Анархісти

Григорій Косинка

Костя давив коло пасика трохи кольт, він ніжно погладив його рукою, поклав до грудей і тихо засміявся словами:

«Залізні, загартовані... Кольтику, голубе, де залізні люди?..»

Він іще раз задоволено оглянув кольта, заспокоївся і, дикий, щасливий, приказуючи: «А є, є, кольте, такі люди!», почав крутити цигарку.

Зацвіла синім вогником сірника вусата овесина, і йому якось підсвідомо, без волі, пригадався куплет:

Спічкі шведскіє,
Головки совєтскіє,
П’ять минут — вонь,
А потом — огонь!..

— Вогонь?!

Язики вогню почали слатися за димом Костевої цигарки, писати якісь криваво-чорні літери на гречці, і вималювалась над млином сіра, страшна, давно забута «чортова ніч» бою...

«Фу, ідіот! На Гордієнкову лінію з’їхав?! Ще вірші, чого доброго, почну писать. Слухай, Костю, помацай себе за голову — гаряча чи ні?»

Останні слова він проказав упівголоса, сам до себе, пригадав щось про психічну ненормальність, але знову свідомо повернув свою думку, як плуга волами, в торішню борозну — до вогню і п’яної осені, коли була «чортова ніч»...

— Кольтику, хто був перший?

На крилі млина замайоріла сіра маленька постать червоноармійця: косий трикутний лоб і заскалене, мов котяче, око...

А-а...

Так, це око погасло в Дубовому Вивозі... А він, сірий, затурканий, сіпав миршаві конячки, лаявся до «божої канцелярії», а коли посеред дороги побачив Костя, зрадів і почав із усієї сили гукати:

— Товаріщ, кудась-то, радной, наші уєхалі, а? Я с кухнєй, знаєш...

Його оченята креснули на Костя, затремтіло на губах слово «товаріщ», і Кость перший раз побачив у чужих очах жах смерті.

— Я, дядька, мобілізований... с кухнєй, брат...

...Із рову вилетів отаман Чорт:

— Чого ти молишся до його? Роздягайсь... у бога твою мать...

Кость косо глянув на млин і додав до кольта:

— Ти, кольте, перший раз прострелив плече...

...Чорна смуга крила лягла тінню на траву, й без сорочки, голий, простягся, добитий прикладом, сірий чоловік кухні...

Це був вечір «чортової ночі».

...А коли ніч розпустила сині поділки над степом, кіннота Чорта базар руйнувала...

Повстання.

Дубовий Вивіз засірів шинелями повстанців і простягся правцем до Гострої Могили...

— Оно, оно, гляньте на крило млина.

— Чорна тінь кавалерійського коня хрестом на Стугні стала.

— Дивіться, дивіться!

Зелений бір поклонився до землі, і п’яні залізні гукнули:

Та й підемо, панове-молодці,
У той лісок Лебедин...

Очі Костеві горіли: він рвав гречку і трусив її білим цвітом свої груди, обличчя, а сам був дикий, страшний, і тільки губи шептали: «Залізні... в лісок Лебедин...»

— Чорт, Чорт!

Це степами летіла Червона кавалерія, й цілували кулі коней диких, вони падали й давили своїм тілом переляканих на смерть кавалеристів, і крик останній летів до неба: «Чорт!»

Умирали...

Пшениця в Дубовому Вивозі як молодим косники подарувала, а спілий овес обгорнув своїми косами, як мила колись давно...

— Ай-ай!..

Хрипіло недобите людське тіло, корчилось, і руки заклякли на холодній землі.

Умирали.

...На колесі млина — Сруля Файзенберга дочка, Соня: коса зелену траву потолочила, руками закрила перса розрубані, і лють, і ненависть кров’ю запеклися до залізних людей Чорта...

Кость якось із болем посміхнувся:

«Бяліка дала мені читать... Гм, подумаєш... Душа Ізраїлю...»

Вона казала:

— Костя, ви — анархісти духом, дикі, нестримані, мов половецькі коні, і... трошки поети... Романтики без ґрунту.

Ха-ха-ха!..

...Виплив зелений човен і синій вечір на гриві Дніпра — замислені, тихо слухали сповідь Костя й посміхались, бо в лозах рибалки кресали дику пісню...

Повстання.

...Я кинув Бялика в розруйновану синагогу і підпалив... І тільки п’яний Чорт гукнув до мене:

— Гуготить, Костю?! — і полетів, розрізуючи чорною киреєю вітер, базаром до берега...

...Різали всіх; тільки Соню сам Чорт погратись узяв...

Кость підвівся й, лютий, схвильований, узяв у праву руку кольта і крізь зуби процідив:

— Залізна сволоч була! А все-таки Чорта треба було застрелити, га? Ех, Соня, Соня!..

Він підвівся, розправив плечі, обперся ногою в обніжок, прицілився в синьооку вечірню зорю й вистрелив...

— Ех, Соня, Соня! — пронеслося тихо вітром.

— Ну й дурна, проклята душа: портить патрони!..

Кость кинувся. Його пальці тремтіли, здавлювали з болем револьвера, і тільки блискучі, радісні очі світились і вітали синій вечір...

Перед ним стояв Андріян.

— Ну, ходім скорєй, чого ти стреляєш, здурів? Добрий вечір!

Кость винувато посміхався і приказував:

— Невже добрий?..

Із рову злякано підбіг до хлопців Гордієнко, здивовано глянув на блідого, мов стіна, Костя, і всі мовчки побрели росистою гречкою на Козацьке до пасіки.

Коли хлопці вийшли на шлях, Андріян тричі свиснув, йому хтось тихо відгукнувся з пашні, і всі стали ждати.

Андріян винувато перехилив голову і, трохи підлизуючись, поспитав Костя:

— Сядем. Закуримо, підождемо Сергія, а тоді рушимо... Іде?..

Кость кивнув головою, обперся об вербу і ждав; Гордієнко схвильовано шморгав овес, сіяв його на дорогу й кидав у бік Костя злякані косячки, а Андріян діловито розказував йому, як він шукав Костя:

— Понімаєш, обійшов млин — нема, ах, ти душа! Я тихенько збіг над горбик до Купріяна — як вимерли. Ніде, брат, і не шубовкне... Я тоді обніжком, обніжком, коли як ужарить з кольта — приліг, чую голос Костика: «Залізна сволоч!» Думаю, гатить кого, коли підбігаю, а він патрони портить... Ха-ха-ха!..

На шляху засіріли прудкі довгі тіні, простяглися маленьким ланцюжком і, похилені, мов колос, підходили підтюпцем до хлопців.

Хтось тихо клацнув затвором, кинув «під вербою», і — тупали...

Кость витяг револьвер і поспитав басом:

— Хто ходить?

— Свої... — в тон одказав Сергій.

Почали здоровкатись. Андріян гукнув до хлопців:

— Ой, дядьки! Нічної доби зустріти - зразу роздягнешся... Анархісти, правда, Костику?

Кость весело відказав:

— Да-а... Дядьки серйозні, нема де правди діти! Тільки до анархії яке діло такому звіреві, як ти? Ну, до діла: нас сім, так? А зброї — в мене кольтик — раз, Андріян...

Андріян перебив Костя й гаряче почав рахувати:

— Ти — кольт, у мене з Сергієм по одрєзу, у Курки — наган, два грузовики без оружія, а... Васильок — не знаю.

От і всі.

Він іще раз заклопотано перелічив зброю й додав:

— Да, з таким оружієм загона можна розбить, а то...

Хлопці ждали слова Гордієнка і трохи ніяково поглядали на Костя. Гордієнко тихо промовив:

— У мене один одріз... От тільки рушниці в нас нема, це погано...

Андріян перебив його:

— Єрунда, харашо; три одрєзи, два револьвери — рушаємо!..

Кость поспитав діловито Сергія, скільки верстов до пасіки, чи є лозини для рамок, почув — «усе в порядку», тоді попідкачували колоші, закурили й рушили зарошеним шляхом у гречки: перед вів Курка...

Кость оглянувся на схвильованого, зажуреного Гордієнка, трохи припинився й ніжно, по-товариськи поспитав його:

— Що ти, брат, таку кирею чорну надів сьогодні на душу, а? Це ж добра воля: хочеш — іди, не хочеш — вернись...

Гордієнко:

— Я піду. Ти хочеш востаннє зачепити мою «міщанську душу», так? Ні, ні, не крути головою, бо це так. Ти думаєш, я боюся? Ні. Мене охоплює жах... Адже це все — абсурд, ненормальність, розумієш? Я не бачу тут ідеї, жодної ідеї, крім голого розбою.

Гордієнко іронічно посміхнувся й якось боляче говорив далі:

— Вона Андріянові з Сергієм ясна, але ти, Костю?.. Видумав: «анархісти», де тут хоч зародки анархії?..

Кость іскрився:

— Правильно, Васильок: ідея Андріянова ясна, бо він бачить мед тільки тоді, коли говіє в церкві... І лінія ясна: не взяли правом — візьмемо кулею! Ет, покинем цю нудну філософію, Васильок! Ти скажи краще: дуже любить тебе Женя?..

Гордієнко з іронією зачепив Костя:

— Хіба «залізні люди» розуміють любов?

— Пир-х-х-х! Зай-зай, бий!

Кость гостро наказав: «Не стріляй!» На два боки розчесалася кучерява гречка й затремтіла росою на спині зляканого зайця.

Хлопці засміялись, а Андріян тихо проказав:

— От, сволоч, дорогу перебіг, не харашо...

Всі мовчки брели гречками. Йшли помалу, прислухалися, й кожний, крім Костя, думав: «Стережуть, гади, а треба ж якось узяти...» Думали в’яло, тупо.

Один Кость давно рішив, як ограбити пасіку, спокійно ступав босою ногою на вогку землю й думав про красу степу, Соню... Любив він Соню, і жаль за нею — чорний жаль, туга.

Спить степ... Поклонилась на шляху верба.

Спить... Буйний чуб пашні поклав ніжно до землі, омив росою, привітав на добраніч колосом зорі й заснув.

Спить степ. Крізь сон до зір посміхається, хилить кучеряву голову до Дніпра й сонний живе, як причинний; десь пустив із розхристаних зелених грудей ключ молодих утят, сполохав зайця, перепілку сонну, мов попівну, обніжком перегнав, поставив на варті коло битого шляху сиві верби, покотив до нори жука грудку, закрив її, зашумів, заборсався під нашими ногами, як дитина спросоння, й заснув.

Тихий, чарівний...

Кость криво засміявся, заклав руку за пасок і якось кумедно поспитав Гордієнка:

— Залізні, кажеш, не мають любові? Правда, товаришу (він любив це слово, як пам’ять про смерть сірого чоловіка кухні). Не мають... Але нездужають на неї... Любов залізних — біль. — Він похмурився: — Ет, вічна сентиментальність!