Патетична соната (скорочено)

Микола Куліш

— Це «Арго»? — питаю я.

— Це старий козацький човен, запорозький, — каже вона.

— На козацьких човнах паруса не було, — згадую я.

— А хіба це парус?

Я вдивляюсь і бачу прапор — він жовто-блакитний. Ми одпливаємо. Назустріч нам Лука. Він, зігнувшись, несе на плечах червоного прапора. Прапор чомусь круглий, як місяць. Я згадую, що я кинув варту, що я зрадник.

Мене охоплює сором, неспокій, тривога.

— Лука! — кричу я.

— Цс-с-с, — свариться Лука.

Ступай. Ні, я, мабуть, буду за соціалізм.

Марина (не розуміючи). Себто?

Ступай. Принаймні по-українському звернувся: збирайся на смерть, а не готовься к смерті. Матрос! А генерал Пероцький скоріш сам собі смерть заподіє, ніж промовить слово українське. Ні, найкращий спільник той, хто мову нашу розуміє і по-вкраїнському говорить.

Марина. Найкращий спільник той, у кого зброя по-вкраїнському говорить!

Ступай. Одним словом, я за соціалізм!

Марина. Милий ти мій комік!

Ступай. За соціалізм, за вітри, нехай і північні, аби тільки вони видули, аби тільки вивіяли з наших козацьких степів...

Марина. Ну, кого, наприклад?

Ступай. Пероцьких, наприклад! Сам буду дути, вітрові помагати, отак, отак. (Дує ротом).

Пероцький (на порозі). Вибачте, але мене шукають повстанці. Я тікаю. Можна?

Ступай (сердито). Тікайте! Давно пора!

Пероцький. До вас?

Ступай. До мене?

Десь вдарились двері. Брязнуло рушницею. Голос Одноокого:

— Невже ж утік? Генеральний наш ворог? Шукай! На небо лізь, під землю — шукай!

Голос Шапчин. Постав на всіх дверях до самого моря сторожу!

Пероцький. Од смерті, од судьби — можна?

Ступай (повагавшись). Будь ласка.

Марина (до Пероцького). Де Андре?

Пероцький. Не знаю! Все пропало!

Марина збирається йти. Напинається простенькою хусткою. Дивиться в люстро.

Конвой. Тут десь Судьба!.. Командуючий?

Марина. Він там. Нагорі. У генераловій квартирі. Та ось я вас доведу! (Веде). Командуючий шукає генерала. Генерал утік. А ви не знаєте часом, товариші, товариша Юги?

Конвой. Ні! Такого щось не чули.

Марина. Як же! Він теж за більшовиків. Жаль! Ну та я його розшукаю! І пришлю (зиркнула на Андре) до вас.

— Може, ви скажете, де командир переднього партизанського загону...

Я. Де можна знайти Судьбу?

Сторожа. Дуже любопитний. Ти хто такий?

Я. Я посланець од ревштабу, від Гамаря. (Показую пакетика).

— Вибачте!

Оглядаюсь. Вона. Близько. Навіть одступаюсь — так близько. Чую, як у крові вибухає музика (з «Патетичної»), колихають заграви-акорди. Стихло. Голубіють очі.

Вона. Де б з квітами назустріч, а я, бачте, з просьбою. Можна?

Покласти на вашу тріумфальну путь? Мою просьбу?

Вона вас не запинить. Обминете, — то підете, потопчете, — теж підете...

Я. А як я підніму її?

Вона. Однесіть до поета, що писав мені листа. Він ще живий?

Я. Живий.

Вона. Скажіть, і мчить конем степами? Дороги у вітрів питає? Про дівчину не забув?

Я. Не забув і не забуде. Але він мчав на паличці. Жив мріями. Жив у минулому. Тепер він хоче жити прийдешнім. Пересідає на коня.

Вона. На якого?

Я. На якого?.. На огняногривого! У революції їх багато.

Вона. Перекажіть, що на нього ждала й жде біля української криниці самітна українська дівчина. Він зверне до неї хоч на годину з дороги? Приїде?

Я. Так!

Вона. Перекажіть, що дівчина самітна жде, але не сама. З нею виглядає стара рідна ненька. Виглядає синів своїх із солдатів на вороних, на козацьких конях...

Я. Ці коні вже в музеї.

Вона (спалахнувши). Ці наші коні у когось на припоні! Прикутії. За чужим замком! Іржуть! Дороги просять!.. Невже не чуєте? Невже, скажіте, вам чужа найрідніша і свята ідея національного визволення?

Я. Я за, але...

Вона. Без але! Невже для вас зотліла свячена корогва Богдана, Дорошенка, Мазепи, Калниша і Гонти?

Вона. Скажіть, ви теж за цей Інтернаціонал?

Я. Так. Я за цю ідею. Ви?..

Вона. Я?.. Не проти. Але я знаю, що того лише ідеї переможуть, хто з ними вийде на ешафот і смерті у вічі скаже. А ваші ці?

Я (тихо). Вийдуть.

Вона. Покидьки і потолоч оця? Удар, поразка — і вони підуть урозтіч, ідею кинуть на дорогу разом з брудним своїм солдатським картузом і самі ж розтопчуть!.. От інша річ вбивати безоружних, робити ешафот у кожнім домі, — на це у них нема антракту.

Я. Проте живих у землю не закопують, — віджитих і мертвих.

Вона. Однак простіть, я не про це збиралась вам сказати. Ах, не про це! Ні, ні!.. Не про політику, про зовсім інше. Про щось більше, людське, тепле і просте. Ми всі на світ із вікон дітських виглядали і мріяли, що він буде нам такий ясний і теплий, як Господній день, такий простий і зрозумілий, як наш дитинячий буквар. Над трупком замерзлої пташинки плакали, а тепер? Через людські трупи переступаючи, хто холодніші, трупи чи ми, — не знаємо, не відчуваємо. Любов! Де ти, любове, поділась у світі? Чи гостя ти Великодня, чи просто мрія?.. (По паузі). Скажіть, поет ще й досі вірить у Петрарку й у вічну любов?..

Я. Так. Як у свою мрію. А ви?

Вона. Я?.. Я за дівчину скажу. Вона в поета вірила і вірить і, перекажіть, що береже йому свою любов.

Я (звичайно, музика, акорди до небес, і зорі, і голубі зірниці). Боже! Це така просьба! Це ж радість! За все життя!..

Вона. Ах, це не просьба! Вона не радісна! Вона така важка — для мене і для вас!..

Я. Все одно! Я підніму її і однесу, як радість!..

Вона. Нам треба визволити Пероцького Андре!

Вона. Я знаю. Важко. Але зрозумійте, що на вашу дорогу впаде цей труп. І на мою до вас. Ні я, ні ви цього, звичайно, не хотіли, щоб він прийшов і став між нами. Але так вийшло. Тут правила програма. Тепер Судьба. І я не можу, я не можу, щоб він ще ліг між нами трупом. Він мусить одійти від нас живим. Невже ви зможете?

Я. Що?

Вона. Переступити через труп до мене?

Я (хрипко). Я спробую...

Вона. Що?..

Я. Урятувати цього трупа.

Я йду до Пероцьких. Двері стоять навстіж. Свіжо течуть з коридора й вулиці струмені вітру, рвуть і крутять полум'ям трьох свічечок (одна на підвіконні). Бачу спини, шапки, червоні стрічки, рушниці й дим. Судять Андре. Він без кашкета. Обличчя спокійно-бліде і разом кричить німим смертним криком.

Одноокий. Як звати?

Андре. Андрій.

Одноокий. На прізвище?

Андре. Енен.

Одноокий. Офіцерський ранг?

Андре. Прапорщик запасу.

Одноокий. Питай далі, хлопці, бо чую, що бреше. Не можу!

Шапка. Чого пішов у кадети?

Андре. Мобілізували.

Шапка. І я не можу!

Кожушок. Шинеля своя чи дали?

Андре (зважуючи відповідь). Дали.

Кожушок. А чоботи?

Андре. І чоботи.

Кожушок. Хіба такі дають казьонні?.. Не можу й я — так бреше!

Микешин друг. Пардон! Де ж подів погони?

Андре. Без погон ходив.

Микешин друг. По-дурному така конспирацея. Це якби ти був у погонах, то, може, й повірили б, що ти прапорщик. А без них, яка тобі віра? А може, ти й капітан у душі або вищий який ранг контрреволюційний? А що, хлопці, маєм з ним робити, то кажи на совість!..

Одноокий. Я скажу! (До Андре). Так кажеш — Андрій? Прапорщик запасу? Силою мобілізували? Кажеш, що утік? Так? А чого ти не прийшов, як писалися прикази од мамочки нашої революції, а до неньки так побіг? Чом, наприклад, Ваня Маха, товариш наш дорогий, не пішов на приказ контрреволюції, а коли впіймали, то бідняжечка сказав: «Мірте мені найвищою міркою і кладіть у гроб, а я не піду!» І його поклали! Не можу далі говорити. У серці шторм і сльози. Хто хоче ще сказати, то кажи!

Шапка. Я скажу!

Одноокий. Кажи!

Шапка. Пропоную поставити його під тую мірку, під яку вони Ваню Маху поставили, під найвищую!

Микеша (до Андре). Покаж руки! (Подивившись). Без музолика. Присоєдиняюсь.

Кожушок (обмацавши сукно на шинелі). Присоєдиняюсь.

Микешин друг. Я за те, щоб демобілізувати. (Виждавши ефекта). Шинель зняти, чоботи скинути, йому ж припечатати червону печать — без антракту! (Наводить рушницю).

Одноокий. Ще не руш! Ще Судьба іграєт з етім человєком, себто — голосую: хто за смерть йому? (Рахує). Хто за жизнь? Ні одного!

Андре. Постривайте! Товариші! Я пішов до них, щоб робити шкоду.

Увесь суд. Го-го-го! Ну просто Макс Ліндер!

Андре. Мене послано було до них.

Судьба. Од кого?

Шапка. Од Бога?

Андре. Від однієї тайної групи революціонерів.

Судьба. Од якої? Хто може посвідчити?

Я (виступаю наперед). Я можу посвідчити... Я свідчу, що ми його мобілізували і послали в штаб до кадетів у постаті офіцера на секретні вивідки. Він мав нас повідомляти, які у них плани, скільки зброї тощо...

Судьба. Од кого од вас послано?

Я. Від місцевого таємного ревштабу.

Судьба. А ти хто?

Судьба (читає). «Товаришу Судьба... Посилаю до вас для зв'язку товариша Югу. Робітничі загони, вибивши ворога з позицій, гонять його і зараз вийшли на лінію... Гамар». (До своїх). Пустіть!

— Будь ласка, зайдіть сюди!

— Звільнили?

Андре. Цей порятунок — чудо!.. Ні! Цураюсь минулого, рубаю шаблею колишнє і починаю нове життя. Нове життя!

Марина. Цс-с-с... (Іронічно). Не так голосно починайте.

Я йду сходами вниз. Мені стає холодно. Біля огнища спиняюсь. Сторожа гріється. Простягаю руки й я [...]

І ще уяви собі, друже, повну вулицю цвіту акацій. Не проглянеш. На ґанку в Пероцьких прапор ревкому паруском червоним повис. Сонце. Штиль. Чути пісню:

Це співає Зінька. Вона гаптує позолотою прапора, вишиває літери. До неї забігає Лука:

— Ну як наш прапор? (Дивиться не так на прапор, як на Зіньку).

Зінька. Та дивіться ж на прапор! (Розгортає).

Лука. Ага... Коли ж він буде готовий?

Зінька. Та він уже майже готовий. За годину скінчу.

Лука. Ага... От і добре... І жаль, що так скоро.

Зінька. Як це мені розуміти?

Лука. Серцем.

Лука. Мені б іще хотілося дивитись, як ви гаптуєте!