Він і вона

Ольга Кобилянська

Розуміється, що я пішов собі. Так водять вони нас усіх за ніс.

(По довгій задумі). А той імпертиненський чоловік... чого вибалушив він свої очиська на неї при soupe¹, коли щось там оповідала свому сусідові? Так неначеб був і глухий і не добачував добре. А він, поганин, і чує й бачить добре. Сліпих малярів не потрібно; вони ані не мають рації биту, ані не малюють ніяких портретів. Коли я хотів помогти їй убрати плащ, то він випередив мене. При тім окинув мене, брус² той, таким поглядом, мовби дивувався мому намірові, а майже мав на язиці: «І ти, германе, загубив тут щось?» Ну, я опанував себе, бо вона була між нами, але в мені варилося.

Хоч нас, німців, і називають холоднокровними, але я туй-туй трохи не скипів.

Я питаю: яке право має він до неї? Чи вона його суджена, чи що? Ні, він не має жодного права до неї, хіба, може, в однім. Він москаль, а вона русинка; отже, вони лише споріднені, кажу: лише споріднені, бо свою самостійність в мові й літературі показують малороси в різних варіантах. Але у того москаля не повинно чоловіка нічого дивувати...

(Вона у себе, сидить недбало в старомоднім кріслі з поруччям, при вікні, трохи втомлена, та дивиться в околицю задумчиво і так, мовби забула про себе. На її колінах лежить якась робота). Мій ідеал — се чоловік розуму. Се говорила я завсігди. Завсігди, ще заким читала Бруно Віллє «Philosophie des reinen Mittels»³...

Я думаю, що він є таким чоловіком розуму. Як то можна скоро дізнатися, як хто думає! Я, сказати б, відчувала те. Він має в собі щось таке, округ чого душі других можуть кристалізуватися. Він і не є невільником якої-небудь політичної партії, ні, тим він не є. Він є об’єктивно-критичний. Він такий справдішній європеєць, котрий собі мимо того каже: «Іду собі дорогою — і не журюсь товпою». Окрім того, здається, він з характеру благородний... Любується в творах Толстого... але про наших поетів не знає він багато, майже нічого не знає. Нашого Шевченка не знає цілком. Справді, німці не знають про нас нічого; мене се так болить...

Коли ми говорили про данця Якобсена, і я казала щось — не знаю вже, що — про його прегарну новелку. «Тут мали рожі цвісти», — сказав він, дивлячись на мене, мовби забувшись:

— Я знаю одне таке лице, як те, в того старшого пажа в тій новелці. Чи пригадуєте собі його?

Я, розуміється, пригадала собі його.

— Знаю точнісінько таке саме лице, з сумовитими сяючими, майже оксамитними очима і таким самим тужно-хорим усміхом на устах.

— Справді?

— О, так! Воно має ту силу, що зміняє в людях... настрій і зовсім опановує тих, що в нього глядять.

Чому я дивилася так велико на нього? Чи я могла слідити за його споминами? За його споминами, в котрих віджила, очевидно, якась прегарна женська істота, що грала, може, в його житті яку важну роль? Вона має ту силу, — казав він, — що зміняє в людях настрій, і під час коли се говорив, то, дивлячись заодно на мене, мінився справді. На його уста закрався чудний усміх!

(Опускає голову на спинку крісла й усміхається сумовито). Се, певно, якась прегарна німкеня. Лиш німецькі жінки такі поетичні... такі... такі... ах! Дівча в новелці є брюнеткою, а німкені русяві, але чи ж не може вона припадком бути брюнеткою?.. Ох, ті німці! в них можна потонути, в них є краса і... хто б вже міг таким бути, як вони!

Я ніколи не могла би на нього гніватися. Він якоїсь такої дивної, милої, скорої вдачі, що чоловіка уймає і собі зискує, а притім, мабуть, дуже щире серце. Мені здається, що і вмер би скорше, заким би його уста вимовили неправду. Я бриджуся всіми тими, що уживають неправди, а дійсно уживають її тепер усі... а усі! Се так сумно, а в виду нинішньої «культури» так мізерно... Здається трохи зарозумілим, але я годжуся подекуди з зарозумілістю, іменно не люблю, як хто цілується з «товпою» в уста. Таких уст не могла б я ніколи цілувати.

Далі, він дуже милий, а як вже і думала собі, мусить мати й добре серце. Другий був би, наприклад, радий, коли б його пацієнти оставили подеколи і в супокої, а він просто просив мене, щоб міг мене лічити... Не знаю справді, чи йти до нього, чи ні.

І пішла б я до нього, і не пішла б. Якесь дивне чуття здержує мене від того. Напівсором, напівнесміливість, напівгордість... Чи спитати, може, кого о раду?

(Дуже гордо). О ні! Ніколи в світі!..

Я знаю так добре, як він виглядає, і як він не раз говорить. Його голос я відчуваю так живо душею!

(Тиждень пізніше. Він у себе, і в злім гуморі). Яке ж погане все, а люди які ж нудні! Мною заволодів якийсь дух отяжілості, а до того мучать і томлять мене страшенно пацієнти. Наколи б я був письменником, то писав би лиш самі тенденційні речі, щоб дати волю своїм думкам і чуттю. Між іншим, писав би я, т. є. старався б світ переконати, що життя і люди — то рішучо дві нудні речі, котрі лиш тим інтересні, що дають чоловікові причину боротися до вмерлого...

(По хвилі). О, той мастодонт! Поганий той москаль! Він з нею в грубій приязні, — оповідала мені вчора стара Мінерва. Він збирається писати якесь діло, а вона старається йому теж о матеріал. Рад би я знати, що се за діло і що за матеріал подає вона йому? (Глумливо). Може, психологічні нотатки? Отже, вона любується наукою, він — штукою, а я... ха-ха-ха! я вилічу йому її! Так, я той бог у Ніцшевім «Заратустрі», що дивиться милосердям! Але — ні, я не вилічу йому її, вона прецінь не була в мене. Кнайп вилічить її, вже і то тим чином, що вона буде рано по росі ходити й годуватися вівсяною гербатою та житніми крупами. Супроти сього не вдержусь я зі своєю наукою.

В її планах лежить переселитись до Цюріха і віддатися студіям національної економії. Се славна ідея! Тимчасом буде він малювати портрети, а відтак... будуть у дальшій приязні і під плащем штуки та науки розсівати соціалізм. Щось подібного лучалось уже, і се повинен я був подумати собі про них обоїх вже зараз спочатку. Адже жодна росіянка (або русинка) не є нормально умна. Така Софія Перовська, — боже, змилуйся! се чистий сатана, а не женщина! Herr Gott! Ну, впрочім, обходить мене те все страшно мало.