Постріл

Григорій Косинка

Вороними кіньми спинилося коло Гординої могили літо.

Тоді, спотикаючися стернею, побігли мої дитячі літа і разом із Гордин-горою заспівали у степу якусь дику мелодію... Знаю: я слухав цю дику пісню в економії, коло машини, де тягав із Матвієм Киянчуком солому.

— Малко, не підгадь! Барабан забивається...

У нас із Матвієм барабан ніколи не забивався соломою, наші коні ходили справно, вибивали на току ямки, іноді спотикались, і день, затрушений половою з пилом, стомлено падав аж у Дзюбиних городах... Я стояв у розломлених лініях сонця і слухав: дівчата заводили степової, довго її чарували голосами і пускали слідом за сонцем у криничні джерела Гординої могили.

Тоді пахли степом мої дитячі літа і вже не спотикались коло коней, а бігли обніжками, як сонячне сіре зайченя.

...Матвій витрушував із своєї торби кришки хліба у жменю (я держав його батога) і, широко розкриваючи рота, видимав пісок, вибирав чорними, блискучими од соломи пучками остюки — захлинався і, ковтаючи, казав:

— Оце якби до гірків де доскочить... ой пацували б, правда, Корнію?

Я спльовував... Хіба можна після такої скаженої роботи за день мучити ще отими гірками? Краще нап’ємося води та рушимо додому...

— Додому? І видумає! Він не бачив дома сухого окрайка з цибулею — не втіче, а от коли піти не стовповим шляхом, а на Чорносливку, можна буде у Дзюбиних городах потолочити трохи гудину... Як я про це думаю?..

— Не знаю... У Дзюби в наймах служить моя старша сестра, коли хтось докаже, — плачу буде у моєї матері...

Матвій, коли я згадую про матір, мовчить; може, через те, що він киянчук і його посилає на роботу дядько Онопрій?

— А вони оце після позавчорашнього дощу, як ті карасики, тільки лови! Хіба у Дзюби є кому повибирати? — перебиває мою нерішучість Матвій.

Я твердо кажу:

— Підемо на Чорносливку, але знай, я по гірки не піду, краще мати куплять, бо наші замулило на беріжку...

Матвій сміється:

— Хіба ми дураки, Корнію, лізти, як хтось буде вештатися на городі? Ніколи! Та що там довго говорить, на місці видніше буде...

Видніше... Я роздер тоді колошу і згубив торбу аж на перелазі; за нами, вилискуючи попелястою шерстю, біг Дзюбин Скобельов, давив лапчастими ногами кущі картоплі, а десь у сонячниках шуміло Дзюбине:

— Гуж-жю-ю, Скобель... бери, бер! — Матвій дав йому під лісом паколинь, і собака, скакаючи на трьох ногах, поплигав назад... Але які то смачні були гірки!

По дорозі, коли я оглянув свої штани і рішив, що більше рвонулося по шиттю, як по цілому, Матвій сказав:

— У такого можна вкрасти — крадь, йому з пельки пре, а твої замулило, бо в його земля, як дим — от що!

О, у Дзюби справді була земля не наших земель: рівна з краю в край та сита.

— А в тебе хіба земля? — сміючись, питав Матвій і сам же одказував: — Вийдеш з Лиском на осьмуху, ляже, а хвіст на чужому, хоч одрубуй — отака твоя, Корнію, земля: з торбою змалку...

У мене так запеклося серце, що здавалось, ніби капає на землю з нього кров... Знаю...

...2-га Комуністична дивізія одступала миленими кіньми до Дніпра; села горіли у гарматних боях і засипали іскрами Чорносливку, а коли ядро падало у криничні джерела Гординої могили — важко квакало, дзвеніла вода і обмивала гаряче залізо...

Ситими хлібами проходила польська кавалерія, світила у переляканих селах золоті ракети — надходила остання ніч, коли затихли у степу концерти цвіркунів і зорі згасали під пострілами, ніч, коли Матвій Киянчук осідлав Онопрієвого коня і останній вистрелив у розбиту дзвіницю своєї церкви; 2—га Комуністична дивізія одступала на ліве побережжя.