Григір Тютюнник

Устим та Оляна

Взимку Оляна одержала від Устима триста карбованців і примовкла про нього. А коли пізно вночі якось Пилип тричі легенько постукав у шибку, дверей не відчинила. На зло.

Устим робив на заводі кочегаром, бо ніякої професії не мав. Та й здоров'я після ран було таке, що на заробітніше місце не станеш. А в кочегарці хоч і важко зміну одпектися, зате дві доби відпочиваєш. І підробити можна — на товарній станції, чи на складах, чи в магазині, де з вантажниками сутужно. Не собі добував зайву копійку — на роботі спецовку давали, у вихідні військове носив — додому якомога більше хотілося послати. Він і думав, і казав завжди так: "дома", "додому" — і тоді йому щеміло серце. Петько... Стрижений хлопчик, щербатенький на один зубик, медалькою грається...

Траплялася йому і молодиця. Заводська. Вечеряти в кочегарку носила, гомоніли. Сердечна жінка, але ж... Ні разу не озвалося до неї Устимове серце — сиділа в ньому щербатенька Петькова усмішка.

На роботі Устима поважали. Мовчазний, роботящй, поступливий. Треба відпрацювати дві зміни, хоч який зморений буде, не відмовиться. Вийти на суботник чи в цеху підмогнути в останні дні місяця, там зашпортаються, чом — ги-и! — не підсобити людям. І то вже пирятиме тачкою металобрухт або стружку з-під верстатів, як щира коняка.

Одну ваду знали за Устимом: не любив тих, що виступають на зборах. Якщо по ділу хтось говорить, ще терпів, і то не завжди. "А ти заходися та й зроби краще! — кричить з місця. — Або мені скажи, я зроблю. Трибунщик!.." Це терпіли: правильно. Але ж як тільки хтось, виступаючи, починав милитися, Устим наче з ланцюга зривався. Пхався перед збори, махав картузом і кричав:

"Стоп! Ти чого хочеш, га? Чого ти хочеш? — А очі скажені, губи тремтять, чуприна дибки, як у вовка на загривку. — Хочеш об ногу тернутися? У майстри цілишся? Кажи! Отак прямо й кажи всім: хочу! А то: я, ми... Ямикало!"

Збори здивовано гули, а ті, хто сидів у президії, склавши сплетені пальцями руки на столі, нахилялися один до одного і перешіптувалися, строго покивуючи головами. Це зразу. А як звикли, то лиш посміхалися: що поробиш — хвороба у чоловіка, теж виступити хочеться, хоча б ось так...

"Товаришу Хомченко, ви по суті давайте, про діло", — скажуть з президії.

"А він — про діло? — кричав Устим про свого попередника. — Осьо діло!" — і показував свої довжелезні руки.

"Ну, гаразд, гаразд. Ви сідайте і заспокойтесь, — підводився з-за столу головуючий і, зробивши стурбовано-діловите обличчя, оголошував: — Слово має..."

Устим ішов на своє місце, і збори проводжали його ніякими усмішками, а як угадував — плескали в долоні. Проте у передсвяткові дні Устима не обходили ні грамотами, ні преміями: трудяга, тут нічого не скажеш.

До кочегарки, що пропахла жаром, парою та вугільною жужелицею, Устим звик дужче, ніж до ліжка в гуртожитку. Шуруй топки, наганяй "атмосфери". Випаде перепочити — сиди, на вогонь дивися, а перед очима — досвіток над оболонню побіля річки, понад болотами і болітцями. Над більшими — і тумани більші та густіші, над меншими — і тумани менші, прозоріші. Кущі глоду — як шатра між ними. А осінь як озветься... Осінь Устимові проти весни — писанка. Не в'яне тоді, а цвіте! Ліси — червоним глодом, сивими осокорами, твердо-жовтим листям на дубах і густо-зеленим — на берестах, а сонце — як соняшник, так низько, що рукою начеб дістав.. І земля восени пахне краще, ніж завжди. Втомою пахне. Хіба не зморилася, он скільки народивши — і людям, і всьому живому. Спробуй!

На третю весну Устим одержав листа від Петька. Літери великі, жуки такі.

"Здрастуйте, тату!!! — прочитав Устим і закашлявся. — Перо моє заскрипіло, а серце моє заболіло! ("Це та лисиця навчила", — подумав Устим про Олянину тітку). — Тату! Приїжджайте! Я вас ждатиму.

Я ждатиму вас біля лавки. Там усі встають. І ви вставайте там. До побачення! Петро Устимович Хомченко!"

Устим, напевно, так і зістарівся б у кочегарці, може, зморившись жити самотиною, пристав би у прийми до котроїсь удови заводської і доживав свого віку з нудьгою вкупі, якби не той Петьків лист...

Увечері, як прийде хтось на посиденьки, Устим розказує про японців.

— У них не так, як оце в нас, що ложки. В них палички. І так вони швидко ними вміють... Клац-клац-клац — дивись, мисочку вже і підчистив. Та ще якби локша там чи макарони, це і я, і всякий зумів би паличками взять. А то — рис! Поподзьобай! А командир роти у нас був чудар такий, веселий хлопець. Поїхав у город і привіз лантух ложок. Хай, каже, спробують ложками, роздайте їм ложки. Чи то ж то зуміють — ги-и! Роздали їм ложки — їдять, аж гарно! а одно хвалять: лус холосо, лус холосо! Коли б не харашо. Таки ж у ложку більше набереш. Тоді — це як ми вже почали їх потроху додому пускати, в Японію, — котрий їде, то й ложку з собою бере. "Лозка самать холосо!" — каже і регоче.

— Сідай уже вечерять, — примружено дивиться на нього Оляна, — бо ти мені цими японцями голову так набив, що цілу ніч болітиме. А може, ще й завтра.

Устим підсовується до столу, зазирає в миску і посміхається. Їсти він любить. Не наїдатися, а їсти. Коли набирає в ложку, брови-козирочки піднімаються вгору, такі напружені, що аж тремтять, обличчя робиться ясне, лагідне, а коли несе до рота, губи тягнуться їй назустріч і усміхаються. Сьорб, сьорб тихенько, — поклав ложку, погладив себе по голові і знову: сьорб, сьорб...