Він і вона

Ольга Кобилянська

Переживаю тут лише самі прикрості та розчарування, фази такі, яких пережити не надіявся ніколи. І чи є справді на світі поважніший чоловік, як я? Певно, що ні, а таки поводився я нині не як муж науки і знання, а найменше вже як холоднокровний німець. Перед кількома днями удалася мені одна операція, на котру не один був би гордий, а нині я літаю... о, satis sapientiae!..¹

(Пізніше). Се лиш нудьга. В людській натурі лежить уже те, щоб чоловік мав якусь точку опори, якусь перехідну, малу, а все-таки «головну» річ. Богу дякувати, що я доволі психолог, щоб знати, що все, що мусить бути, і є en passant².

Нині вечером мушу переглянути наспівші медицинські діла. Вони лежать уже цілий тиждень, і я переглянув їх побіжно. Однак... чи належу я собі? Що вже чоловік всього не переживає і при тім зветься ще свобідною людиною! Я — невільник моїх ближніх і — підданий безумних... нервів. Тепер, наприклад, (а мені саме до того!) маю скинути з себе оцей собачий настрій, переодягнутися, розуміється, якнайстаранніше і йти до пані презесової К. на якийсь чорт зна який вечірок. Чи ж се не іронія? Ах, коли б я був хоч мало-мало передчував, що вона заатакує мене зразу по моєму першому візиті своєю симпатією і затягне в свій чарівний круг, — то не була б мене ніколи у себе бачила. І я себе питаю: що, ради бога, обходить мене те все? Чому мушу я туди йти? Ах, що вже чоловік — невільником, то, справді, тільки поезії про се пиши!..

Найліпше на цілій справі те, що там збереться цілий легіон бабства; про старі женські фрагменти вже й не кажу. Чого маю я між них явитися? Чому саме я? Ха-ха-ха! Яка вона хитра, та пані презесова... ну, але і я не впав на голову. Від молодих буду держатися в резерві, старі-бо мені ще завсігди миліші, хоч переслідують мене випитуванням про симптоми холери, так що вмерти можна уже з того самого.

(По малій хвилині). Ну, вона також не була ліпша... А що, якби і вона там була? Що за ідея! Впрочім, чому би ні? Адже мені незвісні знакомства тої старої Мінерви; я ще, слава богу, в її раю новак. Впрочім... обходить мене те все страшно мало, а в гуморі, в якім я нині, нехай би лиш яка там спробувала ущасливити мене своєю прихильністю... тоді, їй-богу, нехай звучить се, як хоче, скажу їй просто в очі, як каже десь той сатана Заратустра: «Meine Ohren sind nicht fur Ihren Muhd!»³.

(Він, no вечірку, дома, зворушений). Вона була, вона була, там була Herr Gott⁴, ах, як вона подобалася мені, та й яка вона!.. Коли я її побачив, стояла між бабським гуртом в салоні, затиснена майже в кут, і мовчала. Виглядала так гарно і велично в темнім строю і гладко зачесанім волоссі, без тих звичайних Ропу⁵ — френдзлів на чолі. А її очі, о милий боже, що в неї за очі! З-під велону не бачив я їх досі добре. З її білого личка сяють вони вогким блиском, темно-сині вони, а голос її, о! він не з тих срібних дзвінких etc. голосів; у неї милий голос, м’який і ласкав, мов оксамит, мою душу; я відчував його фізичне враження.

Була зворушена, коли нас знакомлено. Здається, вона взагалі нервова; однак таки нервовість їй до лиця й показує супроти її волі велику силу чуття. По-німецьки говорить м’яко, як цілий рід велико- і малоросів, а се, розуміється, подобається мені, як і всім німцям. Але коли вже спинявся на мені її погляд, то в моїй душі немов сяло сонце. А умна яка! ну, се імпонує вже чоловікові без лютості, а при тім і «тиха» і «жіночна», неначеб споріднена з германським ідеалом жіночності. Вона і емансипована, оскільки я завважав, але її емансипація має свій стиль і не вражає так немило, як у деяких наших жінок, що дратують нас на кожнім кроці до крові. Вона не така, як ті завзяті парки, — що в кождім і в найневиннішім мужчині бачать люципера і почуваються до ніким на них не наложеного обов’язку співати при кождій нагоді жалібну пісню про «рівноправність». Коли б залежало від мене, я дав би їм сейчас рівноправність, щоб лише нас не чорнили так страшенно, а душ невинних істот не затроювали своїм пророцтвом про ліпшу «будучність» жіночу.

Її емансипація гарна і лагідна, отже, розуміється само собою, що бажання такої жінки радо сповняється. Вона поступає собі без сумніву, як хоче, не держиться судорожно старосвітських упереджень і кухнею пахучих чеснот буденщини не орудує, ніби зброєю задля «охорони», тим фарисейським шаблоновим «добрим тоном», під котрого плащем і лжеться і грішиться так погано. Вона є, власне, наскрізь інтелігентною, і осталася помимо емансипації женщиною.

Знає і данську літературу, знає і того північного святого — Толстого, любується (це вже не по-нашому) в Гейне... О! цілу днину і цілу ніч, і знов днину і ніч був би я говорив з нею, прислухався їй і не відвертав очей своїх від уст і личка її.

Звинялася, чому її так часто можна подибати в парку. Се їй дуже немило (говорила), але мусить проходжуватися з причини слабого здоров’я. Сказавши се, замовкла й посумніла. Хитрий чоловік, як я, збагнув зараз причину того. Вона справді нездужає, але держить се майже в тайні перед своєю дуже нервовою матір’ю, котра тривожиться о ню майже хоробливо. Часами (оповідала) чує себе дуже ослабленою, особливо в вогких днях, як нині, але не хоче вже радитися лікарів і лічиться сама по Кнайпу. Розуміється, що я став їй зараз на услуги, заявивши, що прийду зараз завтра до неї та стану її лічити. Але вона просто стривожилася та просила не чинити сього, бо я не знаю, яка її мати, що вона злякалась би дуже мого приходу, і що вона вже лучче може... може — прийде колись сама...

Вона майже пересвідчена, що її недугу годі вилічити, і що тому вмре незадовго. Ну, такі думки стрічаються часто в хорих, і тому зібрав я всю свою силу штуки ораторської, запанував нею, щоб її переконати, що помиляється.

Вона дивилась на мене так велико і поважно, так довірливо і мило, що... О, ти прегарна рибчино моя!.. Однак коли я не зможу їй помогти, тоді вона послідня моя пацієнтка, і я записуюся на філологію.

Але вона й горда, — den Kuckuck auch noch einmal! За нею треба йти, вона не оглядається. Вона і засоромила мене неабияк. Так, напр., позволяє вона, щоб я її відпровадив додому, а мені, ідіотові, приходить на ум подати їй рам’я. Вона не звикла ходити вдвоє і не вміє держати кроку. Се вона не каже колючо, не каже «холодно», взагалі нічого з роду отих Гейнівських слів: «Mein Herr, wie konnen. Sie es wagen, mir so etwas in Gesellschaft zu saden»⁶, вона каже се побіжно, прямо, ніжно... але — ніч була темна, і лиш я один знав, яка полумінь розлилася мені по лиці. А відтак попрощалася зі мною так чемно! Боже! і трохи не сказала: «Тим закінчили ми вже, мій пане!» Її позиція і руки сказали мені се, бо вона лише сказала: «Добраніч, дякую вам красно».