Змовини

Григорій Косинка

— Не мені тебе, батькова дочко, вхоркувати, — відказала їй Мелашка. — Був кінь, дочко, та з’їздився...

І Мелашка, підбадьорена за свою ходу, ще бистріше взяла ногу. А мислі по-старечому поснувалися їй, одна одну здоганяючи.

Сходила вона, Мелашка, свої ноги. Аж згадати страшно, як бідувала вона своє життя за Козленком. Не встигла заміж вийти — обсіли діти й злидні разом; чоловік літо й зиму на заробітках, а вона з дітьми вдома... Орача на смужки свої наймай, Мелашко! Кожному годи, кожному роби, щоб ті діти до толку призвести...

«Та й викохала діти, — сміється собі Мелашка, — на заздрість людям. Дорогих синів маю!.. Сміються тільки з матері за церкву: на чорта, мамо, патланів-попів годувати нашими копійками?»

Сміються, а таки матір шанують: дають їй гроші до церкви!..

Гай-гай, а скільки вона діла чужого своїми пучками переробила?.. І в Рудиків, пам’ятає, робила: по дві копи пшениці на день нажинала. А під копою ще й дитина, було, квилить мала.

Пам’ятає, усе пам’ятає Мелашка...

— А ми вже незабаром і дома, — урвала Мелащині думки молодиця.

Справді, недалеко — гоней за двоє — було Рудикове подвір’я.

Жінки не хотіли дражнити селом собак і йшли полем.

На степу вихрів вітер. Він аж у селі — в Рудиковому яру. Голосна луна гула в яру... Здавалося, на степу справляв хтось гучне весілля: на всі голоси — тонкі й басисті — степом котилася весільна перезва.

— Як я й додому повернуся, — бідкалася Мелашка. — Така буря, такий вітер...

На ганку Рудикової хати Мелашка осмикнула свою кофту: не годилося розвій-вітром заходити в чужу хату. А Мелашка, всі знають, чепурна баба. І раптом:

— Боже мій, — стурбувалася вдова, — поділки як вистріпалися, а дома й не згадала — забула!..

— Заходьте, Меланіє Прохорівно, заходьте! — припрошував на порозі Рудик.

Аж здивувалася вдова з Рудиків — такі вони гостинні й раді були Мелашці. Спритна на розум, вона подумала собі: «Дочку, мабуть, заміж змовили, та треба, видно, зробити щось Рудикам з приданого негайне». Ото вони й упадають коло неї...

Коли Мелашка сіла на лаві, Рудики — Петро й Христя — заговорили разом до неї обоє; Петро розважно здалеку повів річ, які тепер порядки настали — не дають зовсім хазяйнувати! То шарпають тебе податками й облігаціями, то наймитів держать не дають — записуй його, реєструй у книги... А на чорта такий наймит-поденщик здався хазяїнові?!

Мелашка не сперечалася, а слухала; усі багачі — знала вдова — не люблять комуни до смерті, та й не дивувала Рудикам: чого їм було любити ту комуну, коли вона за бідних руку тягне?.. А вони ж, Рудики, на все село вельможні...

— Ви ще до колективу не записалися? — запитала Мелашку Христя.

— Та в мене ж тепер Михайло хазяйнує, — відповідала вдова, — він і на сходку ходить, він уже за все дбає...

«Бояться багачі колективу... — подумала собі Мелашка. — А мені що! Як люди, так і я... Запишеться син до колективу, а я за ним хоч у воду піду!»

— Згадали ви оце, Меланіє Прохорівно, за Михайла свого... Дак знаєте, що я вам скажу? — це Рудик так.

— Що ж ви мені скажете? — стурбувалася Мелашка. Вона ж, здається, нічого проти не сказала? А багачам — знала — не хвали колективу... Задурняють.

Дивувало Мелашку, що Рудик так празниково величав її по батькові — ніколи ще так зроду ніхто не звертався до Мелашки!

— Тепер усе, Мелашко, навиворіт, — встряла раптом у розмову Христя. — Колись на змовини до молодої йшли, а ми вже по-совєтському! Порадилися оце з Петром, що кращої пари нашій Наталці, як ваш Михайло, на світі ще не родило! Змовимо дітей, свахо, та нехай нам онуків родять... Правда? — запобігливо якось запитала Христя.

Вона пасла очима за найменшим рухом свого Петра: боялася сказати якусь дурницю. Пильно дивилася Петрові в очі, а заспокоїлася, коли помітила, як хитнув головою... Усе, мовляв, гаразд.

Мелашці не давали й слова мовити; не встигла скінчити Христя, як почав намовляти вдову Петро Рудик.

Він хмарний сидів кінець столу — все настільника рукою розгладжував. На Мелашку не зводив очей... Глухо-глухо, ніби в діжку, говорив Рудик:

— Я вам так скажу, Меланіє Прохорівно... Нам з вами зайшло вже сонце — два віки не жити. Комуна, самі знаєте, напосідає на колективізацію... Телися, хоч і не тільний! А я, Мелашко, не хочу своє добро чорту в зуби давати... Не хочу! Я все добро своє, чуєте, Мелашко, усе до дріб’язку — дочці своїй віддам! Коні, вози, скрині — усе сьогодні ж до вашої комори переправлю... Наталка моя — дівка без ґанджу. Її навіть сватав колись Шовкуненків студент... Та мені паничі ті, правду кажучи, не до серця. Діди й прадіди, думаю, хліборобили, а дочка в пани попнеться?.. Хай не цурається коло святого хліба впадати... Набивався мені в зяті й Кашуба — на змовини приходив уже... А я так подумав собі: хватить у мене свого багатства — не потрібне мені Кашубине!..

А ваш Михайло, хай здоров буде, царював би з Наталкою, а не жив! Михайло, знаю, з вашого послуху не вийшов: яка ваша рада буде, так і поглаголить... Зап’ємо сьогодні змовини, запряжу коні — гайда Наталчину скриню до молодого! То яка ваша думка? Треба, по-моєму, рятувати одне одного.

Рудик неохоче якось, мляво скінчив останні слова.

Коли говорив, то з думки йому не сходила в’їдлива Кашубиха. На все село, подумав, роздзвонить, що він, Петро Рудик, з переляку дочку заміж змовив... Найшов собі свашку — Мелашку підстріпану!..

Петро й Христя не дивилися в очі одне одному, — такий сором, така наруга їм... Перші дочкою набивалися!

Обоє чекали на Мелащину згоду.

А в Мелашки, коли слухала Рудиків, одно на мислі: «Як змовляють, то сто коней дають, а як змовлять, то чортма і одного!»

Вона, звичайно, не посміла сказати цього Рудикам, бо й сама вдова не знала ще гаразд, що їй слід відказати на змовини весільні. Таке багатство їй обіцяють — з кіньми й возами, — аж страшно слухати. У Мелашки глибоко десь, на одну лишь мить, виринула була дивна думка: розбагатіти. Хіба-таки їй вік прожити у злиднях?.. Щастя ж на порозі стоїть...

А з думки не сходило інше: хіба вона, Мелашка, рівня Рудикам, що вони дочкою набиваються? Не прийшла б колективізація, то зроду-віку Рудики й не згадали б за її Михайла... А то впадають коло неї. А Петро все кіньми й возами вихваляється, наче Михайлові з тими кіньми жити!

— Як вам сказати, — мовила тихо Мелашка. — Ручатися за Михайла не буду. Його добра воля: хоче — хай сватає вашу Наталку, як вона піде за його. А тільки коні й вози ваші, Петре, ні до чого тут. Ви ж, здається мені, сина мого єднаєте, а не коні з возами? Я не ганю дочки вашої... Але ви, Петре, пробачте мені на слові, таке говорили, що мені слухать соромно було. Добре знаєте, що я з трудів своїх вік уже прожила, — мені тими кіньми не їздити, — а все-таки... переховувати чуже добро я не буду. Вам колектив не потрібний, а мені — не знаю ще: як люди, так і я.

Христя скипіла з люті... Вона ніколи не сподівалася на таку наругу з вуст Козленкової Мелашки — отієї Мелашки, що раз на рік, може, сало їсть! Христя дивилася на вистріпані поділки Мелащиної сорочки, не втерпіла:

— Убогість вас, Мелашко, засліпила. Ви вік прожили у своїй злидоті, шматка хліба до пуття не з’їли, а ми ж вам у комору все своє добро звозимо!.. Родаємося з вами. Дивлюся на вашу сорочку й думаю: зроду Мелашка тонкої сорочки не носила — усе в товстих ходить, а візьме Наталку — в тонкій танцюватиме! У Наталки ж повна скриня того добра: вік цілий я дбала за ту скриню. Аж віко в ній тріщить...

— Не треба, Христе, — з обуренням у голосі сказав Петро. Він, не зводячи очей на Мелашку, голосно промовив на всю хату: — Люди не брешуть: чешися кінь з конем, віл з волом. — Підвів на Мелашку гнівом розпалені очі й додав: — А свиня — в тин, як нема з ким!..

Мелашка розгнівалася; у гніві свому забула за покору... Не думала більше, чи пристати їй на змовини, не вагалася й не запобігала ласки. Вона все зрозуміла. Підвівшись з лави, Мелашка хитнула Христі головою — вклонилася нібито — і, хвилюючись, тремтячим голосом проказала:

— Я, Христе, не прийшла сюди, щоб мою вбогість тут попрікали, щоб мені очі кололи тонкими сорочками. Пани, Христе, в шовках ходили, а ви тонким полотном вихваляєтеся!..

Рудик теж устав з лави і стояв посеред хати блідо-сизий; він підступив до Мелашки на два кроки — стояв близько обличчя, бо високий був на зріст.

Мелашка, задкуючи до дверей, з острахом думала: «Ще і доброго дива наб’є в хаті... Пам’ятай, небого, змовини весільні до самої смерті!..»

Рудик нахилився близько Мелащиного обличчя... В очах йому — бачила Мелашка — застиг такий жаль якийсь і злоба...

«Ударить», — промайнула в Мелашки думка, — і вдова мивоволі підняла свою руку на рівень вуха.

— Дайте мені, Мелашко, слово, що ви нікому за наші змовини й слова ніде не дзєкнете!.. А за коні й добро моє, — я дуже вас прошу, — ви нічого не чули...

— Мені ваші коні й вози, Петре, не потрібні, — голосно промовила Мелашка й бистро, «на добраніч» не сказавши, вийшла з хати.

На порозі вона зустрілася з Наталкою: дівка несла на тарілці сало, різане скибками, а в лівій руці — пляшку червоної, з осені настояної на вишнях, наливки... За Мелашкою ніхто з Рудиків не вийшов з хати.