Змовини

Григорій Косинка

— Тепер, Оксентію, кожний за свою шкуру дбає... Я вам не ворог, ви мені, знаю добре, теж не каменя бажаєте... Та що з того? Жменя нас. А під боком у нас — вороги, гадюки. Оті печериці—хати повні ворогів, повні сарани. Голі й босі, голодні, вони нікого не помилують! Повірте мені, Оксентію, нікого не помилують. Вони розметають нас, як ризи ті... Не вірите? А я вас питаю: де панське поділося?.. Панів проковтнули, а нас і не запиватимуть!..

У Кашуби з переляку трусилися ноги: він хитався — от-от упаде на полудрабок воза, так глибоко схвилювала його Рудикова звістка.

Тіло йому дерев’яніло; намагався щось говорити, а зуби так цокотіли, що не міг подати голосу.

— Спасибі, — спромігся він промовити.

Рудик не сказав більше й слова. Він обминув Кашубу возом і люто гаркнув на коні.

Кашуба боявся впасти на мерзлу землю... Тоді схилився плечем на вербу, закрив долонею очі й тихо, по-дитячому якось, захлипав.

Ворота Рудикові одчиняла невістка — старшого сина жінка. Син у царську війну загинув десь під Карпатами, а невістка з хлоп’ям залишилася у свекра.

Молодиця була на вдачу тиха й лагідна. А Рудикові нагадувала гарної породи овечку: огрядна, біла на тіло, вона завжди ходила в рясних спідницях, була роботяща й кохала свого одинака-сина. Рудик навіть любив свою невістку за таку добру вдачу!

— Випряжи коні й погодуй, — ще з воза наказав молодиці свекор.

Він метко, по-хазяйському, обвів очима подвір’я. Все, здається, було на своєму місці.

Рудик узяв тоді з воза порожні мішки, причинив ворота й хвилину стояв посеред двору в задумі.

«Який важкий день... Недурно ж понеділок, — він мені ніколи не щастить. Та чекати на щасливий день, — подумав Петро Рудик, — не час. Треба сьогодні ж послати невістку до Мелашки».

...Убогу вдову Мелашку, матір двох синів, обрав собі за сваху Рудик. З усіх парубків, на його думку, менший Мелащин парубок — найдостойніша пара Наталці. Хлопці в Мелашки — чесні й роботящі; старший, правда, десь собі на заводі пролетаріатом, а менший, як з міді вилитий, хазяйнує... А хазяйство, нема де правди діти, мізерне: два клапті землі, хата з повітчиною, та ще, здається, теля якесь держить Мелашка!

Він, Рудик, до дрібниць змалював собі дорогою Мелащину радість, коли вона не дурна жінка.

Так, усе своє добро — вози й коні, скрині повні, засіки пшениці «українки» — геть-чисто все з гамузом — він перевезе на світанку до Мелашки. Хватить добра Рудикового Мелашці до смерті! Хай переховає, — хай зарадить Рудиковому горю...

Невістка вела в конюшню коні; Рудик перепинив її і мляво поспитав:

— А де ж наш наймит?

— У млині... Ковш відбирає.

— Хай меле цілу ніч — сьогодні добрий вітер, — наказав свекор. Він повернувся вже йти до хати, але зупинився — пригадував собі, чи все сказав молодиці.

На порозі стояла Христя. Притулившись до одвірка, вона пильно стежила за своїм Петром з невісткою.

«То нічого, — думала свекруха, — що молодиця тиха й лагідна, що за неї не чути на селі поговору, — то все нічого... Адже молодиця з неї — як те яблуко на Спаса, а хіба далеко до спокуси, до гріха?»

— А ти бесіду, бачу, з невісткою... — зустріла вона єхидно Петра, та Рудик не дав їй скінчити речення — гримнув на неї ще й мішки додолу кинув.

— Де Наталка? — суворо запитав у хаті.

— Вишиває в хатині. Ти, мабуть, не обідав на ярмарку? — засокорила перед чоловіком Христя. — Нема гірше за ті ярмарки — цілий божий де'нь вештаєшся, б’єш ноги... А в нас — новина: Кашуба Наталку сватає. Приходив оце на змовини; цілий день просидів та все багатство своє вихваляв тут... Якби, каже, не комуна, — двадцять десятин би землі прикупив, а то не можна ж... Стрижуть, каже, нас, свахо, мов тих баранів, — до нової вовни!..

— Уже голять, а не стрижуть, — незадоволено урвав Христю Рудик. — Давай полуднувать. Дівка хай дома, а молодицю доведеться вирядити на хутір... до Мелашки, Козленка покійного жінки.

Христя, почувши з вуст чоловіка такий дивний розпорядок, не знала, з чого почати річ.

«Дівка хай дома, а молодиця — проти ночі — до Козленкової Мелашки... До чого все це?» — з напруженням думала Христя.

Вона з острахом підступила до чоловіка й пильно вдивлялася йому в очі. «Чи не п’яний, бува?» — думала.

Христя, з рогачем у руках, не рушала з місця; Козленкова Мелашка не сходила їй з думки... А Петро, як на зло, мовчки, сопучи, скидав коло полу кожуха.

Повернувся чоловік обличчям до Христі розлютований, аж слиною харкнув зозла на долівку... Ногами затупав і закричав:

— Чого стоїш, як манія?.. Поклич мені дівку, й молодицю!

Христя не рушала з місця; вона не певна була за розум чоловіка — зроду не бачила Петра в такому розпачі, такого розпаленого й лютого. Христя бідкалася й метушилася по хаті — то миску на стіл поставить, то рогачем стукне, а з хати не виходить: сльози аж бриніли на очах у старої Христі.

А Рудик підстьобував її словами:

— Не божкай, ради Христа! Не божкай, а роби, що наказую.

На крик у хаті, на грізний батьків голос, зайшла в хату Наталка. Прибрана — заради Кашуби, видно, в усе нове, — вона стояла на порозі, як молода, що прийшла просити на дівич-вечір. Сіра, доброго сукна спідниця рясно лежала на раменах дівочих; ботинки, замість черевиків, блищали наваксовані, а з-під корсета великими яблуками вишита, туго випиналася пазуха тонкої сорочки... Скидалася дівчина більше на матір — така ж була висока й засіяна ластовинням, як і мати.

Вона сором’язливо обвела очима батьків, ніби чекала на запросини сісти.

Христя, витираючи фартухом сльози, перша вихопилася із своїм словом:

— Спитай ти, дочко, в батька, чого це він збирається невістку проти ночі на хутір до Козлівни посилати, бо я вже, виходить, дурна стала!.. Не розумію.

— Тобі трудно буде й зрозуміти... Ой трудно, — спокійніше озвався Рудик. — Дочко-голубонько, ти мене зрозумієш... Сідай.

Рудик причинив хатні двері, посадовив Наталку поруч себе; Христю теж запросив сісти: їжа йому тепер не в голові.

«Диво дивнеє, — думала Христя. — Розсадовлює, припрошує... А слова якісь чудні: «Дочко-голубко...» За весь вік не бачила Христя такого ще Петра!

Вона сіла на лаві, навпроти чоловіка, і так застигла в чеканні.

— Так знайте ж: голота розметає нас, як ризи Христові, — почав своє слово Рудик.

Де він запозичив цю мудрість з ризами — невідомо було, а тільки дуже часто любив припасовувати її... Десь, видно, глибоко залягли йому на серці слова з Євангелія.

Богомільну Христю — цього сподівався Петро — ризи Христові вразили надзвичайно: вона вислухала його слова, як молитву.

А коли Петро згадав за Мелашку Козленкову, за весільні змовини сьогодні ж, — Христя розплакалася...

— На все згодна, Петре, — проказала вона, — та одного тільки боюся: дитину свою в злидні занапастити...

— Я каменя дочці теж не хочу на шию вішати, — одказав Рудик.

Лишалося Наталчине слово. Дівка тихим голосом, ледве чутно було, вимовила свою згоду на змовини ще й додала засоромлено:

— Мелащин Михайло в сто раз кращий за Кашубенка!

— Твоя правда, дочко! — радісно підхопив Наталчині слова Рудик. — Батьків розум маєш! А батько твій — пам’ятай це — ніколи ще в житті не програвав!

На Рудиковому обличчі, поколупаному де-не-де віспою, заграла всіма барвами хитра усмішка. Він повернувся, зберігаючи усмішку, до Христі.

— Клич же молодицю, — де вона там забарилася, — та хай рушає завидна до Меланії Прохорівни!

— Таке й скаже: Меланія Прохорівна! — засміялася Христя, пораючись коло печі. — Та вона ж у нас пшеницю жала колись за третій чи п’ятий сніп!..

Рудик посварився на Христю пальцем.

— Затям, Христе, що ласкавими очима й гадюк чарують.

Рудикова невістка прийшла з Мелашкою, коли заходило сонце.

Дорогою вони мало розмовляли, бо йшли проти вітру, а вітер заносив слова; ще в обіди, — пригадувала собі Мелашка, — вітер був не такий рвучкий, проти ночі ж розійшовся, що з ніг валяє...

Вона раз у раз відкидала рукою клини своєї благенької кофти. Вітер піддимав їй клини ті.

Щупла на зріст, витруджена з обличчя, Мелашка бадьоро йшла ще поруч молодиці.

Усю дорогу Мелашці снувалися в голові слова молодиці: «Дуже вас просять мати, щоб ви, тьотю, прийшли...»

Мелашка не розпитувала молодицю, бо добре знала Христі Рудикової вдачу: послала, мовляв, молодицю, запросити... А вона, Мелашка, не князівна, — може, кличуть люди півмітки помотати!

А в кого ж Мелашці й заробити, як не в багачів? Гай-гай, скільки вона того діла чужого своїми пучками переробила!

— Ви мене вхоркаєте, тітко Мелашко, — пожартувала Рудикова невістка.