Змовини

Григорій Косинка

«Хто б подумав: старчиха, наймит людський, на змовини з хазяїном не стала?..»

І Петро Рудик вдруге залаяв люто всі порядки на світі, комуну й голоту разом.

Стояв на подвір’ї непорушно, ніби з каменю тесаний... А над головою Рудикові, вергаючи хмарами, проходила темна вітряна ніч.

«Суховій дме... — Повернув голову до хатніх вікон, чи позапинала Христя вікна? — Так, позапинала...»

Він, Рудик, дав жінкам на цілу ніч роботу: ховати й пакувати добро. У хаті такий розгардіяш, аж голова Петрові взялася жаром. Стояв непорушно і говорив стиха сам до себе:

— Радив Кашубові, а довелося самому робити... Подумати тільки: старчиха, наймит людський, на змовини з хазяїном не стала!..

Петро пішов до коней — треба всипати їм лишню порцію вівса. Він любив коні і кохав їх, як діти... Стайню держав у такому порядкові, як у німців на степу: на помості, вибілена й затишна, з маленькими вікнами вгорі, — Рудикова стайня справедливо мала славу на все село... Любив свої коні Петро Рудик!

Він засипав коням вівса, погладив їм сизо-вороні гриви, а далі став коло порога і довго не виходив із стайні. Держав у руках замок.

Все йому весілля Наталчине верзлося. Дивно Рудикові: давно колись — на одному весіллі — він чув пісню; слова з пісні загубилися — не пам’ятав гаразд, — проте добре знав мотив тієї пісні... її запивали — пам’ятає Рудик — медом:

Мої коні, сідлані, готові,
Стоять на припоні...

Такі, здається Рудикові, були слова тієї пісні. І чого вона приверзлася йому на пам’ять, пісня ця?

З жалю чи просто так Петро впустив з рук замок. Він не шукав його під ногами, не нахилявся навіть: «Хазяйство гине... А замок?..»

Рудик безнадійно махнув у просторінь рукою і нервово причинив хвіртку стайні. Стояв і довго слухав на подвір’ї, як десь на селі валували собаки...

Вітер заносив у вуха Рудикові глухе й далеке гавкання псів: гав, гав, гав-уй...

«І чого вони юрмують?..»

Підійшов до ліси у воротях і наставив на дорогу вухо, прислухався.

На Рудиковій вулиці — тиша, мертва тиша; собаки гавкають десь на селі, а пора ж така, дивується Рудик, коли все навкруги спить мертвим сном... З хатніх вікон ясно чути Рудикові: плаче й приказує щось Христя. За вітром не чути слів, не вловити їх...

На горі, поскрипуючи крилами, меле вітряк: гер, гер, гер...

«Хай меле цілу ніч», — мляво подумав Рудик.

Він обережно, по-злодійському, рушив до клуні; коли переходив подвір’я, то все оглядався на замкнені ворота, а ногами ступав легко, мов той кіт на траві. У руках тримав ліхтар і сокиру. Ліхтаря погасив ще в стайні, щоб не метляти світлом на подвір’ї... Все за Мелашку думав: «Три чисниці їй до смерті, а вона за гонор згадала! Гади! «Як люди, так і я!» Боїться, не знає, на яку ступити... Дурний, а вже старий! Треба було залякати її панщиною, а тоді вже на змовини річ навертати, а я — за шерстю, гладенько...»

Зачинив у шальованій клуні ворота і засвітив ліхтаря. Скупе світло упало на горбату віялку, накриту брезентом, на блискучі триби січкарні, а коли підняв ліхтаря вище трохи — на трієра...

Рудик підійшов до січкарні; ліхтаря поставив на току, у руки взяв сокиру і розмахнувся — на всю силу хотів рубнути блискучі триби.

— Так по-дурному не роблять, — сказав.

Тоді дістав з полиці над ворітьми скриньку з ключами і обценьками.

Вигвинчував з машини найтендітніші частини і клав їх обережно, по-хазяйському, на тік; деякі відкладав набік, а ті, що були на току, закладав між блискучі зуби трибів...

Криця скреготала й сковзалася... Рудик крутив колесо січкарні рукою, а на тік кришилися залізні зуби. Так годину руйнував машини.

Коли ворота в клуню прочинила Наталка, Рудик, схопив у руки сокиру і стояв перед дочкою, готовий до удару.

— Ідіть у хату: мати кличуть...

— Ти мене налякала, дочко, аж тіло затрусилося, — сказав схвильований Рудик. — Думав, ідуть уже по душу...

Він погасив ліхтаря, взяв у руки брезента з віялки і рушив за дочкою.

У хаті застав вісім мішків, з верхом натоптаних одежею, полотном, крамом, ременем... Коло полу зіяли дві порожні скрині: Наталчина й Христі.

А Христя усе бідкалася, що багато добра ще лишається... Вона за всяку ціну хоче покласти на воза Наталчині подушки, щоб не досталися стерву якомусь подушки з пуху гусиного!

Рудик зупинив Христю рухом руки.

— Ради бога, — сказав він, — без плачу... Роби, що наказую.

Обвів очима ще раз порожні скрині, мішки посеред хати... Очі стуманіли Рудикові. Невістка, Христя й Наталка чекали наказу — всі три не рушали з місця.

Рудик підійшов до невістки.

— Є в мене, дочко, один дідок на степу... Наталка пам’ятає його, Кашуби колись пасікою в його саду стояли. Рушайте з Наталкою до нього. З кіньми додому не повертайтеся. Коні в нас, хвалити Бога, добрі: ви ще до світу проскочите Козленків хутір... Все, здається. Я запрягаю коні.

Петро Рудик підвів голову на піч. На каганець звисала білолоба голова онука; хлопець, наляканий хатнім гармидером, ліг рано спати. Петро послухав хвилину: міцно спить онук.

— Ти ж, Христе, накажи завтра хлопцю, щоб не був мені дурний...

...У глупу ніч, хмарну й вітряну, коли на степу ще біліють латки снігу, Петро Рудик вирядив за ворота дочку й невістку. Мішки на возі укрив брезентом з віялки, туго перев’язав їх навхрест, зверху наклав пахучого лугового сіна ще й батога Наталці дав... А сам, — скільки їздив, пам’ятає, — ніколи не брав батога на свої коні!

Коні, легко доторкаючись копитами землі, помчали Рудикового воза степовою дорогою.

Христя стояла поруч Петра і все смикала його за рукав, щоб ішов у хату... Пора вже спати...

Петро провів жінку до ґанку й звелів їй укладатися спати. Вона знемоглася за ніч, хай спить собі... А йому, Петрові, треба посидіти трохи на ґанку, бо так чогось розболілась йому голова, що біль той аж у скивиці коле.

— Гаси каганець і лягай собі...

Рудик не спам’ятався, як заснув. Закрив повіки очей, схилився на ґанку на стовпця і спав, здавалося, міцно-міцно. У вуха Петрові підсвистував вітер, тоді відкотив коміра: зробив собі затишок.

...Здалеку десь, у глибині яру, ясно чув, гриміла весільна музика... Це йде його, Петра Рудика, весільний поїзд. Сивогриві коні мчать Наталку на Козленків хутір...

— І чого він, дурний, б’є пужалном коні, — питається у возниці Рудик, — коли коні летять, як змії?..

Степом курява, степом гук і крик.

Христя ввижається — стоїть з іконами на воротях; на ній сяє жовтогарячий корсет, плисом чорним облямований. Вона з докором дивиться у вічі Петрові — не радіє з весілля... А бубон гуде вже близько воріт, на всі голоси виводять пісні весільні дружки й свахи — дорогу молодому до тещі приспівують.

І раптом, ніби струна на скрипці урвалася, замовкли коло воріт музики.

— Усі чекають на материне й батькове благословення, — чує Рудик невідомий голос.

Він шукає у натовпі Мелашку... Дивується: Мелашка не товпиться коло воріт, а стоїть — у благенькій кофті — далеко на моріжку, на зеленій, мов рута, траві... Рудик посміхається до вдови...

— На змовини не хотіла стати, а весілля справляє, — стиха каже він Христі.

Степом курява, степом гук і крик:

— Несуть! Несуть! — З усіх ніг біжать вподовж вулиці діти: попереду білолобий онук найпрудкіше...

— До нас, діду!

І далеко майорить Рудикові під ясним сонцем корогва з покрасою. Він пильно вдивляється на дорогу — чує, лопотить під вітром корогва.

А з боку корогви, аж дивує Рудик, виступає Скрекотень... Не розуміє Рудик, хто його, ворога, запросив на весілля?

Примруживши очі, він пильно вдивляється на дорогу: вітер і курява... Музики, з цимбалів забринівши, знову заграли весільної.

А Скрекотень, розмахуючи мотузкою в руці, стоїть під ворітьми — недалеко Рудика — і підтанцьовує...

Покраса червона лопотить над головою Мелашки, Рудик сміється.

— Прийшли на весілля незаможники...

Тоді простягає руку і голосно, щоб усі чули й знали, кричить:

— Пожалуйте, господа невозможні! Прошу...

Струснувшись усім тілом, Рудик кидається зо сну. Підводиться, виходить на подвір’я й довго стоїть непорушно, ніби з каменю тесаний...

Вітряк більше не гергає — не меле; з гори — видно Рудикові — сходить униз наймит; запорошений мукою, він чітко вимальовується серед голого дерева в саду. Чути важку ходу його.

Петро Рудик прислухається: на селі все ще валують собаки, і вітер заносить у вуха Рудикові глухе й далеке: гав, гав, гав-уй...