|
Анкета
Григорій Косинка
|
Да, говорять інтелігенти... поїду до Риги, чи не поїду?
Антон Родіонович гикає і, пригадавши історичну вербу, починає твердіше ступати: — Каштан не каштан, а Ми: плюнеш, а потім повернешся і — дозвольте витерти. З туману запирхала коняка, і Собачка, прищуливши голову, гукнув: — Хто їде? Стій! Коняка на крик оступилась із шляху і різко смикнула воза. — Стріляю, стій! — Це я, продналог возив... «Тре сірку добре», — подумав кліщуватий і незадоволено пробубонів: — Спокійніше буде, не гавкатимуть, а то який чорт не прийде — не покладе, а візьме. Петлюра — вози, Денікін — вози... Сідайте, підвезу. Десь добре клюкнули? — безцеремонно поспитав він і стьобнув батогом коняку. Собачка, скакаючи на воза, спіткнувся: — Клюкнув, — сказав він, — бо служба така... От ти підвозиш мене, а сам, мабуть, думаєш: «Чого ніхто не прислідить оце клишоноге бе-бе, щоб на той бік, га?» — Я чоловік тихий, — одказує єхидно дядько, — не трогай мене — повік не зачеплю... Задощилося, — міняє кліщуватий тему, — прямо день у день дощі, дощі... Хоч би морози підскочили, в газетах, Антоне Родіоновичу, новинок ніяких? Я чув — правда чи брешуть, — Ніколай Ніколаєвич Одес зайняв? — Брехня, — впевнено одказує Собачка, — ето контрреволюціонери, а хто тобі говорив?.. — Так... на базарі балачки велися... — і маленьке дядькове око пильно вдивляється в обличчя Собачки. На конячий тупіт вискочив з однієї хати веселий огонь, перевернувся у калюжі, одбив зморене обличчя кліщуватого і плигнув на зелену дугу. — Млинці печуть, — плямкнув апетитно Собачка, — а я, мабуть, борщ буду доїдать... — Шуткуєте... — одказав дядько. — Хіба при ваших достатках... — і закашлявся. — Еге, це, правда, на селі дейкали, що ви, Антоне Родіоновичу, благословення жінчине спалили... Тепер люди бачать, як у тебе кришка з столу впаде, — додав він і нетерпляче ждав відповіді Собачки. — Достатки... Які в мене достатки?.. Дураки! Кажеш, картинки попалив? Нєт, ще висять, але спалю, докажи мені, що імєєш власть — не буду палить, а раз для самообману... Спини коня, треба випить води — пече, брат, горілка!.. «Кого пече, а в кого шкура лопається», — хотів сказати кліщуватий і не насмів, побоявся. ...В хаті Антона Родіоновича, коли він підійшов до вікна, ще світилося: жінка латала його чорне галіфе, розірване на якомусь весіллі, а Палажка читала матері пісню про трьох сестер, що неоднакову долю мали... і бігли тоді, як дощ із дикої груші під їхнім вікном, материні сльози: «І голки за сльозами не втягнеш, і нитки не бачиш за кулаками...» — Якби не твоє ластовине шебетання, дочко, давно б уже твій батько молоду жінку мав, — приказувала Галька і, зітхаючи, підводила голову до ікони Матері Божої, ковтала сльози. Нахилилась до столу, втерла лице настільником: — Читай, дочко... — Плачемо?.. — скригнув зубами коло вікна Собачка і постукав прикладом у двері. Галька схопилася з подушечки, де сиділа, і вискочила до сіней впускати чоловіка, на порозі стала: — Оце, мабуть, моя смерть іде... Палажка побіліла, затрусилася і була схожа на підстрелене каченя: сіра спідничина, синя стрічка та ясні очі з пухкими бровами... — Ждала?! І дзвінкий лящ засвистів у сінях і важко ліг на змучене лице Гальки, а мокрий дощовик Собачка кинув додолу, поклав револьвера на стіл і скомандував у повітря: — Роздягай, чого стала? Галька роздягла... Листки з піснею про трьох сестер зайнялися перед її очима, захлинулась десь на припічку гарячими сльозами Палажка, — випали... — Вечерять єсть? — Ушки з ряжанкою, я думала ви не прийдете... — Давай! Не могла полатать удень? Розсвітилася — досвіток хочеться... у-у, жлоби нещасні!.. Миску з ряжанкою Антон Родіонович кинув жінці під ноги, сам сів на покуті й гукнув: — Дайош служебную папку!.. Бачиш, — звертається Собачка до Гальки, — всякий жлоб лягає спать, а ти за його, гада, анкету пиши, какоє настроєніє... чого ти хлипаєш, пошла спать... — гидка лайка випльовується на долівку, і в хаті тихо шелестить старечий голос баби Оксани: — Не плач, дочко, не ти перша, не ти — остання... До вікна заглядає сліпа осіння ніч і слухає безпорадні слова старечі: — Молися... Хай пише людські душі в граматку, хай записує людську кров... Молися... Антон Родіонович розгортає анкету «секретних свєдєній по борьбе с бандітізмом», довго дивиться на велику, наче соняшник-пустоцвіт, печатку, де на ободочку переломлюються літери «особоуполномочєнний на...», осміхається, потім слинить чорно-синій олівець і напівголосно приказує — пише: — Ну, і посажу... побачу, як твоя Одарка Костянтинівна прийде пропуск просить... ха, побачу. — Давно лі работаеєе по бе-бе? — делікатно запитує Собачку анкета. — Партійни лі, соціальнеє положеніє і національность... «Безпартєйний, — старанно виводить рука Антона Родіоновича, — но чесно перейшов із банди Зеленого к Совєтской власті, когда сидів 4 місяці в особом отдєлі (і як я тільки спас свою шкуру. От обдурив, а мені тепер однаково, хоч чорту служитиму), бо, — рука Собачки труситься, він єхидно сміється й розгонисто пише, — бо тогда єще не укрипилась в мойом районі соввласть, а був полний наш бандитизм, которий іскоринявся, і продолжається мною скореняться, но честь імєю донести товаришу особоуполномоченному». — Хотів би я знать, який це гад сдєлав на мене донос за рядна і настільники бандитов... — запитує сам себе Собачка і відповідає — за пунктом національності: «Настільники і рядна я представив по описі разом з хлопцями, коли сопровождав бандита Ярового, а що не вказалось — не знаю, по всей верояті думаю, що пропали в дорозі, при сопровожденії, бо, — ставляє крапку Собачка. — Не всі ще явилися на амністію, а єсть нєкоторі в Гудимовому лісі, котрих не вияснив, з яких сел, а на подозренії в мене учитель Матвієць — зв’язок, і Костюченкова Мокрина, котора гонить самогонку...» Перед очима Антона Родіоновича перебігає п. 27 анкети: «Отношеніє местного насєлєнія к релігії?» ...«Отношенія никакого пока сдєлать ніззя, бо всі ходять до церкви — каждоє воскресєніє, особенно старики й баби, а вред од етого я поясняю й на сходах, і так, у балачках...» Він кладе на стіл олівця і, щось пригадуючи, важко підводить голову до темних, у павутинні з васильками, ікон і мовчки тягне, скригаючи зубами, рушник, — а коли зривається з дерев’яного кілочка (у нього ще дідівська хата) жінчине благословення — Мати Божа з Христом на руках, кидає додолу й дико, скажено б’є чобітьми... — На, на, на! — божевільно кричить Собачка. — Докажи мені, що ти не картинка? Ану, докажи... — Наступивши ногою на образ Христа, запінений, він ловить перелякані од жаху очі Гальки, хватає її за коси, валяє додолу і — знущається: — Цілуйся з своїм Богом... Цілуйся, бо сьогодні я тебе рішу... Палажка: — Тату, попалили ікони — мати мовчали, не вбивайте їх та не сиротіть нас... Собачка сидить на лаві і, захеканий од бійки, спльовує додолу із прикушеної губи кров і тупо дивиться на суворий портрет Шевченка в шапці; перед ним стоїть на колінах Палажка і обмиває сльозами чобіт. — Хай не повстає проти мене... Понімаєш? Правда, Тарасе Григоровичу? — звертається він до Шевченка. — Не повставай, палю — знаю: мене спалять гади... Е, ти тоже гайдамацька нація... — мляво, стомлено закінчує Антон Родіонович і п’є воду. І побита, замкнена в коморі, лежить на голому помості Галька; до неї доносить дика вулиця Половецького якісь шматки пісень чудних та кривавих.
У піснях парубоцьких дівоцтво та заміжжя Гальчине біжить у степу темне та невиразне, як осіння ніч... Тоді глухо кашляє десь чорнобривий паровоз, кашляють колеса, а Галька одкашлює на помост кров і шепче страшні слова: — Однаково, чи там вмирати, чи тут, однаково... Її очі світяться, горять, вона хоче підвестися і непритомна падає на засік з чужою пшеницею і, прислухаючись до свого голосу, каже: — Уб’ю... Собачка гасить каганець, кладе на долівку подушку, поруч рушницю і з лайкою виводить останні слова анкети: «Для примєра сам спалив ікони...» Перевертається на лівий бік, підсовує під голову рушницю і хоче заснути, але підводить голову — і перед ним нерозгаданий стоїть після з’їзду Джемс: «Для чого йому моя анкета? Хіба, може, знову хоче посадити до «дідової» хати? А він, здається, може?» Голова стомлено падає на крайок подушки, і по хаті починає метушитись сонний горілчаний дух. Собачка спить. До хати Антона Родіоновича підходить забрьохана, сліпа осіння ніч, заглядає у вікно, сідає на причілку, коло собаки, і жде. 1924 |