Він і вона

Ольга Кобилянська

Її ненависть до поляків розумію. Що вони нетолерантні і лицемірники, се знана річ. При тім грають вони роль мучеників і звуть себе «упавшими греками». Schones Hellenentum das, die «polnische Wirtschaft»!¹ — нема що казати. Впрочім, і я не маю причини боготворити їх. Одного разу їхав я з двома дамами в однім coupe². Обі розмовляли з собою по-французьки, забавлялися дуже добре. Я сидів мовчки, французка спитала польку, чи вона говорить по-німецьки, а тая, закопиливши уста, відповіла: «По-німецьки говорять лиш собаки!» Якби мені коли був хто розповідав таке, я був би не повірив йому, але я чув се власними ушима. Шкода, що то не був мужчина! Їй-богу, я був би визвав його на поєдинок. А так що буду з дамою починати? І я сказав лише до свого серця, як каже десь Заратустра: «Блискавице моєї мудрості, випали їй очі!»

Висідаючи, сказав я їй по-французьки кілька слів, котрих вона ніколи не забуде...

(Він у себе, цілком змінений, дуже поважний і дразливий). Що се таке? Три тижні приходила точно, а тепер уже не показується. Сього я не можу стерпіти і не стерплю! Ха-ха! Лікар не може жити без пацієнтки, а вона? Їй поліпшилось уже, приміром хрипка уступилася вже зовсім, але ж вона знає, що не є ще цілком здорова.

(По хвилі задуми). Вона має щось проти мене, не говорить майже нічого, а на сміх, про котрий споминала раз, що Заратустра назвав його «святим», забула зовсім. Стала нервова і змарніла. Очевидно, терпить. На, а вже я! Herr Gott! Herr Gott! Дураком був я ще перед шістьма тижнями, хлопцем був я!

(Люто). Може, цей московський страхопуд сказав їй що на мене? Він має привілей ходити в дім її родичів, він не є лікарем. Або, може, занедужала її мати? Вона ж для неї живе? Та ні! Тоді була б мені просто о тім спімнула, — вже настільки стали ми товаришами. Першого тижня оповідала мені стільки, особливо в парку, де я виходив їй назустріч, а тепер... і там її не видати вже цілий тиждень, хоч погода не була ніколи така гарна, як тепер. Коли вона завтра не прийде сюди або до парку, то піду до неї додому й скажу їй усе!

Тепер я вже знаю, що мені нема без неї життя, що моя сила без неї є нічим, що без неї не можу жити! О, Заратустро, Заратустро! «Чоловік — то щось таке, що його треба побороти!» — кажеш ти. Я відчуваю, що ти правду кажеш. Чоловік — то щось таке, що його перемагається: лиш не знаю, чи доконче треба його побороти?

(Вона лежить на софі нерухомо, з лицем, зверненим до стіни). Як він мене нищить, а хотів мене вилічити! Не можу до нього йти. Я люблю його; я того свідома. Боюся з ним стрітитись, бо... ха-ха! найшла причину, чому мішаюся при нім. Я люблю його! Ах! тепер знаю сама по собі, що можна — як каже німець у прегарній пісні — належати до таких, що гинуть, коли люблять!..

Се не казка. Я відчуваю, як любов підтинає мої сили. Деякі остаються при тім здорові і рум’яні, інші знов плачуть, зітхають і потішаються, а я стала поважна і втомлена...

І він став іншим. Чому ж би то? Став тихий і поважний і лякається мене. Коли приходжу, а він отвирає мені двері (чи він бачить, як я надходжу?), зворушується страшенно. Таке зворушення можна зрозуміти лиш тоді, коли його бачиться. І власне — те розуміння, те розуміння! Відтак замовкаємо обоє, щось тяжко в серці перемогти. Тоді можна лиш дрібними справами займатися, і то все зветься — любов!

Вона поважна, як смерть.

Те, що я маю його завсігди перед душею, то чудова річ. Тепер нема для мене ні будучини, ні минувшини; лиш одно є, — що я люблю його! Коли бачу його вже здалека, в тій хвилі зміняюся. Се є те могуче щось, що «нищить мене». Я обертаюся і втікаю алеєю, мов та сполохана серна, так що люди уступаються з дороги. І то не трусливість, о боже мій, ні! (В гіркій розпуці). Се — любов! Боюся, щоб не поглянув на мене...

(Він у себе, надвечором. У коминку горить весело огонь, а він збирається йти до неї). Я стрітив її а одній алеї, в котрій не надіявся ніколи стрітити її. Вона надходила чимраз ближче... а коли підійшла вже цілком близько, побіліла мов сніг. Те саме відчув і я також у себе. Станувши проти себе, ми не змогли навіть привітатися. Її голос здавався беззвучним. Я споважнів, як перед тим ніколи в житті. Ми знали вже всі свої думки. Вона ледве держалася на ногах, і так сіли ми на першу-ліпшу лавку.

— Чому не приходила? — питаю я її зміненим голосом.

Відповіла, що не могла, а відтак замовкла.

І я мовчав. Опісля взяв я обі її руки і притис їх до свого лиця. Вона вже прецінь знала, що стала мені так несказанно дорогою, хоч я не сказав їй ще того словами.

— Але, проте, чому таки не приходила? — спитав я знов, як перше.

Не могла. Чи я сього не розумію. Вона підупала на силах... — прошептала.

Однак... я її любив, любив! Чи вона сього не знає?

Знає, але се, може, мені лиш так здається...

О ні, тисяч раз ні! Сього ж не можна не знати, коли воно правда! Воно є правдою! Я просто нездалий до нічого, коли не бачу її.

Вона також. Вона призналася до того так тихо, що я ледве зачув.

Ми належимо вже до себе, — сказав я їй і обняв її.

Вона сполохалася, мов та голубка.

Сього вона не знає напевно, — відповіла, звернувши на мене допитливо свої широко отворені, непорочні очі.

Чому ж би вона не знала сього напевно? Чи не любить мене?

О, любить, але...

Але?

Любити і належати комусь назавсігди — се щось інше.

Се одне й те саме, — сказав я. — Де двоє любляться, належать уже до себе, і я саме хочу, щоб вона належала мені.

Але ж тут іде о се, — закинула вона, — коли ті двоє «належать уже до себе», то чи зможуть вони тому для себе бути завсігди чимсь, поваги й любові гідним? Се в подружжі дуже велика і трудна річ, така річ, що вимагає великої сили; а над нею люди, побираючись, застановляються так мало! І саме вона не є того певна, чи зможе мені назавсігди остатися такою, щоб я міг її найбільше любити й поважати, чого вона бажає всіми силами? І чи я почуваю в собі силу — остатися для неї завсігди наймилішим і поваги найгіднішим? Тоді стало б наше подружжя тим прегарним відношенням, що визначає людину...

Сказавши се, обняла моє рам’я і притиснула до нього своє лице.

Ніколи в житті не забуду я сеї хвилі.

Я обіцяв їй все, чого бажала. Я відчуваю, що коли додержу сеї обіцянки, не остануся лиш для неї «поваги гідним». Я ж розумію, що вона хотіла сказати тими словами.

Вона б хотіла, щоб я став якимсь «вищим» чоловіком — Ubermensch!..

І так вона вже моя суджена: її родичі знають вже про се, і я йду тепер до неї на чай.