Книги, учебники, рефераты
|
![]() |
I
За що, не знаю, називають
Хатину в гаї тихим раєм? Я в хаті мучився колись. Мої там сльози пролились, Найперші сльози! Я не знаю, Чи єсть у бога люте зло, Щоб у тій хаті не жило? А хату раєм називають! Т. Шевченко
Маленьке сельце Босівка. Невеличкі біленькі хатки його, окутані садками та левадами, розбігались по пригорку, мов білі ягнята по зеленому полю. Внизу, під пригорком, невелика чиста річка з маленьким, також чистим, ставком, млином та греблею. Усе як слід, як бува в наших убогих селах. Здалеку веселий вид має сельце. Чимсь свіжим, тихим віддає від нього. Не один проїжджий гладкий пан, котрому приїлись і його розкішні будинки, і його тлусте життя, з заздрістю дивиться на таке сельце, любується їм, думає: «Отут-то рай! отут-то спокій!» А не знає, що ті зелені розкішні садки, ті низенькі біленькі стіни закривають собою багато гірких сліз, тяжкої нужди, багато безпросвітної темноти людської. Кожна хата має свою журбу, своє горе. В цій лежить слабий батько — певно, вмре, а жінка не знає, що робити, чим помогти; за доктора і думати нічого — грошей нема. І журиться вона, що буде з малими сиротами, котрих і тепер не вистарчає вигодувати. В тій чоловік шкрабається в голову, наче хоче вишкрабати з неї подать, що так міцно засіла йому в голову. Хоч трісни, а дай! Ех, до жида треба йти, застав нести та на проценти брати. Там п’яний батько (коні, бачте, у нього вкрали, то він і могорич випив), прийшовши із шинку, що єсть сили лупить по голові свого хлопця, геть заб’є йому памороки, навіки придуркуватим зробить. І багато, багато можна спіткати такого, а може, ще й гіршого. Кажу: кожна хата має свою журбу, своє горе... І хату Харитона Шакули, що стоїть он-он межи тополями на краю села, також не минуло те горе, що, здається, нікого не минає. Жінка Шакули Уляна, злюща суха баба, порається коло печі, виймає хліб і тим часом сердито виливає свою журбу і злість сусідці, що стоїть також коло печі, підперши голову рукою, і покивує головою на слова Уляни. — І все той навіжений чоловік! — репетує вона. — Усе він, добра б йому не було! Чи то ж видано? Своїх бахурів лихий не візьме, як вошей, а тут і чужого треба! Нема кому хліба переїсти!.. І дивно! На лихо мені помер отой Іван Соловійко. Жінка його тоді саме тяжка була отим сміттям, — кивнула Уляна на колиску, де пхинькала маленька дитина. — А як викинула оте щеня, прости господи, сама тож померла. Тра було віддать дитину на люде, до якого-небудь заміжного чоловіка, а тут мій здурів та впився, узяв цяцю до себе. Приносить, чуєте, у хату бахуря, а сам на ногах не тримається. Я до його: «І такий, і сякий, що оце ти наробив, навіжений! Та я оце зроду не буду його годувати! Що він мені?! Рідня? Робітник, муляв той, щоб я на його тратилася, харчувала, госпитувала? Чи я своїх дітей не маю, щоб за чужими ходити? Чи ми багатирі такі? Зараз мені таскай та покладь його, де взяв! Чуєш? Бо, щоб я трісла, коли не вицаряпаю тобі очі, а йому в’язи не скручу! І зроду не буду няньчити та госпитувати чужих дітей!..» Він мовчить... А далі хлюсь мене у морду. Я до його з качалкою... Він мене удруге... та за коси, та давай волочити, а я йому вигукую: «Хоч забий, а не буду чужих бахурів няньчити!» А він мене волочить, а він мене штовхає ногами у груди, а він кричить: «Не переч мені, суко! Я тут господар, а не ти: що кажу — роби!» А сам мене місить та місить... Аж сусіди позбігались на мій вереск — оце хіба вас не було: на роботі були... геть мене потовк, місця живого нема, — скрізь синяки... гляньте... І Уляна, плачучи, показує сусідці підтьоки крові і синці — гостинці п’яного сердитого чоловіка. Сусідка з жалем покачує головою. — О! Ох! Доленько моя! А мій? Як оце вип’є, то і не приведи господи... хоч тікай на край світа... Чим попало голомшить: попаде рубель — рублем, качалку — качалкою, горщик — горщиком. Я вам кажу, що і... і... і не дай мати божа!.. — Ні, ви тілько скажіть — чи не здурів, не сказився чоловік? Чужу дитину брати, та ще й на мою голову? Йому, муляв той, нічогісінько не вадить: він не буде ні орати більше, ні сіяти, ні молотити; йому все їдно! А мені: і нагодуй, і вмий, і сорочку поший, і талапайся з ним, і няньч його! А щоб ти не діждало, щеня суче! Та ще за нього бійку та сварку чини в хаті! Нікчемне!.. |