Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма

Михайло Коцюбинський

Раз Андрійко, як і завше, пас худобу: пару коняток, корову та двоє телят. Корова була буйна, насилу з нею справлявся кривий Андрійко. Але у той день, що я розказую, їй щось зробилося. Задерши хвіст і зігнувши голову, вона чвалом пустилася на город Панаса, що був зараз за тим випасом, де Андрійко пас худобу. Андрійко кинувся за нею, щоб перейняти її. Але корова кинулась на нього, звалила на землю, змісила ногами, а сама опинилась на городі Панаса — ворога Шакули. Заким Андрійко встав, заким відійшов од переляку — Панас, радіючи, що прислужиться ворогові, зайняв корову. Пішов Андрійко просити Панаса, щоб пустив корову. Панас і слухати не хоче: «Дай, каже, карбованця». Горе! Пригонить Андрійко худобу ввечері; Уляна глянь — нема корови.

— Корову де подів? — питає.

— Здуріла, чи що... Побігла на город Панаса — хтів перейняти... вона змісила мене... заким устав, а вона у Панаса... хоче карбованця...

Як почула Уляна, аж зблідла. Гей! карбованця дати! То не жарти! І все через того бахуря, що і сам з шкурою не варт карбованця!.. Як кинеться до нього:

— У-у!.. Проклятий! Що ти наробив?! Головонько моя бідна! Карбованця? А щоб ти лоп, окаянний, щоб ти не дочекав вечора, чорте кривий!..

Харитон, почувши отой галас, вибіг з хати і, мов той звір хижий на здобичу, кинувся з кулаками до Андрійка, Аж сам себе не пам’ятає, так б’є його та вигукує:

— Ти чого глядів? Ти що робив, гаспід, стерво?! Спав? A-а! Парубок, дванадцять років, а ні до чого не здатний?! Ти тілько красти вмієш... Я ж тебе провчу! Попам’ятаєш ти мене!.. Карбованця? Ось на ж тобі карбованці! Ось на!.. на... на, сучий сину!.. на!..

Ледве живий вирвався Андрійко з рук Шакули. Побитий, розтріпаний, ледве дихаючи, сховався він у рів від города.

Сидить... Не плаче... Тілько перелякані блискучі очі бігають то туди, то сюди... Мовчить...

«Або себе заріжу, або їх...» — просковзнуло у нього в голові... — Ні, — сказав він голосно і твердо. — ні!.. І, піднявшись, скорою ходою пішов до клуні. Згорнувши солому, він поліз у кишеню, вийняв сірника... черкнув — не горить... Руки трясуться, очі блищать... Черкнув удруге... запалив, підклав під солому... вогняний язик лизнув по соломі раз, другий... А в ту ж хвилину на порозі з’явився Шакула...

Як зобачив, так і захолов... А далі кинувся, затоптав вогонь, не тямлячи себе, виніс за комір Андрійка на подвір’я, поклав його і, взявши кілька прутів, що лежали коло нього, почав бити. І бив, бив, доки міг, доки не наситилось його перелякане, озлоблене серце.

Тілько через неділь п’ять, після довгої слабості, опам’ятався Андрійко, почав пізнавати дядька, тітку, людей...

Вичунявши, він став похмурим, мовчаливим. Недобрий вогонь ще сильніше, ніж перше, горів в його очах.

Зостався Андрійко у Шакули. Але Уляна усе частіше та частіше викладала на нього свої жалі сусідці.

— За що оце господь покарав нас отим хлопцем, то, єй-богу, не знаю! Чи ми забили його, чи зарізали? Непорадна з ним година: вдариш його, то він і тебе береться бити... А що ще гірше: усе, що єсть у хаті, викрадає! Чи де гріш який, чи сало, чи що пропаде — усе його справа. Я вам кажу, що це чисте наказаніє боже!

— О! ох!.. — кивала сусідка головою.— І не кажіть! Онде в Микити Линдрика свита пропала — кажуть всі, що то Андрійко постарався. А у вдови Тодорчихи вчора комору обікрали — знову на Андрія говорять... Ох, господи! Чисто наказаніє!..

Ріс парубок — росла і нехороша слава про нього. Люди звали його злодієм, хоч ніхто ще не спіймав його. На селі почали його боятися.

Стукнуло Андрієві 19 років.

Темна ніч. Чорні хмари, ніби великі хвилі, насуваються їдна на другу. Дощ... Блискавка... Грім...

Василеві Стецкжу не спиться... Є о чім думати, є в чім душу гноїти: подушне, недоїмки, чинші... Але чує — коло стані щось стукнуло... О! знов... Одягся він, взяв сокиру, пішов. Підкрався. Серце захололо... Злодій відбиває колодку... Василь схопив злодія за руки.., Блискавка мигнула...

— А, то ти, Андрію!

Але Андрій так штовхнув у груди Василя, що той впав, а сам щез.

Рано Василь Стецюк пішов у волость, розказав усе старшині. Другі люди теж сказали на Андрія, що він непутящий. Старшина велів закликати Андрія.

— Слухай, парубче, — сказав він Андрієві, як той прийшов, — ти займаєшся недобрим ділом. Хоця ж тебе ще не спіймали, але можуть спійняти... А также громада може зробити приговор, що не хоче тримати в селі злодія, і ти помандруєш у Сибір... Лучче ж на тобі оцей паспорт — в москалі ти не пійдеш: кривий — та йди собі межи люди... Іди, кажу, добром... Може, з тебе йще що буде...

Поміркував Андрій, далі взяв бомагу, забрав свою одежину та й пішов із села.

Гуркітня бричок по викладених каміннями вулицях, високі будинки, великі крамниці, довгі, прямі і душні вулиці, гурми усякого люду — панів, міщанів, москалів, циганів, мужиків, жидів, і жидів найбільше; куди не повернешся — усе жидівські пейси, бороди, засмальцьовані лахмани та такі ж спідниці...

Перший раз Андрій у такому великому та славному місті, хоця ж він зайшов у самий гірший, жидівський куток.

Але не дивується він на невидані дива. Іде похмуро з вузелком на плечах. Далі, угледівши лавочку під деревом, сів на ню та й задумався.

«Що тут робити? Тра шукати якої-небудь роботи... А де її знайдеш? Нікого не знаєш... А їсти хочеться... Ех, якби хоч хліба шматок... можна б купити, але як на злість — ані копійки!..»

— Булки! бубли-ки! — викрикує безносий жид, носячи на руці повний кошик рум’яних свіжих булок, «Як би вкрасти?» — просковзнуло в голові у Андрія. В ту ж хвилину, як він оце подумав, у його ніг опинився солом’яний бриль, зірваний вітром у якогось чоловіка, що з розтріпаним волоссям підходив до Андрія. Андрій, піднявши капелюх з землі, тримав його в руках.

— Спасибі, — промовив чоловік, взявши бриль. — Куди йдеш, небого?

— Та у се ж місто... Прийшов роботи чи служби шукати, та нічого не знаю тутечки. Порайте мене, дядьку, що тут робити, куди обернутися...

— Ой, трудно ж тепер за добру службу... Та навідайся лишень до пана Лотоцького або до Жука... Може, вони і потрібують... та не знаю... Бувай!..

— Спасибі, дядьку! йдіть здорові!

Пішов Андрій шукати пана Лотоцького. Питав, питав — допитався. Приходить, каже чого, — не треба. Пораяли йому ще пійти до двох. Ходив: нігде не потрібують.

Нарешті йде він до пана Жука, на другий кінець міста. Входить у невеликий біленький будинок. Вибігає пан Жук, чоловік років із двадцять два — такий приятний на вид. Доброта так і просвічує в його одкритому лиці.

— Чого тобі, парубче?

— Та я прийшов до пана, чи не потребують пан... чи не приймуть мене на службу?..

— Та мені і тра б було чоловіка до дому, щоб позамітав, пішов, куди треба... А ти звідки, парубче?

— З Босівки.

— З Подольської, значиться?

— Та вже ж!..

— То ми і земляки з тобою. Ну, земляче, ставай у мене, коли хочеш... Платою не скривдю...

Зостався Андрій у Жука. Добре йому там. Пан такий добрий, ласкавий, заговорить по-чоловічому, хоця ж і пан. Полюбився він Андрієві. Андрій позамітає покої, внесе самовар, піде, куди часом треба, — ото і вся його робота. Якось раз Андрій замітав той покій, що стіни обставлені книжками, і, стираючи порох зі столу, зобачив на ньому кілька мідяків. Ніби який чорт шепнув йому: «вкради». Здається, і не хоче взяти, а щось так і тягне: привик. Тілько що він, набравши повну жменю, ховав у кишеню, як його хтось легенько взяв за плечі. Оглянувшись, він мало не зомлів: то був його пан. «Усе пропало... вижене!» — подумав Андрій.

— Як тобі не сором чужі гроші красти? Хіба ж ти їх заробив? — тихо і м’яко казав Жук. — Як ти хтів більше грошей, ніж я тобі плачу, то чому ж ти мені не сказав? Я б тобі був накинув й ще кілька карбованців. А красти?! Так чесні люди не роблять! Ти собі поміркуй: за такі речі тебе всюди вигнали б, і ти, скитаючись на чужині, пропав би ні за що, ні про що... Я тебе не прожену. Мені тебе жаль. Такий молодий парубок — і краде. Мені дуже жаль таких людей... Скільки ти отут взяв? Два чи три злоти? Дарую тобі карбованця, та не роби мені отак, бо то сором... погано. Чому ж ти не береш? — здивувався Жук і глянув на Андрія.

Андрій стояв, спустивши голову і почервонівши. Перший раз в життю у ньому прокинулась совість... Він чекав, що його вилають, проженуть, а тут тихе, ласкаве слово... Замість того щоби бити, проклинати, його жалують, не проженуть його... Перший раз в життю йому стало соромно, страх як соромно. Йому хтілось поцілувати у руку цього доброго пана, перепросити його...

— Чому ж ти не береш? — знов спитав здивований Жук. — А! ти соромишся, тобі жаль того, що наробив, — ну, тоді руку, товаришу, і забудемо те, що було... хто з нас без гріха?..

І Жук взяв за руку Андрія. Але Андрій швидко нахилився і, перше ніж Жук стямився, поцілував його руку, на котру разом з поцілуєм капнуло дві гарячі сльози.

— Нащо цілуєш руку, нащо? А! ти плачеш... ти каєшся... хочеш чесним бути... Як так — ти мені брат... поцілуємся в губи.

І вони, як брати, поцілувалися.

З того часу дуже полюбив Андрій Жука. Він став до нього прихильнішим, ніби стараючись загладити свою вину перед ним. Раз Жук каже Андрієві:

— Слухай, Андрію! В тебе часом єсть вільна година?

— Та вже ж є!

— А чи не хотів би ти вчитись грамоти? То так весело: усе їдно що сліпому світ зобачити!

— Чому не хтів би, пане; я ще змалку таку охоту маю до грамоти, що господи!

— От і славно!.. Приходь щовечора до мене, будемо вчитися. Але чого ти мене називаєш паном: мені соромно. Я такий же чоловік, як і ти. Ти дивишся на одежу? Не той пан, що одягнений в панську одежу, а той, хто по-панськи думає і робить. Клич мене просто Семеном, як я тебе — Андрієм. Та, гляди, — приходь щовечора.

І почав Андрій щовечора ходити грамоти вчитись. Повчаться вони трохи, а потім Семен почне розказувати і про світ божий, і що робиться на світі... так усю правду і викладає, так показує усе як на долоні, І любо, приятно та мило слухати Андрієві його речі! Покохав Андрій Семена, як рідного брата, як батька, як неньку... Душу свою готов за нього покласти...