VI
Мов пущене ядро з гармати,
земля круг сонця творить цикл.
Тюпцем круг неї лисий місяць, —
беззубо дивиться в монокль.
О, скільки на землі беззубих,
бояться сонця і води!..
Роди нам, земле, юних серцем,
о земле, велетнів роди!
|
