Вертепна драма XVIII ст.

Реферат

Дія духовної частини драми закінчується карою Ірода. На сцену виходить Смерть і косою стинає злочинцю голову. Цей епізод в українській шкільній драмі, і зокрема у вертепі, постав під впливом апокрифічного оповідання «Прение живота и смерти», відомого в західноєвропейській літературі під назвою «Танець святих». Дослідники вертепної п'єси вважають, що згадана картина є продуктом самостійної творчості наших драматургів.

У вертепній драмі, на відміну від шкільних драм про Ірода, образ Смерті набув нового ідейного звучання. Смерть зображувалась такою, якою її витворив народ у казках, легендах, колядках, а саме: вона була гнівним суддею несправедливості. Своє ставлення до смерті народ висловив у прислів'ї: «Тільки й правди на світі, що смерть: вона не знає, хто бідний, а хто багатий».

Ірода-вбивцю Смерть характеризує епітетами: неситий, кровопивець. Передсмертні слова Ірода стверджували не його силу, самовпевненість, а слабкість.

Отже, увесь комплекс ситуацій вертепної драми був глибоко народним. Позбавлений опори, тиран гине. У період наростання революційних ситуацій у царській Росії вертепна драма набула великої популярності серед трудящих мас України. Її ідейний напрям сприяв усвідомленню антинародних вчинків царів.

Під впливом народнопоетичної творчості духовна дія вертепної драми поступово втрачала свою релігійність, дедалі більше віддалялася від звичайної ілюстрації «святого письма». Конфлікти біблійного оповідання з часом абстрагувались від церкви і наповнювались соціальним змістом, виражаючи погляди народних мас. Тому не є дивним заборона духовенством саме поважної частини вертепної драми. Це ще раз говорило про відкриту ворожість до основ церковної пропаганди.

Автори лялькової драми про Ірода виявили вміння і прагнення у складних моментах дії показати якоюсь мірою суперечності класового суспільства, критично оцінити вчинки царя Ірода, зробити спробу відтворити його характер. Те саме було й з образом Рахілі, пастухів. У драмі виявилися спроби українських драматургів XVII—XVIII ст. типізувати образи, створити художньо виразних героїв. Зрозуміло, що великий вплив на цей процес справила народнопоетична творчість, за мотивами і прийомами якої створювались окремі епізоди, образи вертепу. Роль фольклору у наближенні вертепної драми до народних мас, зростанні її художньої та ідейної ваги величезна.

За своїми ознаками різдвяна дія вертепу не вміщається ні в рамки трагедії, ні в рамки комедії, визначеними шкільними поетиками. Вона наближалася до трагедокомедії, хоч теж не зовсім відповідала її вимогам. До цієї п'єси треба підводити мірку народної драми літературного походження. Багато тут було оригінального, незвичного для шкільної драми XVII—XVIII ст. Духовна частина української вертепної драми була новим словом тогочасної драматургії.

На відміну від духовної дії, де сюжет і зміст були єдиним цілим, світська частина вертепної драми складається з окремих сцен інтермедійного характеру. Матеріалом для них послужило саме життя. На цій частині особливо позначилася творча манера трудящих мас, які постійно доопрацьовували драму, загострюючи конфлікти в соціальному напрямі, типізуючи образи і надаючи їм життєвих рис. Окремі сценки з народного життя тут пов'язані тематично і загальним ідейним спрямуванням.

Світська дія відкривається жанровою сценкою, в якій дід і баба розмірковують над химерами царського життя. Поведінка обох персонажів викликає сміх. Він зумовлений поєднанням несумісних з віком героя вчинків: старість і молодецьке залицяння. Відома жартівлива пісня «Ой під вишнею, під черешнею», яку виконує хор, імпонує даному епізодові. Ця картина має свої паралелі з інтермедіями до драми Довгалевського, зокрема з твором «Інтермедія на три персонъ: баба, дед и чорт».

Поява на сцені солдата повертає хід п'єси з побутово-комічного в еоціально-сатиричний бік. Солдат, як у давніх російських водевілях, традиційно відрекомендувавшись, засуджує злочини Ірода, потім розповідає про важку службу в царській армії:

Солдат вірний своєму обов'язку. Зачувши удари в барабан, він прощається з «красавицею Марією Іванівною», з якою танцював, і рушає в похід. Образ солдата у вертепі не має ходульності і схематизму. Його поведінка, суспільна загостреність діалогу надають образу природності. Ця сценка у драмі, мабуть, виникла пізніше, десь у XVIII ст., коли українські митці вже добре знали життя російської армії і могли критично оцінити становище солдата.

Комічні перипетії, пов'язані з постаттю вертепного цигана, властиві взагалі українській народнопоетичній творчості. Це базіка, жартівник. Автори вивели його в п'єсі, щоб розважити глядача, хоч більшість комічних ситуацій, в які він потрапляє, не вигадані, а випливають із пригод мандрівного циганського життя.

Образ цигана, крім мети посмішити глядача своїми витівками, має й інше завдання — зв'язувати сюжет вертепної драми. Крім основної сценки — розмови з сином і лайки з дружиною — циган з'являється наприкінці драми, пропонуючи Климу, героєві твору, свої послуги. За художніми якостями саме тут, у ляльковій драмі, образ цигана, витворений на основі народнопоетичної творчості, був одним з найповніше змальованих гумористичних типів в українській літературі XVII—XVIII ст.

У вертепній драмі та в інтермедіях до шкільних драм було зроблено спробу сатирично типізувати образи. І насамперед це стосувалося віковічних ворогів українського народу — польської шляхти та уніатів. Типізація йшла шляхом персональної гіперболізації й особливої індивідуалізації мови.

Яскравим прикладом цього є невелика за обсягом сценка, в якій зображено «войовничі» хвастощі польського шляхтича. Самохарактеристика гонористого пана лаконічна і промовиста:

Комічна ситуація тут створена за допомогою гіперболізації.

Напруженість конфлікту між польським паном і запорожцем досягається на грунті соціального фактора — сутички представників антагоністичних верств: колонізаторів і захисників поневоленого українського народу.

Між шляхтичем і запорізьким козаком немає словесного поєдинку, що було властивим для інших сцен вертепної драми. Переляканий пан, не сказавши козаку ні слова, зникає. Такий композиційний прийом показував, що загарбники розуміють: за вчинені злочини вони будуть суворо покарані.

Більше половини подій інтермедійної частини вертепної драми об'єднані навколо запорожця. Легендарний герой, наче вихоплений з народнопоетичної творчості, у довгому монолозі розповідає про життя запорожців, сповнене поневірянь і злигоднів. Він згадує героїчні битви з польською шляхтою і татаро-турецькими ордами за інтереси рідного народу. Він уже на схилі років, але старість для запорожця — не завада. Він хоче ще повоювати проти іноземних поневолювачів. Таким його змальовано в історичних піснях і думах, легендах, переказах і гумористичних оповіданнях. Запорожець з вертепного твору — це представник трудового експлуатованого люду. Він вболіває за долю вітчизни, народу, а не прагне до особистого благополуччя. Тому цей відважний воїн сприймався трудящими як друг і захисник. Кріпак, підневільний відчували у поведінці запорожця, його закликах натяк на боротьбу проти гнобителів. Такий резонанс вертепної драми відчувався і в XIX — на початку XX ст., за царату. Саме ця обставина дає можливість зрозуміти значення цього образу для простого народу, розвитку його свідомості і розуміння класової боротьби.