Постріл

Григорій Косинка

Отаман Гострий цієї ночі не спав; він наче п’яний під’їхав світом до польського польового штабу і, хвастаючи, сказав капітанові польської служби:

— Ну, сю ніч, пане капітане, і робота була... Мої хлопці аж попріли... А все ж таки до світа напоїли у Дніпрі коні?!

Капітан задоволено засміявся.

— О, треба не тільки напоїти у Дніпрі коні, треба напоїти їх у Москві!.. Пан це знає?

— Напоїмо! — впевнено відказав отаман, вирівнявся по старій звичці, що лишилася ще із прапорщиків, і подумав аж на вулиці, сідаючи на коня: «От коли б добру сотню підібрати хлопців, — рубали б, аж гай гув».

Я згадав: сю ніч ми повинні зібратися у Дзюбиному саду...

— Христос з учениками, - як каже наш Распутін, — на тайну вечерю...

Чорносливка уже от-от запнеться чернечою хусткою, і зарошені дезертири попливуть хлібами до сіл; у мене займалась і тліла тиха радість — можна було підвестися од довгої лежні і хижо, мов борсук з нори, дивитись на світ... Я радо зривав листок молодого явора, клав його на руку і дзвінко ляскав:

— Підемо, Корнію, не так до Дзюби, як до його жінки!

В цю хвилину Гордина могила приймає нашу вечірню телеграму: свист, схожий здалеку на підсвистування змерзлого снігира, а близько — різкий, знайомий, зміст якого наше дезертирське: «Де ти?»

Мені смішно: дурень цей старшина Жашко — заходить сонце, а він і досі по-дівочому підсвистує, я гадаю, що всі інтелігенти, які люблять говорити з насолодою про смерть — трусливі, і нарочне, на злість Жашкові, закладаю пальці до рота і дико, радісно свищу...

— Я вас не розумію, — обережно, оглядаючись навкруги, заявляє мені Жашко: — Повне село «кумів», а ви дурака валяєте, може, хочеться?.. Ах, я давно вже помічав його...

Знаєте, хто комісаром? Давайте, друже, краще приляжемо ще, добре? — якось несподівано скінчив він розмову.

— Ні, я вже лягать не буду, «куми» проти ночі мені не страшні! Хто комісаром? — поспитав я, між іншим, підперізуючи кулеметну стрічку.

Жашко захвилювався:

— Ви його, здається, знаєте? Це той байстрюк, що служив троє літ...

— Кого — знаю?

— Не кричіть так... Киянчук.

— Чув... А де Гострий?

І знову було те ж саме: Жашкові очі запобігливо просили розмовляти тихо, але йому треба було заховати свій настрій, і тому роблено вискочив якийсь бадьорий смішок:

— Пішов з хлопцями «кумів» лякать... Я казав, не треба краще дратувать, так ще матюка загнув. Як я думаю, правда ж не треба було займати? — скінчив, підлизуючись до мене, Жашко і замовк.

Я промовчав; треба було, з наказу Гострого, іти до Дзюбиних левад раду радити; я перевірив пострілом свою рушницю і майже наказав переляканому Жашкові: «Ходім!»

«Чи розстріляв би Матвій мене?» — боязко підкралась така думка, але у відповідь я поправив тільки ремінь рушниці і військовим кроком пішов берегами до Дзюби.

А над головою, розсотуючи вечірню мережку хмар, пролетіли дикі гуси, і ніч тихо пройшла слідом за нами в степ; на озері було чути купальний крик пастухів, в осоці сонно грала риба, і починалась вечірня служба жаб:

— Кум, кум, кум...

— Кум, кум! Не накумкається за день проклята душа, не пора їй спать уже?! — Це зустрів нас так коло Дзюбиної поймочки Гострий, трохи під чаркою, але держався на ногах міцно, і на губах сковзалась люта, звіряча радість...

— Чудний ви, Опанасе Андрійовичу, — з якоюсь особливою ласкою (я помітив — більшою, ніж до мене!) сказав Жашко. — Хай собі кумкає, хіба воно що мішає?

— Звичайно, мішає! — одрубав зозла отаман, потім несподівано пом’якшав і заявив нам: — Не будемо чути, що кумкатиме нам товариш комісар... А кумкне сьогодні, не дурно ж у мене лоб мокрий!..

«Чи розстріляв би Матвій мене? — вдруге почала надоїдати ця ідіотська думка: — Що, мені, може, хочеться кумкати з жабами — це можна, Гострий...»

Він повернув до мене свої маленькі, схожі на недоспілий терен очі і засміявся:

— Ну, Дізік, і слідили довго, але тепер пацюкові — пастка, пастку попав і то зуби показує... Не безпокойся — провіримо!

Махнувши од задоволення наоддіг рукою, Гострий зачепив кінчик Жашкового носа, але старшина роблено чхнув і почав підхіхікувати:

— Йому сьогодні приносила сестра їсти, каже, повне село комуни... І всі на вас, Опанасе Андрійовичу, в’їдають, прямо нагадує йому, Жашкові, свиню під дубом... Дядьки, хіба він знає, що все це для їх же добра робиться?..

— Знаю. А мене агітувати не нужно, ви — агітбаза гайдамацького куреня... От.

Гострий пильно дивиться на мене і питає:

— Здається, наш товариш комісар — твій добрий приятель, га?

— Ні, ми тільки з одного села, — схвильовано відповідаю отаманові.

— Гляди, браток! У мене... Знов кумкає!

— Що?..

— Не щокай, бо зуби свистітимуть!..

Ми пішли мовчки. Назустріч розступився дубовий, перемішаний із грабиною та кленами лісок, і коло джерела, де стояли густі червоні верби, п’ять дезертирських цигарок уже пускали дим; жаби, видно, почали правити достойно, бо так голосно й дзвінко скрекотали, що Гострий не втерпів:

— Ось побачите: піду зараз до поймочки, підлізу і як кумкну з Японки — тільки блисне у воду!

З розісланої шинелі підвівся на лікті Распутін, він так був захопився виспівувати свою інтимну лірику, що навіть не помітив, коли ми підійшли, бо перервав: «Дівчатка мої — сироїжечки», — і гукнув на слова отамана:

— О, уже здурів — пішов жаб глушить! Борьба з жабами, вернись назад! Що ти хліб у комдеза одбиваєш? — догнав він насмішкою Гострого, але той весело одказав: «Барахло, спать!» і зник за кущами калини.

...А в калині зоря розцвітає та й горить з вечора до світа; вийди, сину, до зорі да послухай землю, що спросоння про кров людську вона каже?..

— Тих лапацончиків, — розказував Федька, небіж Гострого, — ми зразу змили: Распутін одного як вицілив з броневої, так пів— черепа наче злизав хто, а Матвієць — ранена сволоч, а стріляв до останньої кулі, аж поки я приклада не дав: бойовий комуніст.

— А ти думав — комуніст пальцем зроблений? — поспитав Федьку Распутін і повернув масні, хитрі очі до Жашка: — Армія не миколаєвська, але тепла, аж парує?.. Я коли служив у конних развєдчиках...

— Именно парує, — пробубонів щось під ніс Жашко і слухав далі наш штабний звіт за минулий день.

— Матвійця отаман розпорядився до Дзюбиного льоху одвести, каже, треба сю ніч побалакать трохи про партійні діла...

— Хе, балачка, кров чортова! — засміявся Распутін, і його здорове тіло закачалось на шинелі так радісно, що лопнув на шиї гудзик сорочки. — Діла... — захлинався Распутін, а хтось розказував, захоплюючись, про Кошового.

— У Кошового, кажуть, кавалерія — отуди якби пристать — сьогодні тут, а завтра тільки місце тепле!

— А я люблю на конях їздити, — заявив один похмурий дезертир з сусіднього села, — як пришпорив...

Але його перебив Распутін:

— Може, ти ще що любиш?

— Ну ти, Распутін, і зараза! — образився похмурий. — Так як смола до всякого чіпляєшся...

— А ти, може, б закрив свою ляду, а то смердить?.. Ти шутки не понімаєш? Чи чого ти хочеш? — визвірився Распутін і нервово засунув розстібнутий комір сорочки: пахло бійкою.