Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма

Михайло Коцюбинський

І Уляна з злістю і ненавистю глянула у той куток, де в колисці хникало маленьке, червоненьке, нікому нічого не винне дитятко. Якби воно знало, якби розуміло, що то йому за життя буде, воно б, невинне, і жити не хтіло б на світі, невважаючи на те, що недавно побачило і той прекрасний світ божий, і те ясне сонце! Горе йому!

Двері рипнули, і в хату увійшов Харитон Шакула. Він похмуро глянув на жінку, що замовкла з сусідкою, мов їм язика втяло, як він увійшов. Потім також похмуро скинув з себе пояс, свитку і, поклавши їх на постіль, сів за стіл, де жінка поставила уже полудновать. Мовчки, похмуро їв він хліб з часником та часом сердито покрикував на дітей, як вони вже дуже міцно почнуть дерти їден другого за чуби та нароблять галасу.

Харитон Шакула був чоловік вже немолодий — літ під сорок. Високий, з довгою чорною чуприною, в котрій, як срібні нитки, виблискували де-не-де сиві волосся, з вибритою бородою, короткими, підстриженими вусами, з густими, навіть дуже густими бровами, що нависнули над блискучими похмурими очами, з чорним, як той чобіт, лицем і такими ж розхристаними грудьми — він наводив своєю силою і хижістю страх на самих навіть одважних. Та проклята панщина, що заїла стілько людей, поклала свою печатку і на Харитона, зробила його таким похмурим, таким сердитим. А оце недавно — з півроку — почав він тягнути і горілку. Часом, часом прокинеться в ньому чоловік, і він тоді стає таким добрим: і дітей лащить, і до жінки заговорить як слід. Але це бувало дуже рідко. Звичайно ж — він лупить жінку, як тая його не послухає або що йому скаже; голомшить і дітей, котрі тілько бояться батька, навіть ненавидять його за те, що він і за вину і без вини зоставляє синці на маленькому тілі. Дитині хтілось би побавитися з котом, що он під постеллю муркає та так гарно простягає лапку до клубочка з ниткою, хоче його спіймати, а тут дитина хвить за нитку, і клубок виривається з-під лапки котеняти. Весело хлопчикові! Кругленьке заваляне личенько його освічується невинною чистою радістю... Але тут летить зверху тяжкий батьківський кулак і з сердитим криком опускається на спину переляканої дитини.

— Чого під ноги лізеш, стерво! Не маєш кутка?!

І в їдну хвилину скочила дитина у куток; закапали від болю і страху сльози. Стоїть і спідлоба з злістю поглядає на батька та думає своїм дитячим розумом: «Чого він б’ється, проклятий? Що я йому зробив?» І батьківська несправедливість закладає злість і ненависть в дитяче серце. «Чекай, — думає хлопчик, — як виросту — не дамся я тобі. Я тоді тобі всю твою чуприну обірву, щоб ти знав, як то битися!»

І мерещиться дитині, як він виросте, буде здоровим, як він тоді віддасть батькові, як його руки влізуть в густу батьківську чуприну, будуть рвати її. Злая радість наповняє серце дитини. О батьки, батьки! З дитини-янгола ви робите чорта лютого, а як зістарієтесь, то маракуете, що діти не люблять вас, не поважають.

Мати також не лучча. Забита батьком, забита працею, забита горем — вона рідко притулить до серця своє рідне дитя, рідко весело усміхнеться. Усе також сердита, усе з лайкою та бійкою. Лихо дітям з такими батьками та з такими мамами! Ціле життя не знають вони ні ласки, ні доброго слова; зачерствіє в них серце, і вже ніхто, навіть їх діти, не почує від них доброго щирого слова!

Пополуднував Харитон. Глянув на злосне надуте лице жінки, на колиску, в котрій лежала Соловійкова дитина, глянув наокруги себе, сів на лавку — та й задумався. Не чув навіть, як вийшла з хати сусідка: так задумався.

«Закликав мене Овксень Москалик... випили по чарці, другій... а добра горілка була... швидко голову забило... та ще така в мене собача натура, що як п’яний, то зараз добріщаю: хочеться що-небудь доброго зробити... і покійний тато, царство їм небеснеє, приходять на пам’ять... і що піп казав у церкві — усе згадаю. І тоді лихий мене надав взяти отого хлопчика... Соловійкового... Він хоця ж і добрий чоловік був, і навіть кумом мені доводився — але тут і свої діти... Здурів, та й годі!.. І жінка рипається... Щоб мені язика було на той час вкрутило, як мав ото вимовити: «Дайте, кажу, його мені... Я йому як батько буду...» Та ще й розплакався... Ото дурний... що то горілка!.. А жінка аж вогню дає... Нічого. Най там як хоче, а як я сказав слово, то вже не переміняю. Хоч сказися. На злість жінці зроблю, щоб бачила, що поки я жию — я всьому голова! А все ж паршиво зробив, що узяв дитину, — чистий клопіт... І нагодуй його, і порайся з ним... Ет!.. Відказатися, віддати дитину назад якось ніяково... Сам просив, щоб дали... Засміють люди, скажуть — жінки злякався. Що буде, то буде, а буде, що бог дасть».

Харитон встав з лавки, пошкрабався в голову, надяг свитку і, не сказавши жінці ні слова, вийшов з хати.

Так і зостався маленький Андрій на госпитаннії в Шакули. Яке йому там життя буде — можна вгадати: то буде життя сиротини, гіркого сиротини, котрого ненавидять. І тепер: лежить голодна дитина, а Уляні і думки не тримається — байдуже. Закричить дитина, зарепетує на свого долю — Уляна тілько вилає та штовхне ногою колиску, щоб сама гойдалась. Мокро коло дитини — ніхто не відає, ніхто не журиться... Кругом сиротина, та й годі: нема кому його доглядати, лад з ним вивести. Раз Уляна пішла кудись до сусіди, чи що, — діти давай бавитися з Андрійком: геть йому квасолі у ніс понастромляли... Насилу потім вийняла Уляна, як прийшла.

Минуло три роки. Хоця ж і не дбали за Андрійка, не доглядали його, але з нього була дитина здорова, крепка. Няньчила його дівчинка Шакули — також дитина — років із шість. Ну, як воно могло доглянути?! Дитина — дитину! Несло колись його на рученятах через подвір’я, зашпортнулось за Рябка, що грівся на сонці, і полетіло з дитиною. Андрійко виламав ногу, слабував, мало не вмер і на ціле життя зостався калікою.

Всі не любили Андрійка. Уляна за те, що він час її гаїв — він, чужа дитина. Вона вічне сварилась, гризла чоловіка, що він взяв клопіт на її голову, а Андрійка лупила і як було, і як не було за що. Харитон, слухаючи нарікання жінки, бачив виною їх Андрійка і також не любив його і не спускав йому. Діти, дивлячись на маму та тата, не дуже гарно обходилися з сиротою, а надто ще за те, що він не давав наплювати собі в кашу, сам себе обстоював і за кожний кулак віддавав з процентом — два, а то й скілько можна було. Бувало, Уляна, як зостанеться тіста з хліба, спече пиріжків своїм дітям, а за Андрійка ніби забуде. Прийде Андрійко з поля, прижене худобу (йому рочків із вісім минуло) — діти хваляться, показують пиріжки.

— А мені? — спитається Андрійко.

— Мама тобі не спекли, — відказує йому дівчинка.

— Чому? — допитується Андрійко.

— Бо ти к’ївий чойт, — длубаючи в косі, протягує найменше.

— Бо ти стейво! — вигукує друге.

— На тобі дулю, на... другу... третю... на!.. Ото тобі пиріжки, дідько кривий! — лізе до нього дівчина. Андрійко її за коси шарпає, а у самого очі так і блищать недобрим вогнем, так, здається, і з’їли б, і розірвали б усіх. Дівчина вцілилась зубами в лице Андрійка... Діти наробили галасу... Входить Уляна і, зобачивши, що Андрійко — чуже, нікчемне — лупить її рідну дитину, з злістю хватає за чуб Андрійка і давай його голомшити.

— Ах ти, стерво собаче! Ти битися?! Та я тебе, сучий сину, задушу отутай! Ти битися?! Та я тобі голову твою навіжену на м’язки поб’ю. Ах ти подлий, погань крива!..

— Він, мамо, за те бив Маїйку, що ви йому пиїжка не спек’ї, — лепече маленький хлопчик з двома сопляками, що потекли з носа і заглядають, аж просяться, у саму губу.

— Пиріжка? — лютує Уляна. — А щоб ти холери наївся! Бач, чого захтіло, сміття нікчемне?! Та я тебе так нагодую пиріжками, що ти і ноги витягнеш, шибенику проклятий!.. Геть з моїх очей, геть!.. — І Уляна з кулаком на дорогу випихає Андрійка за двері. Довго ще вона лютує отак...

А Андрійко, вибігши з хати, пішов у садок... Він не плаче. Злість його душить. Очі блищать недобрим вогнем. Страх що робиться в його маленькому серці! Він би хтів на шматки розірвати і тітку, і дядька (так він кликав Уляну і Харитона), і дітей їх... Хтів би розірвати увесь мир, себе самого... Його маленьке серце просить помсти, лютої помсти всім тим, що його мучать... А хто його не мучить? Хіба той, що не хоче. Ні від кого: ні від тітки, ні від дядька, ні від дітей, ні від усіх людей — ні від кого не чув він ласкавого слова, ніхто не дав йому ні їдної, навіть їдної тихої, щасливої години... І злість охвачує його, як полум’я охвачує сухе дерево. Голова горить, руки стискаються у кулаки, очі блищать...

«Чекай, — думає собі Андрійко, — ти мені не дала пиріжка (що то дитина!), — я собі вкраду... Вони радіють, що мають пиріжки... чекайте, будете ви плакати: я їх усі покраду...»

І йому так хочеться, щоб вони плакали, господи, як хочеться!

«А як будуть тітка битн? Нічого... най б’є... а я покраду...»

І він трохи стих, міркуючи, як би виповнити свій замір. Полягали всі спати у хаті. Разом ліг і Андрійко. На другий день рано діти кинулись до пиріжків, котрими не натішились і сховали на другий день, — пиріжків і сліду немає... Піднявся рев... Гірко ревуть діти... А Андрійкові неначе празник на серці: радісно так...

— То Ан-д-р-рій-ко-о вкра-а-ав пи-ріж-ки-и! — не своїм голосом заверещала їдна дитина.

А за нею всі в їден голос закричали:

— То Андрій-ко-о!

Уляна ніби і собі догадалась та до Андрійка:

— То ти покрав, сучий сину? — та хвать його за чуприну. — Признавайся! Признавайся, чортова ледач, бодай ти загинув, проклятий!

Андрійко мовчить. Легше йому зносити тумаки: він радіє. Лупила, лупила його Уляна, а далі випхала з хати.

— Чекай, суко! — тільки і промовив Андрійко, зціпивши зуби.