Андрій Соловійко, або Вченіє світ, а невченіє тьма

Михайло Коцюбинський

Зберуться, бувало, до Семена гості, такі ж студенти, як і він, що на докторів вчаться, на вчителів... З Андрієм вони обходяться як з рівнею, невважаючи, що він мужик.

Як почнуть вони розмовляти, то розум Андрія наче яким світом освітить: бачить він ясно те, о чім перше і не знав, о чім і не гадав, не марив; бачить, яким він перше був нехорошим і яким треба бути...

Незчувся Андрій, як пробігло три роки... І пізнати його не можна. Де ділася та похмурість, той недобрий вогонь в очах? Як ніби і не бувало. Він тепер веселий, розумний, грамотний чоловік. Ось сидить він над книжкою — задумався.

«Господи, — думається йому, — господи! Я був темний, нерозумний, недобрий... а тепер я світ бачу... а тепер я інший... Сам собі не вірю... я світ бачу... господи!.. Який же я щасливий!» — І сльози, сльози чистії, хорошії, святії сльози капають на книжку.

— Знаєш що, Андрію? Мені часто споминається твоє життя у Шакули. То було страшне, тяжке життя. Якби ти не попав до нас або до таких, як ми, то, може, і пропав би-сь. А поміркуй, скільки-то в селі, не кажу вже в селах, погибає отак дітей від темноти батьків, мамів, від того, що нема чоловіка, годного підтримати тих нещасних дітей словом любові, науки... От добре, ми не голодні на науку, на світ, а селяни? Як ти думаєш?

— О! Я пам’ятаю те прокляте врем’я! Я пам’ятаю ті люті муки! Ще досі волосся догори встає та мороз по шкурі подирає. Я так думаю з собою зробити: повчусь ще років зо два, та й поступлю у народні вчителі на село. Всю свою любов, яка єсть у моєму серці, весь свій розум, що єсть у моїй голові, все те я віддам бідним замученим сільським дітям і їх темним батькам та мамам. Ти думаєш, Семене, що я виную Уляну та Харитона, хоця ж вони і залляли мені гарячого сала за шкуру, хоця ж вони мене мало не згубили?.. Ні, я їх не виную, я їм вибачаю: не вони так погано чинили, а їх темнота...

— Руку, друже. Роби, як тобі розум та совість каже. Через два роки і я вже вийду з школи, буду доктором. Чи ж ти думаєш, що я пійду межи панів, де і так є багато докторів і грошей на них? Ні, я піду межи ті нещасні люди, працею котрих всі жиють і для щастя котрих ніхто і пальцем не хоче поворушатні От куди я піду: так мені говорить моя совість!

— Слава богу, — кричав через два роки Семен Жук, вбігаючи в хату, де сидів Андрій, і махаючи паперами, — нас поназначали: тебе — народним учителем, а мене — сільським доктором.

— Куди? — запитав Андрій.

— Тебе — в Босівку, а мене — в Круті гори... Тебе — в їдну губернію, мене — в другу. Прощай, друже! Дай, господи, щоб ми мали силу чесно і сміливо сповнити свій довг і щоб з того була така користь, якої ми бажаємо...

— Дай, боже!

Не дуже змінилася Босівка через п’ять років після того, як її покинув Андрій. Ті ж зелені садки, ті ж веселі левади. Деякі старі хати похилились ще більше, та кілька нових понаставлено, а між ними брилює біленька, чистенька школа, торік побудована. Кілька людей померло — межи ними і Харитон з Уляною. Уляну на смерть забила глина, за котрою вона ходила перед Великоднем два роки тому назад, а Харитон розпився і з перепою вмер в рік по Уляні. Декотрі парубки поженились, та дівки повиходили заміж... кілька дітей народилось.

Жид постановив нову корчму, навіз більше горілки та споював людей, підсипаючи до розбавленої водою горілки дивдерева та тютюну, щоб міцнішою здавалась... Врядник настав, та почав налітати на людей, як той шуляк, та скубав їх, що аж пір’я летіло, — от і все, чим змінилась Босівка в п’ять років. Про Андрія забули і думати на селі: порішили, що він загинув де-небудь у тюрмі, чи що...

А Андрій тим часом, в солом’яному брилі та свитці, під’їздив до Босівки... Довідавшись дорогою від хлопчика, котрий віз його і не пізнавав, що Шакули померли, він, зітхнувши, промовив: «Прости їм, господи, їх согрішенія!» Чим ближче під’їздив Андрій до села, тим його серце билось скоріше і сильніше, наповнялось то смутком, то радістю...

Під’їхавши до волості, він зобачив, що коло неї зібралась сходка. Люди щось говорили, викрикували, шкрябали собі голови... Тихенько, так що його ніхто не примітив, він пішов у канцелярію і показав старшині бомагу.

Старшина здивувався, навіть перелякався, пізнавши Андрія.

— Чи це ж ви, Соловійко? А в нас пішла чутка, що буцімто ви в тюрмі померли...

— От як бачте — жив, здоров і до вас вчителем приїхав...

— Як же оце ви... перше... — не договорив старшина, здивованим поглядом окидаючи Андрія.

— Хвалити бога, люди навчили розуму та совісті... але от що, старшино, мені треба поговорити з громадою: якраз тепер і сходка зібрана. Як покінчать люди, що їм треба, то скажіть їм, щоб трошки зачекали, бо, скажіть, вчитель приїхав і хоче поговорити з вами.

— Та вони вже і покінчили; чекають тілько, заким не скажу, щоб йшли додому, — казав старшина, відправляючись на ганок волості. — Чуєте, люди, — гукнув він до громади, — вчитель приїхав... щось говорити до вас хоче... зачекайте трохи...

Андрій з повагою вийшов на ганок, і, вклонившись людям на всі сторони, рівним спокійним голосом промовив:

— Чи пізнаєте мене, люде добрі?

Громада, мовчки і розглядаючи, присунулась до ганку... Ніхто не пізнавав, декотрі роти пороззявляли...

— Та це Андрій Соловійків, — крикнула якась баба.

— І справді він! — загула здивована громада.

— Правда ваша... Я Андрій Соловійко... Я той самий, котрого ви років п’ять тому назад боялися, як злодія, мало не розбійника... котрого ви ненавиділи, називали непутящим... Я той самий. Тепер я приїхав до вас вчителем. Здивувались, люде? Не дивуйте, брати мої! Ви знаєте, пам’ятаєте, певно, як я ріс? Я був сирота... мене не любили, мене били, надо мною знущалися... Ні від кого я не бачив ласки, не чув щирого слова, слова правди... За таке життя я віддякував чим міг Шакулам, царство їм небесне, нещасним людям... а потім, як стало сили, я свою злість зганяв на неповинних людях. Я не знав тоді, що то за совість, що то за бог... Я був темний, нерозумний,.. Сором мені за мої діла! Тепер я не такий: знайшлися добрі люде, показали мені совість, освітили розумом мою голову — тепер я не такий! Перше я тільки вмів ненавидіти людей — тепер навчився їх любити, навчився вибачати їх вину темнотою їх! Бачте, люди, що зробила з мене наука? З пропащого, нечесного вона зробила мене чесним, годним на добро чоловіком. Розум, вченіє, грамота — велика сила. Як добре бути грамотним! Ніхто тебе не ошахрує — сам усе знаєш. Неграмотному треба все в голові тримати, часом і забудеться, а грамотний записав — папір не голова — з нього не втече. Та грамотний і понятливіщий до всього: чи ремесла якого навчитися — він швидше навчиться від неграмотного. Чи от як позиватися: треба написати прошеніє — йдеш до писарця, несеш карбованця. А писарець, користуючись з твоєї темноти, навмисне напише так, щоб воно не помогло, щоб ти і удруге йшов до нього та ніс карбованця... А як грамотний, сів собі, написав, і добре. Пораятись тра у якому ділі — знов ідеш, знов даєш. А грамотний прочитає закон — і знає усе, і гроші в кишені. Припам’ятайте собі: скільки ви ночей не доспали, скільки голову собі нашкрабали, скільки праці згубили через те, що ходите, здається, і удень, а мов з зав’язаними очима — во тьмі?!

Чи поїхав куди-небудь чоловік далеко, не знає, що вдома робиться, — хоче письмо (лист) написати — шукає такого чоловіка, щоб написав; знов плати — та ще гляди, чи напише так, як хочеш?

Або грамотна мама не може вчити своїх дітей? Не може замість того щоб гноїти їх дитячі чисті душі всяким поганим словом, не може наповнити їх добром, а голови розумом? Хіба не може? А пригадайте собі, люди, скільки лиха наробили вам шинки, п’янство? Скільки воно уйняло в вас здоровля, щастя; скільки заграбало в тяжкій праці добутих, кровавих грошей? А через що? Напрацюєшся цілий тиждень — в неділю хочеться одпочити, розвеселитися... Дома скучно сидіти. Або спиш, або з нудьги лаєшся з жінкою, часом до бійки доходить. Йдеш у корчму, де здибишся з кумом, з сватом, з приятелем. Побалакаєш, вип’єш по чарці, потім по другій, а далі пішло писати — і образ божий загубиш... Втягнешся отак — потім вже і жалуєш — та не поможе. Їдно разореніє та печаль...

А грамотний? Візьме у неділю книжку, читає або жінка читає... Навчається... Кажуть: «їден розум добре, а два — лучче». А що не книжка — то і розум. І гризотні нема з жінкою: любо та тихо, по-божому. Тоді вже чоловіка не потягне у корчму.

А жиди як тяжко користуються з вашої темноти? Та й хто ж не користується? Хіба той, хто не хоче! Перше не так трудно було прожити без грамоти. Але щороку грамота все більше та більше потрібна. Скоро настане таке врем’я, що без грамоти зовсім трудно буде жити. Ви — діди та батьки, ще дожиєте з бідою свій вік неграмотними. Але вашим дітям зовсім буде кепсько. Брати мої! Батьки мої! Віддавайте дітей своїх вчитися! Не робіть їх нещасними, не занапастіть їм життя!.. Ви ж їм не вороги: вони ваші діти!..

Та й самі учіться, брати мої! Побачите, що легше буде жити на світі, як освітитесь світом науки. Лучче пізно, ніж ніколи! Я вам живий приклад! А я, люди добрі, щоб залагодити свою вину перед вами і для того, що мені довг мій велить, завше готовий помогти кожному з вас чим можу, готовий бути братом, щирим порайчиком...

Андрій вклонився людям і пішов у школу, щоб трохи спочити після довгої дороги.

Ще довго стояла громада нерухомо... Нарешті розійшлись: кожний мав о чім думати після слів Соловійка.

Через дві неділі, як Андрій відкрив школу, — вона була повнісінька. Дітвора з охотою бігла до доброго вчителя і добре, прихильно вчилась. Декотрі і батьки приходили до Андрія вчитись розуму.

За розум, добре серце, чесність, щиру пораду і поміч всі люде з Босівки і інших сіл казали, що не знали і не знають луччого чоловіка, як Андрій Соловійко.