Вертепна драма XVIII ст.

Реферат

У 1882 р. на сторінках журналу «Киевская старина» (т. IV) Г. Галаган та П. Житецький опублікували вертепну драму, записану в с. Сокиринці на Чернігівщині від студентів Києво-Мо-гилянської академії. Це був найстаріший за записом текст, і в ньому було чимало такого, чого не знаходимо в інших вертепних драмах; зокрема, в п'єсі зберігся монолог запорожця.

Багато уваги вертепу приділили невтомні дослідники української літератури і фольклору П. Житецький, М. Петров, В. Перетц та ін. Важливою була синтетична праця В. Перетца, «Кукольный театр на Руси» (1895). З властивою цьому авторові науковою ерудицією в ній проведено цікаві спостереження, введені в науковий обіг нові факти з історії розвитку лялькового театру східних слов'ян; зокрема, в праці йдеться про український вертепний театр.

Видатне місце в історії вивчення вертепної драми належить І. Франку. У низці своїх досліджень вчений висловив цікаві думки щодо українського лялькового театру. Велика розвідка «До історії українського вертепа XVIII в.» (1906) була значним внеском в історію вивчення української народної драми і духовної культури загалом. У ній автор спробував розв'язати чимало проблем, які виникли в процесі дослідження цього оригінального виду народного мистецтва. На основі численних фактів Франко переконливо довів, що вертепна драма українського народу є його національним витвором.

У післявоєнний період українську лялькову драму вивчали М. Возняк, О. Кисіль, О. Білецький, В. Кузьміна, М. Йосипенко та ін.

Коріння лялькової гри сягає у далеке минуле східних слов'ян. За часів Київської Русі, ще задовго до прийняття християнства, були надзвичайно розвинені різьбярство та скульптура. Посуд, зброя, покрівлі та стіни будинків оздоблювались чудовими орнаментами. Бойові човни прикрашались головами драконів. На площах міст стояли камінні і дерев'яні зображення язичницьких богів. Це мистецтво було тісно пов'язане з невичерпним джерелом — народною фантазією.

Однак якщо в період розквіту язичництва символічні зображення богів-ідолів мали строгий, урочистий характер, то після впровадження на Русі християнства вони поступово почали втрачати свій попередній смисл, на них стали дивитись як на забаву, тобто ці скульптурні зображення ставали ляльками і потім перейшли в оригінальний народний театр, який пізніше дістав назву «Петрушка».

Мистецтво лялькової гри добре засвоїв народ. Лялькові вистави культивувались народними артистами-скоморохами. Про це неодноразово згадується у російських, українських і білоруських фольклорних творах, літературних пам'ятках, у давньому живописі (розписи на стінах церков та монастирів), а також про це свідчать назви сіл на Україні (Скоморохи, Скоморошки тощо). У XVI ст. лялькові вистави були поширені на Волині.

Українська народна вертепна драма народилась у розпалі героїчної боротьби трудящих проти католицизму і польської шляхти. Вертеп як театральне видовище міг зародитися тоді, коли в життя українських шкіл міцно ввійшов театр; коли на сцені цього театру почали ставитися гостроконфліктні п'єси про Ірода. А це можна віднести приблизно до середини XVII ст.

Як відомо, режисери шкільних театрів прагнули вплинути на глядача силою світлових ефектів, викликати у нього зорові враження. Вони вважали, що про події недостатньо лише розповідати зі сцени, їх треба якнайповніше і якнайяскравіше показати. Проте шкільний театр в основному мав педагогічне призначення, і автори п'єс для нього турбувались не про їх сценічність, зрозумілість і загостреність тематики, а насамперед — про додержання вимог схоластичної теорії драми. Тому твори виходили довгими, нудними, без будь-яких конфліктів. Кращою з цих драм була п'єса про Ірода. Але число глядачів було обмеженим, і театр не дійшов до широких кіл трудящих.

Народ потребував такого виду мистецтва, яке б допомагало йому боротися з класовими ворогами. Знаючи запити трудящих, творча бідніша частина студентства Києво-Могилянського колегіуму створює оригінальний вид театру — вертеп, в якому акторами стали ляльки. Словесним матеріалом послужила драма про Ірода, яку студенти докорінно переробили, звернувши особливу увагу на простоту й дохідливість її сюжету, а головне, на природність і гостроту конфлікту. П'єса не мала на собі ні польського, ні будь-чийого іншого впливу. Вона була самобутнім твором, дітищем українського студентства.

Автори вертепу в основному наслідували ті ефекти і прийоми, які були розроблені режисерами у постановці драм про Ірода на шкільній сцені.

Щоб розмежувати поважне й комічне, як це було в шкільному театрі, студенти поділили на два поверхи скриньку, в якій ставились п'єси з допомогою ляльок На верхньому поверсі виконувалась драма про Ірода, на нижньому — інтермедійна частина. А композитори (також студенти) для супроводу вертепної гри використовували народну музику Було вдало дібрано народні пісні, написано тексти псальм і ноти до них.

Ця копітка творча робота виконувалась колективно, в ній брали участь найталановитіші і найближчі до народу учні Києво-Могилянського колегіуму. Завдяки цьому вертепний геатр був пронизаний духом трудящих мас і ввійшов у їх середовище як глибоко народний вид мистецтва.

В основу релігійного дійства вертепної драми, як і шкільних п'єс, було покладено євангельське оповідання про народження Ісуса Христа та царя Ірода. Діва Марія у печері, де перебувала худоба селянина Йосипа, народила сина Христа. У небі над цією місцевістю з'являється зірка. Сюди йдуть волхви, щоб поклонитися Христу. Почувши про народження Христа, Ірод, цар іудейський, вельми засмутився: в особі Христа він побачив свого ворога і замислив його знищити. Волхви, яких Ірод зустрів, обіцяли, повертаючись назад, розповісти про все. Ангел порадив волхвам повертатись назад іншим шляхом, щоб не зустрітися з Іродом, бо він має лихий намір — знищити Христа. Йосипу ж ангел наказав тікати до Єгипту. Дізнавшись про обман, розлючений Ірод звелів своїм воїнам винищити у його царстві всіх малих дітей. Ось таким було популярне біблійне оповідання про народження Ісуса Христа і його ворога царя Ірода.

В оповіданні немає деяких епізодів, які є у вертепній драмі. Їх було запозичено з апокрифів про Христа, де канонічні євангельські розповіді тлумачились у народно-побутовому дусі. Зокрема, досить просто, життєво тлумачилась картина, в якій розповідалось про життя пастухів і про те, як вони зустрічають звістку про народження Христа, приносять свої дари і благають у нього для себе щедрот і допомоги у важкій праці.

Релігійна дія вертепної драми тематично розпадалася на п'ять частин. Композиція її приблизно відповідала структурі шкільних драм: 1) пролог — звернення до глядачів; 2) протазис — виклад дії; 3) епітазис — зав'язка; 4) катастазис — напружений стан; 5) катастрофа — розв'язка. Як відомо, за такою композиційною схемою писалися шкільні драми. Така побудова лялькової драми зберігала її цілісність. Аналогічні лялькові п'єси, що побутували на Заході, подібною повнотою, компактністю та послідовністю викладу теми не відзначалися. Вони були нечіткими і тематично невиразними.

Українська вертепна драма відзначалася образною системою. Головний герой твору — новонароджена дитина, Христос, який хоч і не діє поряд з іншими персонажами, але навколо якого точиться жорстока боротьба, уявлювана народом як боротьба між добром і злом, тлумачився трудящими масами як захисник поневоленого люду, який ніс волю, боровся проти темряви і нещастя. Отже, Христос у вертепі не став проповідником оманливих ідей православ'я, а був невіддільним від змісту драми, що відзначалася народністю й прогресивним спрямуванням.

У вертепній драмі образ Ірода відтворювався послідовно, по ходу п'єси. Щоб загострити конфлікт і нагнітити драматичну інтригу п'єси, помисли Ірода не розкриваються передчасно. Так, під час зустрічі з волхвами Ірод не говорить їм про свої підступні наміри, прикидається спільником Христа, говорить з волхвами з улесливою добрістю і щирістю. Такий прийом був новим кроком у галузі не тільки народної, а й усієї тогочасної драматургії.

Образ Ірода особливо цікавив авторів лялькової драми. Для його розкриття використані прийоми сатиричної самохарактеристики, влучні порівняння. Іроду властиві самовпевненість і самозакоханість. Усі ці прийоми розкривалися на сцені так, що образ Ірода нагадував вчинки земних правителів.

Центральним епізодом, який приводить до нагнітання конфлікту, є сценка знищення Іродом дітей і викриття Рахіллю суті цього страшного злочину. Ця картина перегукувалася з аналогічними епізодами з творів українського фольклору, де зображувались свавільні, жорстокі правителі та їхні спільники. Подібні викривальні картини української вертепної драми будили у глядачів ненависть до володарів світу, підривали віру в «доброго» царя. До такої антицарської сатири не піднялася жодна західноєвропейська лялькова драма.