Патетична соната (скорочено)

Микола Куліш

Я. І заробіток теж. Це ж гелікон з оркестру, що грає влітку на бульварах, восени на весіллях, взимку на похоронах — з оркестру гуманізму. Є геліконісти, що добиваються од цього удава такої, що він не просто грає, а дзвонить, як срібний дзвін. Отак: бом, бом... (Підо мною немов нарочито дзвонять куранти). І я навчусь! Обов'язково! Третє, і це головне, я пишу до неї листа. (Знизу я чую, як услід за grave напливає перша хвиля світлоярого allegro molto e con brio). Слухай! (Читаю й фантазую). Можливо, що й цього порву, але пишу й писатиму, бо вірю в Петрарку й у вічну любов. У вічну любов. Між іншим, од золотих фігур в історії чорні тіні, от чернечої ж Петраркової золота й ясна — світінь вічної любові. Вірю і пишу. Ви граєте сьогодні щось нове, що саме — не знаю, але ця музика, напевне ж, про юнака, що мчить конем степами, шукає країни вічного кохання. Там у голубих вікон дівчина самітна: ліву брову трошки ломить, як усміхається, очі голубі. Скажіть, вітри, або ви, зорі, чи вийде дівчина йому навстріч, чи одчине двері, прекрасні ворітця в країну вічного кохання! (Крізь сльози й посміх). Ану вгадай, Луко...

Лука. На те у дівчат і ворітця, щоб їх одчиняти.

Я. Та ні! Пошлю от я цього листа чи ні?

Лука. Як сто тридцять попередніх.

Я (тоді врочисто, категорично). Сьогодні. Сам однесу!

Лука. Сьогодні треба нести літературу, і ти мусиш помогти. Ходімо!

Я. Завтра однесем.

Лука. Ти хочеш справу соціальної революції одкласти на завтра?

Я. Ані подобини! Але знай, Луко: над світом полощеться в крові прапор боротьби. Для чого? Щоб завтра замаяв над нами прапор вільного труда. Та тільки тоді, як над світом замає прапор вічної любові...

Лука. К чорту твою вічну любов! Сьогодні нам на цехових зборах петроградський товариш сказав: «Мусимо, — каже, — припустити поїзд революції повним гоном до соціалізму». А ти його хочеш спинити на станції... (передражнив) вічна любов.

Я (з досади й образи, вслід йому). Тільки тоді, як Петраркою стане той, хто сьогодні б'є жінку, — наступить всесвітня соціальна весна. А ти її к чорту! Цілу проблему!

Сливе навшпиньках підходжу до заповітних дверей. Стою. Перша хвиля світлоярого allegro molto e con brio спадає. Вона грає далі — світлий роздум бунтарного духу, вічний спів кохання. Раптом перестає.

Вона. А-а, мій таток: пощипані українські вуса, сивенький чубок!

Батько (врочисто читає). «Учителя малювання та чистописання, українця запорозької крові Івана Степановича Ступай-Ступаненка лі-то-пис».

Вона (з гумором). Ой!

Батько. А так! «Березня семого, року на Україні 1917-го. Місяць тому вночі не спалось — думалось: ніч така велика, як Росія, а Росія — як ніч — не видно й не чути нашої України. А нині читаю відозву нашої Центральної Ради: народе український, народе селян, робітників, трудящого люду... місяць минув, а яка одміна! Благославляю революцію!»

Вона. І я! (В тон). Благославляю!

Батько. «Березня двадцять семого. Читав, як у неділю в Києві відбулося велике українське віче. Сотні, тисячі, десятки тисяч українців заприсяглися образом Шевченка не складати рук, аж доки не відбудована буде вільна наша Україна. Присягаюсь і я!»

Вона. І я! Не тільки Шевченком, — тобою, твоїми вусами, твоїм сивеньким, таток, чубком.

Батько. «Тридцятого. Приснився пресвітлої пам'яті гетьман всієї України Іван Степанович Мазепа».

Вона. І мені! Немов їхав автомобілем, так! А за ним запорожців сила та все на велосипедах.

Батько. «Тридцять першого. Більшовики пишуть, що державних меж взагалі не треба. Вони за Інтернаціонал. Це значить і Україна без меж? Та як їм не соромно?»

Вона. Ой, як їм не соромно!

Батько. «P. S. Треба розтлумачити їм, у чім справа і що таке Україна». (Дописує). «Першого. Завтра Великдень. Думаю, чи потрібен тепер Україні Бог? Думаю, що коли й потрібен, то тільки свій, український. Інакший зрадить або обдурить. Маринка грає цілий вечір якусь прекрасну річ. Певно, українську, бо мені вчувається: сивоусі лицарі-запорожці мчать кіньми вічним степом по щастя-долю для своєї України». Особливо, де ти, Маринко, граєш скоро, да отак (наспівує): цоки-цоки-цок-цок! Тру-ту-ту! (Цілує її). От заграй!

Вона грає. Знову здіймається вгору з м'ятежних глибин до зоряних просторів хвиля світлоярливого пафосу. За нею, здається, пливе під напнутим вітрилом завіси освітлений покут кімнати: погруддя Шевченкове, квіти, вона над клавіром, батько з літописом і я за дверима. Ми пливемо над життям на кораблі «Арго» до вічнопрекрасних країн, кожний по своє золоте руно.

Батько. Соната?

Марина. Патетична.

Батько. Як автора на прізвище?

Марина. Бетховен.

Батько. Невже не українець?

Марина. Німець.

Батько. Значить, мати була українка.

Марина. Тату, ти комік. Він скоро сто літ тому, як помер, і на Україні ніколи не жив.

Батько. Гм... Чув десь нашу музику! Украв! Соната українська. Он росіяни — цілого Глинку у нас украли та й кажуть, що їхній. Глінка! Та який він Глінка, коли він Глинка! Прізвище українське! Українець! Ну, та тепер не дамо! Не дамо, Маринко, не дамо! Ні півглинки, ні вуглинки! Ось піду я зараз вулицями, під церкви піду, де тільки є люди, агітувати й проповідувати за вільну нашу Україну. Бо кожний тепер українець мусить, лягаючи, в голови мусить класти клунок думок про Україну і вставати разом із сонцем з клопотами про Україну. Відбудуємо, — тоді за Інтернаціонал. Ось як, а не так, як ви пишете, товариші більшовики! Бо хіба ж може бути Інтернаціонал без України, без бандури?!

Марина. Тату, ти комік. (Цілує його).

Батько. Іду.

Я всовую листа між одвірки і двері й мчу до себе нагору. Виглядаю.

Ступай-Ступаненко (одчинивши двері). О! Лист! Це тобі, Маринко.

Марина. Без марки і штампа?

Ступай. Певно, той, що з неба пада українкам — золотий. (Іде).

Марина (сама). Не золотий, а голий. (Читає, деякі слова повторює вголос), «...ця музика, напевно ж, про юнака, що мчить конем степами, шукає країни вічного кохання...» (З теплим гумором). Маєш! Іще один комік... На коні — й трохи не в коленкорових штанцях. Ну!.. (Читає). «Там, у голубих вікон, дівчина самітна...» Гм! (Усміхається, ліву брову справді трошки ломить). «Скажіть, вітри, або ви, зорі, чи вийде дівчина йому навстріч?» (Очі мрійні, голубі. Пауза). Скажіть, messieurs вітри, шепніте, mesdames зорі, як відповісти ще такому комікові — горищаному відлюдникові?.. (Сідає. Нотний столик. Олівець. Ліва рука на клавішах. Права за думками — пише). «Дівчина самітна. Так. І жде. Кого, не знаю, але давно вже жде. У снах, у мріях, десь ніби в голубих віках, когось із-за Дніпра, чи то від трьох могил, од Жовтих Вод, чи із Січі ждала й жде. Кого? (Торкнувшись клавішів). Можливо, вас, поете милий. Напевно вас, якщо ви на коні. Так, тільки вас, якщо ви на коні й при зброї». Ні!.. Цього не напишу, бо це вже од програми. Хай буде од душі. (Перебігає клавіші). «Жде вас, поете милий. Самітна дівчина. В країні вічного кохання». Ні! Краще од програми! «В країні, де на дверях два замки іржаві висять, московський і польський... жде і мріє, що тому оддасть і душу, й тіло, хто замки ті позбиває...». Ні, хай буде од душі!..

Марина грає. Мені здається, ще одна хвилина, ще один дотик рук — і хвиля світлоярливого пафосу досягне неба, задзвенить об зорі, і тоді небо — зоряний рояль, місяць — срібний ріг заграють вічну над землею патетичну симфонію. Мені неможливо ясно в очах, я бачу далекі зоряні простори, я ніби чую музику зір — одного не бачу — як до мене йде з листом Марина. На сходах обганя її військовий. Офіцер. Оглядається. Збіга захоплений до неї:

— Mon Dieu! Це ви, Marine! Здрастуйте! Впізнаєте вашого колишнього гімназіального chévalier d'amours — Андре? Три роки не бачились! Більше! Пам'ятаєте, я написав вам секретку на танцвечорі, сам приніс, сам познайомивсь! А як ми танцювали вальс-менует? А ви тепер ще кращою стали.

Марина. Ви з фронту?

Андре. Допіру. Страшенно радий. Уявіть темряву, ями, окопи, все в глині, в багнюці, навіть небо — і отак день за днем, місяці, і сам ти ніби з глини, без женщини — себто без душі, одна лише темна хіть до неї, важка, як чорнеє живе срібло. І от контрасти: я їду поїздом, огні й українські зорі...

Марина. Ви самі ж росіянин?

Андре. Але люблю, бо вони мої... їду поїздом, огні і зорі, вокзал, і от я візником, на гумових шинах. Чорт!.. А тут ще дзвони. І раптом ви, Marine, ma premiére tendresse!.. Я не можу більш... (Руки простяг). Ну, Христос воскрес!

Марина (одступила). Воістину...

Андре. Ну що ж... Я поцілую вашу тінь! (Цілує). За цей момент, за зустріч цю я радий зараз повернуть назад, на фронт і битись там за вас без відпустки цілий рік. За вас!..

Марина. І за українські зорі?

Андре. З цілим світом!

Марина. Спасибі. Але ви перед цим загляньте до своїх, обмийте глину, відпочиньте... Це вам такий наказ.

Андре. Марін!

Марина. І завітайте завтра!

Корнет, цілуючи її очима, біжить додому. Марина йде до мене. Затримує поступ. Крок вперед, крок назад.

Поет, можливо, завоює твою душу, цілий світ, але жодного кілометру території, моя Жанно Д'Арк... (Вертається).

Чую втретє «Патетичну». І раптом супровід до allegro — стоголоса мідь Великодніх дзвонів. Дивлюся у віконце. Дзвіниці — як білі тополі. З найближчої пливе спів хорний: Христос воскрес! Кометами здіймаються ракети, червоні, голубі, зелені. Танцює світ. Патетичний концерт. І тільки низько над обрієм висить блідий, пощерблений серп місяців — розп'ятий Христос.

Вернувся Ступай, зворушений, піднесений, аж чубик подерся угору.

— Грай, Маринко, «Патетичну», — Україна воскресає! Тільки що загітував, залучив до нашої «Просвіти» аж три нових члени: учителя слобідської народної школи, сусідського тесляра і нічного сторожа. Грай! Так! Отак! Гех, сучої ти мами святая Русь, гарбуз тобі тепер у твій товстий державний зад! Слухай, як дзвонить і гра Україна! Устають з могил сивоусі запорожці, сідають на коней. Цоки-цок!.. Чуєш, мчать? Сивоусі лицарі...

Марина (грає). Покійними не ввоюєш. Гей, якби повстанці! Молоді, тату!

Ступай. Мчать по долю золоту вічними степами України. Гульк — зоря! Стали над віками, блиснули списами. Гей!

Марина. Гей! Гармат би нам та кулеметів замість мрій, тату.

Ступай. Що?

Марина. Нічого. Ти, татусику, поет, кажу.

Ступай. Я українець. Стривай, Маринонько, я зараз буду з ними христосуватися. (Дзвонить у телефон). Будь ласка, 23—07... Директор гімназії? З вами хоче похристосуватись українець Іван Степанович Ступай-Ступаненко. Україна воскресла! А ви одмовляйте: воістину воскресла! Ха-ха! Грай, Маринко, «Патетичну»! (Дзвонить). Будь ласка, 17—00. Од інфантерії генерал-майор Пероцький.

День. Сонячно виблискує гелікон. Я безсонний і невтомний крокую по кімнатці. Підо мною все ті ж періодично б'ють куранти. Марина грає тую ж «Патетичну сонату», але сьогодні вже не зоряне grave я чую і не світлоярливе allegro, а сонячно квітчане adagio cantabile. Ну, а мені, звичайно ж, увижається: безмежний степ, над ним пливе в човні «Арго» вона, звичайно, ліву брову трошки ломить, очі голубі, на веслах квіти й роса. І ось удруге приходить до мене мій неромантичний друг Лука:

— Доїхав?

Лука (ущипливо). До її ворітець?

Лука. Ну, листа, звичайно, ти порвав?

Я (патетично). Одніс, Луко! Їй-бо, одніс!..

Лука (вражений). Ну й що? Як?

Я. Одгадай: яка це дорога, що нею світ іде тисячоліття і не знає втоми?

Лука (зрозумівши безнадійність мого любовного становища, рішуче). Дорога революції!

Я. Дорога кохання, Луко! Одгадай: без якої дороги світ давно б уже євнухом старим бродив по пустині життя?

Лука. Без дороги революції, як оце ти зараз євнухом тут ходиш. Слухай, Ільку! Сьогодні маніфестація об одинадцятій. Організатори — всі ті, хто революцію оберта на оперетку або літургію, а класову боротьбу на паради й цілування, сказав нам петроградський товариш. І я кажу. До них пристануть, мабуть, і ваші українці, — в рушничках уже, посватались! Більшовики організують контрдемонстрацію. Розумієш? Наші заводські хлоп'ята всі за більшовиків. Мені доручили роздавати літературу на нашій вулиці й агітувати проти війни, за восьмигодинний робочий день, за передплату «Правди»... Ходімо, га?.. На вулицю! Поможеш роздавати літературу. А то й так. Просто. Щоб нашого брата було більше.

Я. Я піду... але я трошки згодом.

Лука. Чому?

Я. Я... я зараз іду до неї. Не віриш? Я вже б давно пішов, та стерегли мене, не пускали, Луко, дві дикі звірихи: соромливість і вовкуватість. А сьогодні, всю ніч виходивши, я нарешті їх втомив, проклятих, і приспав. Сплять. І я піду! Зараз! Я вже й перші слова наготовив про наше побачення: ви не здивуйте, що я непрошений, — скажу, — непрошено зайшли ви до мене у серце! Ні, не так. Скажу просто: здрастуйте! І не так: вдома? Вдома. Ні, — я, не спитавшись, увійшов, це привілей старців і закоханих.

Лука. Ні, ти вже краще так: вдома? Тоді ти: простіть, але в мене не всі вдома, і я прийшов, щоб ви побачили ідіота з іконкою вічної любові, з дівчачим фартушком замість червоного прапора. Та якби ж ідіота! — Паскудника! Зрадника! От!.. І знай, Ільку, востаннє до тебе прийшов я, востаннє й кажу просто: вірші ми з тобою писали, арихметики навчив мене, географії, книжки читали, товаришували, але коли ти зараз не вийдеш на вулицю, себто на дорогу революції, то я тобі не друг і ти мені не товариш більше! Раз! Два! Три! (Пішов).

Я (услід йому). Адже ж сам ти почуєш, Луко, що легше, мабуть, вчинити аж три революції зразу, ніж, скажім, відкритися дівчині вперше, що любиш... Га, Луко? Так дивись, я іду!

І я справді йду. Сходами, вниз. Знову одна течія несе мене до її дверей, друга односить і гонить униз.

Марина (перегравши). Буде!

Андре. Маріон! Ще і ще!..

Марина. Невже і вам подобається?