Патетична соната (скорочено)

Микола Куліш

Із спогадів мого романтичного нині покійного друга й поета Ілька Юги на Жовтневих роковинах у клубі ЛКСМУ про свій незавидний, як сказав він, проте повчальний революційний маршрут.

Уяви собі, друже, — так починав він, — 1) вулицю старого провінційного міста, 2) двоповерховий будинок з табличкою: дім генерал-майора Пероцького, 3) революційну весну, 4) Великодню ніч.

Початок дії: я пишу. Напівгорище в будинку. Квадратове віконце запнуте зоряним небом. Світить гасова лампочка. В кутку мідяним удавом виблискує гелікон.

Поруч з дерев'яним простінком живе безробітна модистка Зінька. Вона чеше косу. Під дверима гості.

Гість (читає напис крейдою на дверях). З нагоди Великодня візитерів не приймаю. (Пауза. З досадою). Хе-хе! Оригінально!

Другий (ревниво, баса). Чого ж ви стали?

Перший. А куди мені тепер іти?

Другий. На Великдень у кожної господині двері гостям одчинено.

Перший. То я піду до вашої. Добре?

Зінька сміється. Гості, ощирившись, розходяться. Я пишу. Підо мною в генераловій квартирі дзвонять куранти, немов з далечі віків: мірно, журно, елегійно. А ще нижче, на першому поверсі, живе вона. Немов зараз бачу: одчинене вікно, вітрилом напнулась серпанкова завіса. Під нею немов пливе освітлений кут кімнати: піаніно, погруддя Шевченкове й квіти. Вона вивчає Бетховенову «Патетичну сонату». Грає й повторює вступ, оте повне зоряного пафосу, глибоке й могутнє grave: (Тоді я не знав ще ні назви, ні автора).

Лука. Ільку, здрастуй! Ти що робиш?

Я (патетично). Пишу до неї листа!

Лука. Це сто тридцять першого?

Я. Не смійся, Луко!

Лука. Скоро порвеш?

Я. Не смійся! Ти чуєш, який у мене настрій? (Я чую знизу акорди grave). Високий, зоряний, як небо! Перше (жест на гелікон), бачиш цю штуку? Гелікон зветься. Коли взяти forte, можна загасити лампу. Але я навчуся грати так, що зорі на небі гаситиму.

Лука (іронічно). Навіщо?

Я. Щоб... щоб мати роботу.

Лука. Роботу, бачу, матимеш, а от заробіток?..