Постріл

Григорій Косинка

— З тобою говорить — краще мовчать, — мирно заявив похмурий і почав слухати клекіт води...

Федька встряв до розмови:

— Я вас помирю, ви обидва — цвай, одірви й покинь!

Дезертири засміялись; Распутін ще раз попробував оправдати себе перед товаришами, але гострота в його голосі уже пройшла:

— Да не люблю, коли ото ні з сього ні з того — розкриє халяву — нате й мій глек на капусту!..

Федька перепиняв:

— Доволі, доволі... Де це так забарився Опанас?

— В багнетну атаку пішов на жаб... — не втерпів, щоб змовчати, Распутін.

Коло Дзюбиної поймочки хтось вистрелив; рушниця, догадувалися, була недавно одкопана, бо глухо віддала і рвонула — куля лопнула тричі у повітрі й тонко засвистіла...

Федька нервово підвівся і взяв карабін на руку. Ми всі захвилювались, почали підв’язувати патронташі і прислухались.

Один тільки Распутін понюхав повітря, сказав насмішкувато — «порох» і став на коліно у бойову позу.

Під вербами вилискувалась кожана куртка Гострого, і поруч, обминаючи сухе ломіччя, щоб не хрускало, ступав у постолах незнайомий дядько — Це був сам Дзюба.

— Ви шуткуєте, — казав він Гострому, — а в мене од полудня, як довідався, що в льоху стережуть Матвійця, все тіло труситься... Ви ж у мене, Опанасе Андрійовичу, як рідний брат, тільки ведіть його подалі од моєї оселі, я ж тоді без мучества старець буду...

— Знаю. А ти коли думав про моє мучество? — поспитав отаман. — Всі ви — гади, тобі мучества з жінкою жаль, а я голову свою оддаю, — долетіли останні слова.

Вони підійшли до нас, і Дзюба мовчав, а коли Гострий наказав збиратись, скинув перед нами шапку і почав благати:

— Братці, ради бога, не вбивайте його на моїй землі, у мене ж дитина... Я ж вас всігда, чи попоїсти, тільки пожалійте...

Распутін почав сміятись:

— Твоєї землі сам чорт за три дні не оббіжить!

Гострий повернувся до Дзюби і діловито, авторитетно заявив:

— Харашо, тільки не слинь сорочки... Ходім, хлопці.

...Коли вивели із льоху Матвія — перед його очима ясно світилась вечірня зоря, а потім і її заступило гілля та крило Дзюбиного вітряка; по споришу пробіг з гарчанням старий Скобельов, і на стежці став Гострий:

— Може, Матвію, трохи побалакаємо? — сплюнувши крізь зуби, поспитав він, але на запитання одказав Распутін:

— Тут балачка вже видима...

І знову, перебігаючи стежку, де вели Киянчука, Дзюба став просити не розстрілювати його в своїй оселі (Матвій якось гірко-гірко посміхнувся...); і тоді Гострий наказав повернути під гору, до вітряків, і в спасителя-христа вилаяв Дзюбу.

Ми йшли один за одним Дзюбиними городами, а вперед, з рушницями напоготові, — Федька, похмурий парубок і сам Гострий. Я пам’ятаю, як з нашого ряду, обминаючи соняшники, перебіг наперед Жашко і витяг з патронної торбинки чорно-блискучий браунінг; він став попереду Распутіна і держав його майже над ухом Киянчука.

Матвій не оглядався; він за всю свою коротку дорогу не сказав ні єдиного слова, він не просився... І коли ми перелізли через Дзюбину лісу, зупинились у рові, Жашко, тримаючи, як ми казали, на боку револьвера, звернувся до Гострого:

— Як гадаєте, пане отамане, може, варто документи зачитати?

Распутін скривився: «пане отамане» він чув серед нас перший раз. «О, цей Жашко — зух...» — почав рішати Распутін, але в цю хвилину ударом важкого кулака Киянчук звалився на землю...

— Ти знаєш, хто тебе питає? Знаєш чи ні? Я без документів...

Глухо:

— Знаю...

— Братці, я вас умаляю, одведіть його дальші од мого городу, — почувся на рові Дзюбин голос; Распутін повернув приклад рушниці і на всю силу ударив Дзюбу.

— Гадина...

Гострий:

— Не займай стерва... Балакаєш?!

Матвій втирає на обличчі кров і мовчить; його очі упали на мої босі ноги, і рука безсило пригладила великий білявий чуб... Він довго дивиться на мене і, не помічаючи озвірілих бійкою Федьки та похмурого парубка, каже:

— Стріляйте... Все рівно не вам судилося правити, ви, як собаки, самі себе покусаєте, самі себе ж будете розстрілювати, чуєте?.. Ви... А ти, Корнію, — звертається до мене Киянчук, — знай: вийдеш з Лиском на осьмуху, ляже, а хвіст на чужому... Бандуй за Дзюбу!..

Я скам’янів і поставив рушницю до ноги.

— Ото, куди стрельнув! — вигукнув Жашко і, поспішно, перериваючи голос булькотання слини в роті, закричав: — Бийте!

— Ні, я його хочу ще поспитать!.. Хай трохи одійде... Стань на коліна, лапоть!.. — скаженіючи наскакував Гострий.

...На розі з’явилась Уляна, Дзюбина жінка:

— У нас повний двір комуни...

Жашко підскочив до збитого з ніг Киянчука, приклав до спини дуло револьвера, і глухий постріл вилетів з рову, коли ми вже бігли хто куди Дзюбиними городами... Я спинився передихнути коло Дзюбиного вітряка: «Куди бігги і що далі робити?» Городами заливались собаки, десь часто, по-військовому, ішла перестрілка.

«Мучества Дзюбі жаль», — згадав я і, підібравши розтрушене возами сіно з соломою коло його вітряка, підпалив синім, смердючим сірником і побіг, не знаю чого, до Дзюбиної поймочки: це було місце, де я зустрічав Уляну...

Більшовицька кавалерійська сотня обстрілювала Чорносливку. Кулі свистіли у довгих гонах степу, пробивали в городах волохате листя соняшників... Я почув, коли трохи затихло, знайомий мені дезертирський свист...

Так, тут уже я не боявся нічого, це була степова дезертирська стежка...

Я нахилився напитись руками води і почув переляканий голос Жашка:

— Я за кіньми вийшов, товаришу... Я з вами...

— А бандити де? — чогось весело поспитав я. Ах, як він зрадів, пізнавши мій голос!

— Корнійчику, я більше не можу, вони, коли половлять нас... ні, ні, ні, — він істерично кинув рушницю до рівчака... — Слухайте, нас оце два, давайте здамося комуні, все звернемо на Гострого...

Слова його нагадували розмову божевільного, він трусився з переляку так сильно, що цокотіли зуби, наче клював кістку дятел...

Я сказав:

— Візьміть рушницю, з’явимося озброєні... Чесно.

І знов ця божевільна радість плазувати по землі!

— Корнію, ми ж у міліції можемо служить, або взагалі посаду дадуть, правда ж?

Він нахилився дістати з рівчака рушницю, я зняв з плеча свою і ще раз перевірив пострілом, чи добре б’є... і Жашко, захлинаючись у грязі, простяг одну руку під кущ глоду, скорчився і — виправився без крику.

Перестрілка затихла. Дзюбин вітряк горів, наче велика страсна свічка в степу, а коли упало додолу перегоріле крило — з Чорносливки почав вити Скобельов...

Я переклав Жашкові патрони до своєї торби (револьвера він по дорозі десь загубив) і мов тінь побрів хлібами, під сонне кумкання жаб, у степ:

— Що жде нас далі? А-ах!..