Це ж він ступив нам у Дніпро
і розділив надвоє.
(То не тінь херувима —
аероплана путь! —
Яка музика невловима! —
пропелери гудуть...)
Б'ють гармати, і детонують всі кінці землі.
Материки колються, провалюються царства,
і бурі на кладовищі народів, наче сурми.
Гугняві гобої, генії печерні, поети на межі,
долучіть свого голосу до голосу сурм!
Людськість промовляє
трьома розтрубами фанфар:
Шевченко — Уїтмен — Верхарн.
IX
Колись цвіли сади Семіраміди,
і одбігало з Нілу сто двадцять рівчаків,
і подавали воду в поле і на гору,
а для нудьгуючої цариці робили дощ.
І все це руками рабів.
Руками рабів...
Чому ж ми, прокляте покоління,
чому ж ми не можемо ніяк зійтись,
не можем стати до роботи
і оновити землю?
(Тісніше станьте, сильні духом,
під прапором одним!)
Невже ярмо на нас одвіку?
Невже царі, тюрма і гніт?
Невже знесилля, і покора,
і арештантськеє тавро?
Хто, хто засміявся у Європі,
кого на кутні узяло,
що ми тут з голоду здихаєм,
а не даємся ворогам?
(Тісніше станьте, сильні духом,
під прапором одним!)
Так, так, ми пухнемо без хліба.
Надія наша — діти — мруть.
Та голод — революції язик.
А що, як вдарить вам іззаду
всесвітній робітник? —
Хто, хто засміявся у Європі,
кого на кутні узяло,
що ми тут з голоду здихаєм,
а не даємся ворогам?
X
В царях знайшли свою опіку і рідню,
в буржуазії власний спокій, лінь і сон...
Це ж ви Республіку пошили у брехню
і безоглядно повтікали за кордон.
В крові змішались межі, кілля і ножі:
за власницьке, за «рідне», за своє...
Смішні чужим, своїм пролетарям чужі, —
це ж вам, недоноскам, в обличчя час плює.
В Європі, в тій пивній, на сміх усім, на страм,
манжетно дипломатите, — шумить винце...
І міряєте степ родючий, наче крам,
за еполети, за підмогу, за слівце...
Надієтесь? На тьму, на забобони мас?
А звідки ж то річки, що ваші греблі рвуть! —
Чиї бажання — бачить правду без прикрас,
збагнуть закон життя, життя створить без пут!
Надієтесь? Сконайте, здохніть у пивних,
щоб ваші й кості перетрухли й поцвіли!..
Нащо ви темних піддурили і сліпих?
Нащо ви брата проти брата підняли?
Сакви надіньте й жалко руку простягніть, —
ще, може, знайдеться дурний якийсь царьок,
що прийде рятувать вас, і народ душить,
і визволять за ласий, за чужий шматок.
Сакви надіньте — може, в руку хто подасть,
поплаче з вами, і згадає, і зітхне,
як ви жили колись, як купували власть
і як тепер од вас нестерпним трупом тхне...
Надійтеся... П'яніть себе в своїй брехні,
ми підемо вперед — історія не жде.
Пролетарі! перекликайтеся в борні —
Інтер-Республіка, Республіка іде!
|
