Анархісти

Григорій Косинка

— Це примари степу, Костю!

Кость засвітив по-вовчому свої очі й різко, наказом кинув хлопцям:

— Скоро там, Курко, скобли з вуликами випливуть?

— Цей-сс-с...

Хижо прорізав повітря своїм голосом Сергій, і всі схвильовано спинилися.

Кость спокійно витяг револьвера.

На горбах манячили, як сотня солдатів, червоні вулики; виблискував проти місяця критий залізом курінь, коло нього куривсь вогонь, і тільки мріли через обніжок чорні тіні пасічників, і було чути тихий гомін.

Кость тихо наказав хлопцям:

— Лягай за обніжок... Треба розвідку, порадиться...

Всі мовчки лягли і ждали; праворуч Костя ліг Сергій, ліворуч — Андріян, і слухали, а він тихо, але рішуче почав:

— Сунься до нас, Васильок...

Гордієнко, блідий, переляканий, підліз черевом ближче і ждав: це була пасіка його дядька, дяка, і трьох багатих селян...

В голові Гордієнка стукало, як молоточками: «Уб’ють, а сором який для сім’ї — злодій, злодій... Кость же казав, степовчанська пасіка, а це ж наша... уб’ють... злодій, а Петренко?..»

У нього блискавкою зацвіла думка — «тікати назад, крикнути?»

...Однаково... Впала тихо краплина роси на стебло гречки, й Гордієнко рішив: «Що буде... треба до кінця...» Обтер без волі рукою піт на лобі і, важкий, увесь мокрий, ждав.

Кость знущався з нього далі:

— Тільки не пускать слини, хлопці...

Він пильно глянув на Гордієнка.

— Зараз я з Куркою полізу на розвідку, понімаєте? А план такий... Дай, Васильок, одріз Курці...

Гордієнко мовчки віддав.

«Не вірить...» — майнула в нього думка.

— ...План такий: розвідку — скільки їх, і тоді нальот: я, Андріян, Сергій і Курка... Коли я гукну з кольтом: «Бандіти здєсь?!», хлопці вилетять, і Сергій скомандує баском: «Цеп, впірьод!» Да. Прискочимо до куреня: «Лягай!» Вони подумають, що це міліція облаву робить, перелякаються, а ні...

Він глянув у люті, гранітні очі Сергія й додав:

— На той бік! Ми — анархісти, хлопці... Да, забув: боже сохрани — паніка; гаси на мушку, а не тікай, бо... Тільки кому ж я кажу?!

Кость посміхнувся й тихо прошептав до Курки:

— Пішли!

Він іще раз оглянувся до Андріяна, наказав взять на мушку вогонь коло куреня, витяг револьвера і поповз черевом, мов зелений гад, гречкою.

Курка повз поруч із Костем: обидва дикі, страшні, як примари сонного степу...

Пасічники не спали. Вогонь дотлівав і кидав маленькі іскри, як скалки сумного сміху. Вони падали на постать пасічника Петренка, і його чорне засмажене обличчя на киреї було схоже на велику головешку, тільки під шиєю мінилось міддю тіло й долітав крізь сон тихий свист до хлопців... Він спав.

Кость серйозно боявся тільки Петренка: «Ціляє, проклята душа, здорово!»

Він приклав вухо до землі й заслухався... Дід Яків розказував напівсонному дякові про косовицю, й обидва косили очима сон...

— Незабаром на світ поблагословить... Да, так я не доказав вам, Павле Кириловичу, хіба тепер така косовиця, як раніш була? Пошкребе косою під сонцем, підкача колоші — й гайда покурювать: хай коситься!

— Харашо. Рушниця стоїть над Петренком... Бачиш? — Кость іздавив очима на Курку.

— Бачу...

— А то було: чуть світ, не встигне небо зашаріться, встали рано, до зорі, коси поклепали! Оглянулись, а лугами сива роса вороніє: в ручку стали. Ай-яй-я! Махнеш косою — трава шумить, пирхне підкошений деркач, кров на косі, зелена смужка — слід у траві, а покойні батько було вперед: «Придавлюй п’ятку, а носком угору!»

— Поет...

Скривився Кость, посміхнувся, й тихо поповзли назад; тільки дід Яків захоплено оповідав далі:

— Та як задзвенять коси лугом, як зашумить під ними росиста трава...

Гордієнка підкидала тривога, як у гарячці, думки мережились і тяглись мізком, мов сірі линви... страшні стукали молоточки: «Уб’ють... Женю... Женю?.. Ах, чого я такий мізерний, чого я не Кость?!»

«Женю?..»

І застиг: думка залилась неначе розтопленою смолою.

На небі гасли світові зорі, кресала білий вогонь на сході зірниця, а поділки синьої ночі тремтіли, застелялись сизим туманом, і тільки над Дніпром била крилами ще ніч, як заспана птиця...

— Скоро світ... А-а?!

На Гордієнка наче хто сипнув гарячим приском; «скоро світ» — це слова Костя, далі, далі...

— Пам’ятайте ж, тихо і зразу: «Бандіти здєсь?!» Сергій, Андріян — за мною...

«Підуть чи ні? Коли б щось змінилось, якась дрібничка, а...»

Всі підтягли очкурі, поправили зброю й поповзли... Андріян сіпнув за штани Гордієнка й пошепки додав:

— Да не бери легких вуликів... рямочні, понімаєш? — І поліз рачки доганяти передніх.

Вогонь коло куреня тільки жеврів, мигали золоті іскринки головешки, шкварчала тихо живиця, і точилась, як мед, сонна розмова діда Якова:

— Ум... мм... Копиця, Павле Кириловичу, пахуча-пахуча, а ти стомлений і чуєш, як шумить густа шелюга, ляскає вода в «Королі», і, повірите, ногу важко засунуть у сіно, так вітер і припадає; а під возом батько спросоння гукає: «Пором», тихо: «Подай поро-оомм!..» І хропе.

Тихо.

Хлопці ламали струнку кучеряву гречку й підлазили вже до куреня, коли чуткий дяк кинувся спросоння й поспитав діда:

— Що ви казали?..

— Замри! — впало залізне слово Костя.

Дід засміявся:

— Ви задрімали!.. Я кажу, як злодій, крадеться над вухом комар і гуде:

Чи ти спиш,
Чи ти спиш?..

Дяк насторожився слухати шелест гречки; але Кость рвонув рукою землі, підвівся, засвітив по-вовчому очі й, як звір, кинувся до куреня: вхопив рушницю й дико гукнув на весь степ:

— Бандіти здєсь?!

Дід затрусився і тремтячими губами проказав:

— Немає.

— Цеп, впірьод!

Це був гайдамацький голос Сергія, і всі чотири стали на варті; Кость робленим голосом наказав:

— Ложись ниць!

І коли помітив, що рука Петренка шукає рушницю, він сильно вдарив його прикладом по спині й повернув обличчям в попіл; переляканий Гордієнко прибіг до куреня, відкликав Костя й почав просити не бить...

Кость люто креснув на нього очима і з піною на губах прошепотів:

— Одійди від гріха, скажеш слово — вб’ю, як стерво!

Гордієнко ніколи не бачив таким Костя; йому здавалося, в очах Костя цвіла тепер блискавка ненависті... Він тихо відійшов, і розтоплена смола мізку намалювала перед ним тільки одне слово: «залізний».

Сонне крило ночі засивіло в тумані, простяглося зубцями на сході і ждало, коли погасне остання зоря...

Світало.

Десь недалеко в селах співали півні, і сонний степ трусив уже кошлатою заспаною головою над Дніпром: умивався до зорі...

Сергій мовчки накинув сіру шинелю на пасічників, клацнув над вухом у дяка затвором і додав:

— Хто встане — правцем стане!..

Пасічники лежали мовчки. Стогнав і трусився з ляку тільки Павло Кирилович, він чув, як тарготіли на правому боці його рямочні, налиті вщерть медом вулики, — чув і трусився, бо грубий, роблений голос Андріяна питав діда Якова:

— Дєд, мідянки нєт накачаной?..

Дід спокійно, з болем:

— Нема, братці, як перед Богом...

— Одвьоз домой, што лі?..

Кость глянув косо на Андріяна, і той зразу замовк — треба було рушати; тоді він розрядив рушницю Петренка, наказав не вставати півгодини, й рушили втрьох у зарошену пашню доганяти хлопців.

Кость одбіг на горбок, у протилежний бік, куди пішли хлопці, і тричі вистрелив до пасіки; одрізок кинув пасмо вогню, рвонув іржу в дулі, загарчав і пустив першу кулю в покрівець старої дуплянки...

Із пасіки почулось люте:

— Ах ти, чортова кров!

Шарконув затвор, і куля поцілувала Костя в голінку лівої ноги; він упав і поповз гречкою, лишаючи криваву росу на її білому цвіті.

Сергій не встиг сказати слова, як переляканий Андріян догнав хлопців, промовив з жахом: «Кость убитий...», і побіг шляхом додому.

Кость спокійно наказав Сергієві перев’язати ногу, витяг револьвер і сказав:

— Значить, Андріян — стерво, а не анархіст!.. А ти, Сергію, все-таки не відходь од мене... Так, на всякий случай... Краще.

І толочив, плазуючи за Сергієм, пашню. Коли побачив Гордієнка, спинився, не вірив, а далі своєю вічно кривою посмішкою проказав:

— А твоя, Васильок, любов, чи що там... залізна... Товариш ти мій!

Гордієнко взяв ніжно товариша за ноги, Сергій під голову, і понесли з невмитого степу...

По дорозі Кость спитав його:

— А де ж наші анархісти з медом?

Гордієнко засміявся й додав насмішкувато, з болем:

— Знов кажеш: «Анархісти!»

Кость іскрививсь:

— Анархісти... або залізні... як хочеш, Васильок...

Грязь. Романтики без ґрунту.

Зашелестіли коноплі в березі, кований ніс човна виткнувся, й молоді анархісти побачили бліде, скривлене від болю обличчя отамана Костя.