Анархісти

Григорій Косинка

Це було літом, любий читачу...

Сонце золоту пряжу пряло на Дніпрі, а в степу білими як молоко гречками меди пахли... Ні, ні, я розкажу тобі про мед, але обмину красу... Добре?

П’яно пахнуть меди, течуть річкою... Ах, знову про мед!

Знаєте, літом дикі качки вже спаровані й не грають табунами, як весною, на залізній гриві Дніпра... О ні, густий, сивий верболіз ховає гнізда качині далеко-далеко від людського ока, й ми, молоді анархісти, коли купалися, не бачили срібних крил качиних... А це — краса!

Ми слухали журливу сагу Дніпра, який полоскав наші ноги і плакав на білому піску: припаде, мов до грудей, до берега, задзвонить, і на камінцях бринять старечі сльози...

Дивувались: «Чудний Дніпро!»

А він засинів, напнувся до сонця й покотив золотою отарою в синє небо якусь дивну молитву; видзвонював її на камінцях, пестив хвилями, а далі поцілувався з вітром, злився над далеким бором із клаптями білих хмар і поплив залізний, як кована небесна дорога.

І плили слідом за ним чорними борами хмари білі, мов розірвані знамена сонця...

— Чудний Дніпро, правда?

Ми серйозно радилися: що нам Дніпро?!

— Льоп!

— Дніпро, хлопці, плаче...

Кость, наш головний отаман, глянув із презирством у бік Гордієнка, який сказав цю чудну думку, сплюнув сердито на хвилі Дніпра й додав:

— Там віршів декламувать не нужно. Понімаєте, товаришу поете? Ми — анархісти, так? Ідем сьогодні грабить пасіку, значить, бідні, а вірші — потім... після меду.

Він солідно закурив із махорки цигарку, весело оглянув товариство і ще раз задоволено, трохи насмішкувато протяг баском:

— Да, анархісти, хлопці... Анархія — ідея глибока, а в нас вона з предків сидить... Греція, ви не знаєте, а Василь Кононович знають... Хі-хі, він поет, псявіра, а меду хоче!..

Гордієнко засоромлено мовчав. Сьогодні він дав згоду йти вночі грабить пасіку, та його пекла ця згода, нервувала, але в голові стукали молоточки — «умова краща за гроші, а...»

Кость скінчив його думку:

— Один вечір до попівни не сходиш? Ех, баба ти, а не поет-революціонер! А ти понімаєш те, голубе, що з нею декласуєшся, га?

Кость од задоволення, що так глибоко зачепив думку, кинув у Дніпро плискуватий камінь, підвівся, набрав у жменю, як він казав, сонячної сили і востаннє поспитав Гордієнка:

— Як смеркне, прийдеш?

Гордієнко з ненавистю глянув у вічі Костя й рішуче, люто гукнув:

— Прийду. А ти — сволоч!

Кость засміявся:

— Нове поетичне слово? Ну, да це по суті не важно... Хлопці! — звернувся він до трьох загорілих парубчаків. — Пам’ятайте ж, як смеркне гарно — за млин, тільки зброю беріть, да перекажіть Андріяну й Сергію, харашо? А тепер дай спокій і розходьсь; не дєлай банди!.. Ха-ха-ха!

На хвилі впав тихий сміх. Кость косо глянув і поважно пішов одпихати в воду човна...

Це був міцний, жилавий студент-медик, кучанин. Гордієнко — артист і його повна протилежність. Кость — бойовий, отряхуватий вовк із глибокими очима, які засвічував, коли робив якесь серйозне діло... А серйозних діл у Костя було багато: був у гайдамаках, кермував невеличкою бандою «залізних людей», а в останні часи закохався в анархізм, сіяв його на селі, практикував, або, як він іноді сам казав: «Ріжу шкуру на нашому дядьку: чи прищепиться князь Кропоткін?!»

До того ж ніжно любив анатомію, трупи й жінок, але все це не разом...

Кость — залізний чоловік.

І коли його пристрасні, товсті губи тремтіли від злого сміху, — це було тоді, як Кость дивився на поетичну гривку Гордієнка, шовкову й ніжну, мов сон-трава, а на висках артиста поп’явся молодий соромливий пушок, вухо слухало «Велику сагу Дніпра», — о, тоді залізна душа Костя сміялася!

Він просто казав:

— Ти, брат, придивись тільки: чайка черкнулася крилом об хвилю... штука, а?

— О, о, бачиш: срібний карась черевом до сонця перевернувся, видко, на негоду!..

Гордієнко лютував; справді, ця груба, залізна душа знала красу, але через те, що вона знала її, Гордієнко ненавидів Костя, а сам на сам молився йому, робив його рухи, мислив його думкою, й ненависть до багатих — це була ненависть Костя...

...Сіли в човен, весла на сонці засміялися, хтось кинув на краплини матюха, і поплили в сиві лози...

Гордієнко довго дивився на червінці, розвішані сонцем на шелюзі, піймав десь далеко оком срібне крило чайки, посміхнувся криво і приніс цю посмішку аж на берег.

Не втерпів і поспитав Костя:

— Кажеш, анархісти?..

Кость здивовано кинув очима:

— Да-да... Совершенно правильно, поете, анархісти. Згадай Геродота... — і далі, за старою звичкою отамана, додав: — Розходьсь, хлопці, а смеркне гарно...

Він не скінчив думки, прив’язав ланцюгом човна, замкнув його, і сіра тінь весла поплила піском із Костем до села.

На крилі млина гасло сонце, коли Кость прийшов на умовлене місце й ліг плечима під обніжок, у спілому косистому вівсі, ждати хлопців.

Кругом було тихо, ніжно.

І тільки десь далеко бриніла заплакана пісня степу і цвіла в канавах, як думав Кость, гірким полином...

...Повертається якийсь дядечко із степу... Припав до розвори воза й сотає в пилюзі свою душу піснею:

Ой сіре утя та й на морі ночує,
Воно ж моє горенько чує...

А пісня в канавах полином цвіте.

Кость рішуче махнув рукою:

«Хай цвіте! Зарошені пісні — Гордієнкам... П’ятнадцять мільйонів поетів, десять — артистів, а решта сіють хліб і самі здихають із голоду!.. Хто писав: «треба оздоровити націю»? Ні, ми здорові. Нам треба залізних духом людей: скрізь, скрізь — залізні, залізні!