Потомки українського гайдамацтва

Пантелеймон Куліш

— А ти жонатий?

— Ні ще.

— Чом же й досі не одружився? Пора!

Поштар зітхнув ще важче і знов погнав коней. Серце моє було чутке тоді: догадавсь, що в його болить, та мовчав, щоб не вразити.

— То-то мені зараз ви здались по знаку! — почав поштар, помовчавши. — І хочу спитати, і опасуюсь. Інший так загне тобі, що нехай йому цур. Ну, слава ж тобі, Господи, що вернулись ви додому! Та ще коли б зараз і дружина знайшлась... От би вже потанцювали ми в Крутоярівці!

— Найди, брате, перше собі дружину.

Се слово заволокло хмарою веселий вид парубка.

— Нема в мене дружини і не буде! Туга, досада — от моє подружжє! Гей, соколи! — крикне на коні. — Розбийте хоч ви мою тугу!

Зрозуміли його коні — помчались вітром. За малу годинку вдержав їх:

— Ні, соколята! Не розбити вам туги моєї. Ось вона йде мені назустріч!

Саме тоді минали ми хуторець, що приник до степового озера. Верби обступили воду, мов дивовижу. Під вербами зроблено наметик над криницею. Вода з криниці стікала жолобком у озеро. Назустріч мені вийшла вродлива дівчина з повними відрами на коромислі. Зараз було знати, що піджидала поштаря.

Зупинивсь, підбіг до неї води напитись. Минуту хіба простояв проти неї, державшись за відро, і, може, двома тільки словами перекинувсь. Була в його очу шана якась до дівчини. Обоє вони своїм видом і поставою здвигнули мені серце. Розумно мені стало, що воно є.

Як помчались ми далі, я почав знов:

— Ну, брате, знаю ж тепер, чом ти кинувсь рибальства.

— Коли ж знаєте, то й знайте, — каже понуро.

— Скажи мені, що в тебе за печаль? Не мала вона в тебе, я бачу.

— А нащо вам, добродію?

— Вподобав я твою вдачу; хотів би знати, яке в тебе на душі горе.

— Щоб було з чого глузувати? — каже, глянувши скрива.

— Ні, брате, я не такий.

Поштар споглянув на мене ще раз якось чудно і мовчки погнав коні.

— Як тебе звати? — спитав я, аби чим-небудь замутитись.

— Звуть мене Яків, а прозивають мого батька Дундук; то я по батькові — Дундученко. Ось як мене звати!

Знати було, що поштар пишався своїм родом.

— Ну, брате Якове: коли хочеш, виявлю тобі, чом я бажав знати про твій смуток.

— То й почуємо, — каже байдужливо.

— Як засумую чого... Бува часом великий сум і нашому братові. Як тобі здається?

— Не знаю. Не пробував я бути паном.

— Ну, знай же, приятелю, що воно так. От як засумую чого, то нічим себе не розважу: хіба обернусь до якої прихильної людини і все, що в мене на душі, виявлю. Як виявлю, то й полегшає. От тим же то й допитуюсь у тебе. Шкода твоєї молодості. Ось розкажи, що там за лихо тобі склалось; може, й тобі полегшає.

За сю мову наградив мене Яків Дундученко поглядом таким, наче сонце з-за хмари визирнуло. І не зараз гордовитий дніпровик одвітував мені словом. Вже я починав думати, що шкода з ним розмовляти. Аж ось він пильно подививсь на мене, ніби міркуючи, чи я стою щирої мови про таку річ.

— Бачу, — каже, — по всьому, що ви хороша людина.

Проглаголивши таке, помовчав.

— Горе моє наче й невеличке, та узловате. Оповідати його — два слова, а перенести... нехай би хто спробував, як переносити таке горе!.. Ви в свого панотця один були син?

— Один.

— Ну, так ви знаєте, чи дорогі ви були йому на старості. Се ж то ще в вашому, панському, побуті, а в нас — іще дорожче: у нас отцеві-матері син і втіха, і підмога, і послуга. Я також один син у своїх старих, і дарма, що мої старі — люде прості, а люблять мене так, як і пани своїх дітей, коли не більш. Мій батько й мати — убогі собі люде, а віддайте їм за мене повну скриню золота, то й не віддадуть... Та й на потираннє в чужі руки не оддадуть за повну скриню золота, не то що! — Тут зупинивсь і знизив голос та й каже з притиском: — Отже, я покинув їх... покинув, таки-так, як бачите, і замість служити їм при старості, послуговую чужим людям. От моє горе, добродію! Таке горе, що там уже, може, половина серця зотліла. Та вам, здається, не так-то розумно, про що се я базікаю?

— Ні, брате Якове! Розумно воно мені та ще й геть.

— Куди вам! Коли б у вас така гадюка обвилась круг серця... Та що ж се я, дурний, плещу? Не дай, Боже, такого лиха нікому! І ворогу такого лиха не хотів би. Убогі, недужні, одинокі — а я покинув їх... Ой, коні!

І погнав поштар прудко, шукаючи собі пільги.

— Нащо ж ти кидав їх, коли тобі так важко? — спитав я трохи згодом.

— Нащо? А ви й не догадались?

— Хотілось частіщ бачитись із тією кралею?

— А правда, що краля? На ввесь світ краля!.. Як же б я не вмирав за нею? Та я зовсім стерявсь, добродію, от що! Сам я не знаю, що роблю. Се ще не все, що я покинув старих: я їх руйную. Бачте, яка на мені одежа? Чи поштарі так ходять?.. А сорочку се вона мені вишивала, і червона стрічка від неї... Чи мені ж би то вбиратись, мов на весіллє? Щодня мені свято, щодня ганяю мимо криниці, а моєму отцю-матері хата — темниця!

— Слухай же, брате Якове: чи не лучче б тобі одружитись із сією дівчиною та жити вкупі з отцем-матір’ю, аніж так мучитись?

— Одружитись! Легко вам се казати, а спробували б ви вблагати мого старого?

— Що ж? Хіба вбога?

— Ні, вона всім багата, та не тим, чого йому треба. Байдуже йому врода її препишна, і добра вдача, і серце голубине. Воли, корови — от йому чого заманулось!

— Як же се ти казав, що батько не пустив би тебе в чужі руки за скриню золота, а не хоче твого щастя через придане? Оце він тебе так любить?

— Авжеж, любить! Дорожче йому син усього в світі. Тим-то й не хоче, щоб я взяв убогу. Я вже казав йому... не сам я казав, а через матір... у самого мене і язик не повернувся б... що ми — люде молоді, робитимем, наживемо собі худобу.

— Що ж? Мені здається, ти до ладу казав.

— Еге! По-вашому, до ладу, а по його — ні! Каже матері: «Сама знаєш: ми з тобою побрались убогими і от працюємо до тридцяти вже років, не покладаючи рук, а багацько надбали? Та ж хата, що досталась від діда, той же садок під горою, ті ж самі човни на Дніпрові. Нехай викине дур з голови та візьме отецьку дочку, а не сироту; нехай візьме з плугом волів та вчиниться ратаєм, то житиме краще рибалки, та й нас при старості літ зупокоїть». От що каже мій батько! Я був і надумавсь: «Викину з голови дур! Нехай буде по його! Тільки ж така напала нудьга, що трохи не збожеволів. Пливу човном — так і кинувся б у воду. Плеще весло, а мені наче хто шепче: «Не життє тобі на світі!» Мучився, мучився, а далі думаю: «Ні, погублю я тут свою душу! Осирочу батька-матір!» Та, не сказавши нікому й слова, кинув рибальство і пішов у поштарі.

— І твої старі й досі не знають, де ти дівся?

— Мати навідується до мене. Серце сказало їй, де мене шукати.

— Чом же ти попереду з ними не порадивсь? Чом хоч матері не признавсь, що їх покидаєш?

— Тим, що коли б захотів їй сказати, що от покину вас, то вже певно не покинув би. Я свою натуру знаю. Да й тепер оце: не наймись я на всю осінь у поштарі, дак мати одвела б мене додому, як дитину. Нанявсь — як продавсь. Тільки се й дає мені силу; а то ходив би як навіжений, з сього боку на той, а з того на сей. Мені то й тепер не легше; тільки що тоді я був би ні рибалка, ні поштар і зоставив би своїх старих без шматка хліба. Вам здається, легко носити на душі батькове та материне горе! Покинути самих на старості! Бачу, що й Господь мене покинув: нема в мене радості в серці, дарма що вбираюсь, наче молодий князь, і щодня бачу свою Настю.

— Да тобі б, Яков, одружитись уже зразу, та й годі. Тоді б старому нічого було впиратись.

— Як се? Без батьківського благословення? Славно! Се тільки в панів так буває. Та й моя Настя, дарма, що дівчина собі вбога, а не прислав би я до неї старостів по закону, із хлібом-сіллю з отцевської хати, то хоч би як мене любила — не пустилась би на такий сором.

— Якого ж ти ждеш кінця, Якове? Батько не благословля тебе женитись, а ти без його благословення не смієш.

— Ніякого. От, буду ввесь вік от так поштарювати, а вона ввесь вік виходитиме проти мене з відрами, поки минуться наші молодощі і станемо, як свічка.

— Ну, вже ж хоч тоді буде тобі своя воля, як умре батько?

— Нехай мене боронить Бог про се думати! Зароблятиму йому гроші поштарством, поки він жив, а прийме його Бог до себе та не поблагословить мене, вмираючи, — і тоді не оженюсь довіку!

Дуже вподобав я вдачу сього парубка. З доброго кореня вибуяла. Здоровий той народ, що в його молодіж кипить, та й не скипає.

— Ну, брате Якове, спасибі тобі за оповіданнє. Ніколи його не забуду.

— І вам спасибі, добродію, що не погнушались розмовляти з нашим братом. Справді, мені стало легше на душі, як розказав вам про своє горе. А то мовчу та душу серце, мов гадюку. Наші поштарі — зубоскали; з ними мушу шуткувати, сміючись на кутні, щоб не прозвали квашею; а що в мене на душі, того ніхто не знає.

— Ну, а Настя знає все?

— І десятої частини не скажу їй того, що ви від мене випитали. Знали ви, як підойти під мене! Не доведи Боже, щоб Настя знала всю мою тугу. Я перед нею веселий і щасливий. Співаю пісні, ідучи мимо. Задля неї вбираюся у хорошу одежу. Нехай думає, що й на душі в мене сіяє. Ой, коні, коні! Вже близенько!

І справді було близько. Повернули наліво попід дубами, попід липами. Ось і дома — серед рідного двора. З двора виднісінько Дніпро з горами-крутоярами. Над Дніпром — під горою — Дундукова хата.

Взяли мене думки про щербату долю Якова Дундученка.

«Треба йому помогти якось небораці. Малої речі недостає моїм сусідам... Нехай же хоч вони не сумують».

Так міркував я. Душа моя бажала тоді доброго вчинку, як ліків. На другий день уранці поплив я човном до старого рибалки. Низенька хата стояла над самим Дніпром. Оселя була вбога, а проте ввічлива якась. До такої оселі прибивсь би залюбки під завірюху, як на небі верне сивими хмарами, а внизу Дніпро почорніє і запіниться.

Стара Дундучиха, з куделею за поясом, гнала з гори корову. Згадав я тугу молодого поштаря, споглянувши на сиве волосся, що вибивалось у неї з-під очіпка. У всякій морщині на її обличчі засіла важка думка про сина. І справді, ледве промовив до неї слово — зараз вона оповідувати, як вона ходить по горах, щоб дивитись на той шлях, де їздить її син від станції до станції.

— І оце б то бачиш ти що-небудь на такій далекості? — спитав я.

— Бачу я тільки, як той пил в’ється в кучері по дорозі, та й від того на серці стане легше. І як задивлюсь на ту куряву, то й забуду, що се тільки слід мого Якова: здається мені, що се йото кучері в’ються по вітру.