Анкета

Григорій Косинка

— Хіба з таким жлобом, як моя жінка, може бути проізводство? Культури ніякої, неграмотна, а політики совершенно не понімає... Ех, свет!.. — Останні слова були вже із термінології самого лише Собачки.

— Но, но, но-о... Одциш трохи, не смикайся, — приказував під горбом якийсь клішуватий, з рижою борідкою дядько до коня; побачив Собачку, обтер повагом мокре обличчя і влесливо, хитро засміявся:

— Антону Родіоновичу привіт...

А Антон Родіонович тільки одно слово:

— Здрастуй, — тихо. — А продналог! — голосно, і наче в серце голкою кліщуватого — «не везе!», одкотив комір дощовика і пішов.

Дядько скривився:

— Пролог... Н-но!

Ударив коня, засвистіла під колесами грязь, і віз спинився; дядько кинув услід Собачки слинявого матюка, сіпнув за віжку і люто запитав голу вербу:

— Га? Пролог, каже, а! В банді крутився і тут крутиться, — міркує кліщуватий. — А... но! Стала слухать, гадова душа!

Повернув пужално, із усієї сили ударив коняку — сіпнула, а він підклав плече під полудрабок, і побичувались на гору.

І Половецьке ранком було таке убоге... обсмикана скотиною стріха на повітках, голе обчухране дерево, а через дорогу од колодязя пройшла з повними відрами боса, у кропив’яній, з мішків, спідниці дівчина і хлюпнула коло воріт водою...

Грязь, дощі...

— Спасибі, хоч дорогу з повними відрами перейшла, — подумав дядько і тугіше підперезав пасок шинелі.

Волость, перемальована на виконком, нагадує стару миколаївську троячку, залиту олією, що блищить сірою осугою, а кінчики покусані часом, — так от кулі покусали бляшану покрівлю волості, у вікнах — тонка шалівка, а підлога — пізно заоране поле... З’їзд.

І коли розтрушує городняком учитель Матвієць, здається, засіває поле; це нічого, що в кутку, де була колись ікона пам’яті Олександра III, стоїть тепер бюст Шевченка, а над ними плакати:

«Бей по Колчаку! — звал Октябрь. —
Бей по Деникину! —
Бей по Петлюре!» —

Матвієць на все це дивиться косо, обережно, а сміх його — тоненький, їдкий і сковзається на обличчі учителя Чечевички, і радо ловлять у дверях його очі обпалений вітром вид Одарки Костянтинівни... Він показує на газетні рядки і голосно, щоб чули учителі, що крешуть коло вікон огонь, читає газету...

— Прикурюємо... з’їзд так з’їзд — Антон Родіонович слово скажуть...

— Ша, Чечевичко...

«Революційна Європа. По радіо з Науена нас (хі-хі) повідомляють: Європа в революційній небезпеці: в Англії, Америці, Франції перепродукція товарів досягла... безробіття грізною хвилею...»

І кидає на стіл газету. Одарка Костянтинівна хіхікає: її лисиче обличчя, коли зустрічає розумні Матвійцеві очі, робиться кокетливо-пишним, серйозним, а слова його вона вичитує сама, — але до розмови встряє отак собі, за здрастуйте, розхристана бурсацька постать Чечевички, і на хвилину робиться смішно:

— Я так думаю, хай там собі безробіття, а нам аби кращий пайок давали, або хоч би консерви... ги, ги! — Він дурнувато оглядає своїх товаришів по школі і підходить до Матвійця: — Правду говорю чи ні? — запитує Чечевичка і безцеремонно простягає руку до капшучка з тютюном.

Одарка ніжно торкає Матвійцеву руку, випростовується і сумно зітхає, отак, наче хоче вимовити гаряче «ех!..», і раптом перебиває його мислі:

— Я чула, — тихо починає вона, — що ваш зятьок над сестрою знущається, чого ви мовчите?

У Матвійця нервово тремтить брова:

— Собачка — бандитський намул, ім’я якому смерть, але не я, я не можу, хтось поклав до мого серця жаль... ні.

І шумить сива шапка Чечевички:

— Ану, гайда до школи: Джемс, Антон Родіонович — всі, треба починати...

— Антон Родіонович... бідна ж моя сестра... — сумно проказує Матвієць, кидає недокурок і перепускає до дверей Одарку Костянтинівну.

— Ох-х і яблучко да революція,
А бандитським дядькам да контрибуція... —

Шкільні двері, коли одчиняються, позіхають од холоду — не топлено, але по шибках цвіте тютюновий димок, і гаряча пара вилітає у делегатів з’їзду і стелеться по шкільних лавах, де на плямах чорнила синіє, гусне...

До столу підбігає підтюпцем тов. Джемс, маленький, і подзьобаним віспою обличчям, винувато просить (він начміліції) пробачити, але інструктора з центру не буде:

— Начінайтє, товаріщі, самі, а докладчік сдєлаєт Антон Родіонович, — тихо додає він і сідає кінець столу.

Антон Родіонович поправляє кобуру револьвера, вирівнюється і торжественно виходить, наче общипаний гусак, в австрійському галіфе до учительської кафедри.

Матвієць спльовує додолу і закурює; делегати, зачувши ім’я Антона Родионовича, боязко оглядаються до дверей, притихають, і зала хутко німіє.

— Товариші інтелігенція і селянство! — починає, пильно вдивляючись в обличчя делегатів, Собачка. — Вам ізвєсно, хто я такой? Я — бивший бандит Зеленого, которий перейшов чесно к Советской власті, і говорю вам: ми знаєм імперіалізму буржуазной Германії й прочих стран, оні на наших шкурах создают красноє, огненноє кольцо, но оні глибоко ошибаються, уже в могилу пошли ті, хто подривал знутрі Советскую власть... Я сам, как ізвєсно, половецький куркуль, но за правду всігда умру, і больно смотреть на сельскую інтелігенцію, которая не може принімать участія по збору продналога. Напримєр, що такоє релігія? Самообман! Нєт, ти докажи дядьку, що ето действительно самообман, і не нужно нікакіх ікон — ето картинка, а не бог...

Помещики і капитал строілі не школи, а марнопольку, спрашується, для чого ето? Затемнять народ, жаждущій знанія і свєта; буржуї сознавали, що когда настанєт соціалізм Советской власті, — оні погибнуть, і вони погибли, но йде жестокая борьба, рєками проливається кров, і експлоататори народной крові — бандити, напримєр, поймали курінного третього куреня, котрий перейшов, как і я, чесно, і повісили на стовпі разом із собакою, а хто ж, сознательний, не согласиться, що ето звєрство? І когда йдьоть борьба не на жизнь, а на смерть, тогда нужно акуратно здать продналог: не думайте, що я не сознаю, какая ето трудность, да, наш дядько покіль не загремить, не перехреститься, но время не жде, дорога тепер плоха, значить, підвозить треба скоріше...

Раз ти здав продналог, тогда не будеш нарікать, що Антон Родіонович не дає дихать, нєт, я тебе пальцем не трону... потому ти чесний гражданин, а не бандит. Не помагай імперіалізму, которий здавив железной рукой красную винтовку, хоче потопить в крові революцію, а здавай продналог. Правильно говорю ілі нєт? Ето важний вопрос, і я ставлю руба: хто проти? Я окончив...

Чечевичка ляскає в долоні і розгублено бігає очима по делегатських обличчях, тоді посеред школи вимальовується у синьому диму подзьобане віспою лице тов. Джемса — винувате, з розломленою від здивування бровою, що починає підскакувати в такт його промови:

— ...Нужно, наконец, сознать, — шекеряючи каже Джемс, — за что ми, рабочіє, прішлі на село... Знаєм, к нам много пріма— залось грязних рук, но ето будєт потом — вияснім, но я променял станок на вінтовку нє для себя, а для всєх рабочіх і крестьян. Думаю, товаріщі, ми скопом пойдьом за революцією... Я нє умєю красно говоріть, как Антон Родіоновіч, — іронічна посмішка застигає на татарському обличчі тов. Джемса. Він, не скінчивши промови, думає: «Нужно узнать побліже Собачку: гноячку прідьотся разрєзать... Завтра достану єго анкету».

Чечевичка схвильовано нахиляється до Матвійця і шепче на вухо:

— Чудак, їй-богу, тут вопрос о пайках стоїть, а він революцію смалить...

Матвієць не відповідає й думає майже вслух:

— Чечевичка — копія Антона Родіоновича...

— Предлагаю, товаріщі, пропєть «Інтернаціонал», — закінчує несподівано своє слово Джемс, і з’їзд, наче зимою школярі, встає, тупає ногами і несміливо починає співати...

«Яка осіння туга!» — зціпивши міцно зуби, продовжує думати Матвієць, а коли кінчають співати, серйозно відповідає Чечевиці:

— Не безпокойтесь, після з’їзду, здається, кожному дадуть пару білизни...

— Невже?.. — радісно вихоплюється у Чечевички, але Матвієць каже тільки:

— Ах, яка грязь надворі...

Антон Родіонович повертається додому по-старому, напідпитку... І коли доходить до Половецького, знімає з плеча винтовку, закладає п’ять броневих куль і цілиться в перехресну дуплинясту вербу, де повісили повстанці його товариша, і б’є...

Постріл долітає до селянських осель і десь цюкає у старий присішок, а луна глухо лягає на озимину, і після цього ще густіше сіє дощ, і поспішає, сковзається у чорній свиті осінній вечір, і снує над селами туман...

Разом з ним ковзається Собачка і голосно, наче його слухають учителі на з’їзді, заявляє:

— Ну, от ти — бог, — він додає до цього соромну лайку, — а стій зараз коло верби — і шльопну, брат, тільки блиснеш!.. Бог, гм, — картинка, а когда-нібудь прикажуть тобі — не пускай дощу, і не пускай, сволоч!.. Природа і скопленіє хмар... ето не важно, — продовжує розмовляти Антон Родіонович, — а главне — приходиш додому і пиши анкету: жлоб лягає коло жінки спать, а за доноси я віддячу... а то ще самого візьмуть за же — да в конверт, і будеш, братіку, не агент по бе-бе, а кукальщик... Не служба — ответственность...