Патетична соната (скорочено)

Микола Куліш

Андре (ревниво). «Невже і вам»! А ще кому?

Марина. Угадайте.

Андре. Ну, звичайно, кому ж. Йому!

Марина. Угадали. Сьогодні навіть уночі розбудив. (У Андре очі рогом). Заграй, дочко, «Патетичної», бо вже щось не спиться.

Андре. І я б вас розбудив, коли б було дозволено.

Марина. Йому все якісь запорозькі лицарі з цієї музики бредуться в голову, вічні степи, Україна, а скажіть, що вам?

Андре. Мені?.. Угадайте.

Марина. Росія?

Андре. Честь оддаю, але ні.

Марина. Революція?

Андре. Вітаю, але ні.

Марина. Ну, не Україна ж?

Андре. Українські зорі, дзвони й сходи. Я іду. Раптом зустріч. Я цілую чиюсь тінь. Тінь краси! Шедевр! Мені хочеться узять її на руки і нести, нести...

Марина. Ви сказали — вітаєте революцію? За що?

Андре. Нам потрібніший трикутний капелюх, ніж Мономахова шапка.

Марина. А вгадайте, що мені ввижається од музики?

Андре. Таток?

Марина. Щось чудне і незрозуміле. Привид, сон, реальність, усе разом. Ніби темна й дика є країна, і така ж пригноблена, що забула навіть про своє учора і не зна, що буде з нею завтра. Сон. Два замки іржаві висять, печаті з орлами — білим, двоголовим. Замкнуто минуле, замкнуто прийдешнє. В тій країні дівчина самітня. Мріє й жде. І знаєте кого?

Андре. Кого?

Марина. Лицаря, що любить українські зорі.

Андре. Так?

Марина. День у день, ніч у ніч, щоб замки ті позбивав і двері одчинив...

Андре. Дівчині?

Марина. Дівчині й країні. (Зірвала кілька акордів з фортепіано. Піднесла їх у долонях, ніби квіти). Мої любощі — це сон, може, мрія — дівчина стрічає лицаря. Отак. (Удає із себе сповнену любощами дівчину, зустріч). Любий мій, давно бажаний, милий!.. І поведе, як гетьмана, у свою світлицю. Скаже: — Ой дзвоніть, софійські дзвони, щоб люди не чули, як я милого цілую...

Андре. Марін!.. Скажіть! Це лише мрії, чи є до цього практичний шлях, реальна програма?..

Марина. Це лише мрія, музичний привид химерної дівчини. А втім, — замість трикутного капелюха може ж бути гетьманська булава? Тоді це програма. На Україні. Ви заздалегідь формуєте загони вільного козацтва, я організацію — це практичний шлях. Щось чудне й незрозуміле — правда?

Андре. Хай дівчина жде лицаря?

Марина. Так?

Андре. Лицар буде! Він уже на порозі!..

— Простіть!.. Я, не спитавшись, увійшов, — це привілей старців і закоханих...

Я бачу корнетову спину. Він навколінках, цілує їй кінчик сукні: «Лицар прийшов. Він просить посвяту, Марінон. Мила!» — чую я і, непомітний, іду геть.

Я повертаюсь до себе на горище. Мені неймовірно важко. Я не впізнаю речей. Все змінилося, померкло, посіріло. Навіть сонце на небі вже не сонце, а якийсь жовтогарячий пластир на рані. Скрізь запалення і біль. Шепочу:

— Ну що ж... Ще хлопчиком колись гнався ти за мріями на паличці верхи і з розгону, пам'ятаєш, босою ногою на розбите гостре скло — до кості, до серця?.. Як упав ти з палички-коня на сміття якесь, пам'ятаєш? Ну от! І тепер з розгону з примрійного коня... Який смітник кругом! Невже ж весь світ лише смітник, а мрії — випари із його!.. Так, Луко, всі дороги у світі — це лише орбіти: якою б не пішов, все одно повернешся туди, звідки вийшов — в яму. Різниця лише та, що коли народжуєшся — випадаєш з ями; вмираєш, то попадаєш в яму. От і все. Чого ж іти? Куди іти? Кружляти по орбіті?.. (Підходжу до віконця). Кинутися вниз, чи що?.. (Дивлюся).

Я бачу, як людніє вулиця, голоснішає, ближчає «Марсельєза». За нею ніби пливе угорі хмарка од собору. На балкон виходить старий Пероцький. Нижче на ґанку Марина й Андре.

Марина. Подивіться, який день! Отакий дівчина замовить у Бога день, як вийде зустрічати лицаря (спинивши рух Андре до себе). Цс-с-с!.. Дивіться, таток он — вийшов агітувати! Давайте послухаємо! Начепив жовто-блакитну квітку — от комік!..

Перший чистій (назустріч Ступаєві).

Другий.

Ступай (виставивши ногу першому). Будь ласка!.. Та ба! Стривайте! Ви хто?

Перший. Як хто? Чистій.

Ступай. Та ні! Якої нації?

Перший. Расєйськой держави, звичайно-с!

Пероцький (з балкона). Браво!

Ступай (знявши ногу, до другого). Ви якої?

Другий. А вам якої треба?

Ступай (до Оврама). А ви?.. (Впізнавши). А-а! Сусіда знизу! Оврам котляр! Свій! Українець! Будь ласка!.. (Виставляє ботинка).

Марина (на ґанку до Андре). Ну, не комік?

Андре. Це приклад нам!.. Хвалю!

Другий (до першого). Ви бачили такого малахольного?

Перший. Чого він хоче?

Другий. Він хоче, щоб йому вже нація ботинки чистила.

Ступай. Ми, Ступаї-Ступаненки, хочемо, щоб нація наша чужих чобіт не чистила. Пора! Вільними стати пора! Мусимо сісти на коні й мчати по наших козацьких степах разом з орлами й вітрами!.. (Йому аж почувся той тупіт в супроводі патетичного allegro molto e con brio). Цоки-цоки, цок-цок.

Марина. Браво, таток, браво!

Андре. Браво!

Оврам. Ви, може, й сядете, та нас куди посадите?

Ступай. Кого це вас?

Оврам. Ну, мене-от... безногого пролетарія українського? (Показав на чистіїв). Їх ось?..

Зінька (вийшла з натовпу п'яненька). А мене?.. Знову, мабуть, за підсідельню, за перинку, га?.. (До натовпу). Казали, як прийде свобода, то вона, як мама: не журися, мовляв, дівко, — вискочиш із ями! Буде світ тоді, як цвіт, ще й милий, як сонечко. То оце я й кличу: дорогий мій, милий!..

Голос з натовпу. Хто?

Зінька. Та хто обізветься!.. (Сміх). Хоч, кажуть, я така, що й за п' ятака, а проте не все ще спродала, зоставила дещо про милого, що прийде ж, думалось, до мене хоч на день — на мій Великдень!

Сміх і голос. Обізветься мільйон!

Зінька. Вас мільйон, а його нема. Свічку засвітила, платтячко наділа голубе, дівоцьке, а він щось не йде. То піду, подумала, до сусіди, він теж безталанний. Прийшла до сусіди, а він листи пише. То піду я на вулицю, крикну, погукаю: милий, дорогий! Дорогий мій, милий!..

Пероцький (з балкона). От вам, панове, свобода слова! І взагалі свобода! Суть свободи! Символ! (Іде з балкона).

Лука. Так! Це суть буржуазної свободи! Символ! Людина кричить... (До натовпу). Товариші!

Андре (перебиває). Громадяни!

Ступай (очувшись і собі). Брати українці!

Я бачу, як у натовпі вирує три течії. Кожне хоче стати поближче до свого оратора. Андре влаштовують овацію. Тому він починає перший:

— Хто не бачив, хто не зна країни нашої учора? Країна наша...

Ступай. Україна!

Лука. Трудящий люд, пролетаріат!..

Андре. Вся Росія — це нерухомий був гнітючий монумент: трон, де його сходи — приступці рабства і на приступцях ми, раби. Разом був комір золотий, сенатор, камергер в палатах...

Лука. Брехня, товариші! Рабами ми жили й жиєм — робітники, солдати, і росіяни, й інші!..

Ступай. Злиденніших нема рабів у світі, як ми, братове українці!

Андре. Рабом, звичайно, був мужик і українці. Громадяни! Країну рабства і неволі...

Ступай. Україну!

Андре. Край несвідомості і прози...

Лука. Хрестів і шибениць...

Андре. Не міг я бачити сам крізь сльози (патетично). А нині?

— Почистить треба, громадянине!

Андре. А нині, бачим ми, далеко нам пахне вільная дорога. Горить зоря свободи. Сіяють горизонти. Так! Нам треба сісти на коней! І помчати на захід і на схід! Щоб несла країну нашу вже не трійка, а мільйон мідно-сталевих коней, щоб прахом розпадались перед нами всякі Дарданелли, і не тільки розступались всі народи і держави, а щоб упали нам у нозі навіть вітри і вклонились горизонти!

Панночка (захоплено до матроса). Матросику! Тепер ви проб'єте Дарданелли, так?

Матрос (вибите око, рябий, голос, як зіпсований клапан гармонії). Ваші, панночко, хоч і зараз, а турецькі которі — хай вони он (на Андре) пробивають.

Дама (затрясла войовниче пером). Ми на наших зборах, ми, слабкі жінки, одкинули пропозицію більшовиків про припинення війни. Ми сказали: ми воюємо не з військом німецького народу, а з військом Вільгельмовим. Вперед! На фронт!

Матрос (дає дорогу, ручкою). Будь ласка!

— Горить зоря свободи і світить поки що кому? У вікна буржуазії, бо в наших підвалах і вікон нема. Далі скажу: коли буржуазія хоче сісти на коні, то це значить що? Що всі шляхи до всіх у світі Дарданелл буде вкрито нашим трупом. На сяйних їхніх горизонтах ждуть нас хрести і кладовища. Вітри впадуть їм у нозі, — це значить що? Це значить, нас вони гойдатимуть на шибеницях. Товариші! Виходьте на інтернаціональні дороги, засипайте між собою ями, окопи, — братайтесь! А всі фронти, скажу я вам, повертай на буржуазію! І ще скажу: замість золотої хай блискавкою б'є на нашій Україні булава робочої диктатури!

Матрос. А буржуазію, котьолки і юнкерню у трюм землі! На дно свободи!

Андре. Наш девіз — свобода, рівність і братерство!

Панночка (їй Оврам цим часом чистить черевик). Свобода! Рівність! Братерство! (Од захоплення затупала ніжкою).

Оврам (одкинувши раптом коробку). Десять років робив я на заводі, три воював. За це, бачте, дали мені хрестика. Тепер дають свободу — свободу лізти з хрестом до гробу. Свобода? Я без хліба. Рівність? Я нижчий од усіх, без ніг! Братерство? Я чистю ваші ноги!.. Дак нате вам ваш хрестик, верніть мої ноги! (Зриває й кидає геть Георг-хреста).

Лука. Наш девіз: вся влада Радам! Світова революція! Соціалізм!

На даху будинку Жоржик з нацпрапором. Без кашкета. Захоплений кричить:

— Мій девіз — Росія! Імператор! Ур-а-а-а!.. (Стріляє вниз).

Я бачу, як похитнувся Лука. Я кричу: «Луко!» І щосили біжу вниз. Вибігши, я бачу, як натовп подався урозтіч. Вулиця порожніє. Посередині ранений в руку Лука. Зінька перев'язує рану. Оврам. Далі Матрос. Він на когось свариться:

— Пождіть, пождіть!.. Прийде на вас судьба!

Уяви собі, друже, тую ж таки вулицю й місто, запізнене в Жовтень. Вдалині гарматний стугон. Вітер. Ніч. Я на тайній варті біля тайного повстанпункту, що притаївся в Оврама в підвалі.

Тим часом нагорі. Марина (пише). «Штаб. Пероцькому. Андре!..» (Рве написане). Ні, ти краще (батькові) так перекажи.

Ступай. Може б, телефоном?..

Марина. Комік! Таких речей у телефон не кажуть. Перекажи, що комітет...

Ступай. Який це комітет. Маринко?

Марина. Він знає... Зараз допомоги не може дати. Але він вдається, і зробить це негайно, до сільських своїх відділів. Перекажи: ще день — і допомога буде. Ну, ще що?.. Що підвали неспокійні, це він знає. Але перекажи: можливе повстання робітників — треба берегтись удару з тилу. Перекажи, таток! А головне: біжи, мій любий, і дізнайсь про все: як на фронті, що у штабі, який настрій?.. Ну, і все. (Цілує батька).

Ступай. Знов біжи! Я вже не знаю, чи я українець запорозької крові, чи я просто кінь. І нічого не знаю. Якийсь комітет. Кіш має бути, рада! — у них комітет... Та хіба так воювали колись запорожці!.. (Біжить).

Іноді мені вчувається, що десь грають. Ах, це, певно, з напруження галюцинує моє вухо. А коли не вухо, то це вітер в дротах. Інакше і бути не може. Бо хто ж інший наважиться грати в таку ніч. Тільки вітер. Та ще, може, п'яна Зінька на гітарі — цілий день гуляла з офіцерами і зараз. А що, як не вітер, не Зінька, а хтось інший? Наприклад — ВОНА. Он її покут, наприклад. Вікно завішене килимом. Горить, мабуть, свічечка. Глухо, як у каюті. Глуха десь канонада. Вона неспокійна. Дослухається. Тихо ходить. Ще тихше пробує грати (фрагменти з патетичного rondo). Так. Вона грає. Хай же пливе її човен, музики повен, серед цієї тривожної, вітром збуруненої, вітром розораної, чорної ночі!

Мені чудно: я на варті, а навколо музика. Десь блимнуло жовтлявою смужечкою світло (Марина одслоняє крайок килима у вікні), майнуло ясно-голубим. Його загасило вітром і музикою з «Патетичної» (одходить і грає grave). За акордами басів неспокійний тупіт, цокання копит. Хтось креше огонь. Темним степом кінь біжить. Ах, то ж я мчу конем в країну вічного кохання! За чорним обрієм край голубого вікна жде вона. Он-он виглядає (Марина знов одслонює вікно. Дивиться. Йде сходами вниз). Назустріч виходить. Простягла до мене руки — ліву брову трошки ломить, очі усміхаються (Марина дивиться на мене сонного). Нас оповиває музика з rondo. Мелодія, як срібний серпантин. Разом з цим я чую вітер, бачу ніч. — Сонце не любить так землі своєї, як люблю я вас, — хочу сказати Марині й — не можу. Вона ніби одходить, одпливає. Серпантин рветься і, згаслий, летить за вітром. Вона — ніби на човні. Бачу — щогла, грає парус, струнами напнулись шкот і брас — замість rondo знов чую grave. Марина стає під парус.