Потомки українського гайдамацтва

Пантелеймон Куліш

Старий Дундук привітав мене ласкаво. На його похмуреному обличчі та ласка засіяла, наче сонце крізь хмари. Улюбив сусід-рибалка мого панотця покійного; сподівавсь і з сином жити в приятстві. Бачивши його ввічливість до мене, хотів я тим користуватись і зараз приступив до речі.

— А я до тебе, Харко, прийшов оце сватом.

Сиві брови старого піднялись, мов запитаннє; та мовчав довгенько, далі каже:

— Як же се, добродію?

— А так-таки, озиваюсь до твого сина сватом.

— До мого волоцюги? Не стоїть він того, пане.

І Дундукове обличчє захмарилось; тяжкий сум проступив у морщинах.

— Коли б не стояв, то й не турбував би я для його. Яков твій — парубок-друзяка.

— Ледащо він, пане, а не друзяка! Не стоїть він доброго вашого слова.

— Та не про його одного я дбаю: шкода мені твоєї і материної старості.

— Спасибі вам, пане; тільки з вашого жалю нічого не буде.

— А може, й буде. Ти собі упиряка, а я — собі, що задумаю, те й зроблю. Хочеться мені, щоб у тебе повеселішало в хаті.

— Химерні ви, пани! — сказав, усміхнувшись. — Як же ви се зробите?

— Ось прийми мене сватом до твого Якова — то й побачиш, як.

— Кого ж ви свататимете?

— Та хоч би й Настю.

— Настю!.. Ні, вже сього не буде!

— Чом же не буде?

— Я то вже знаю, чом!

— Ну, ти від мене не відкараскаєшся, сусіде. У віщо ж се ти мене важиш, що говорити зо мною не хочеш?

— Ой пане мій любий! Що вам за охота втручатись у чужі справи? Хіба в вас мало своїх?

— Мало не мало, а твоє горе важко лягло мені на серце.

— Химерні пани! — каже знов, почухавши потилицю. — Мені байдуже, а їм важко лягло на серце.

— Ну, подумай сам. Хата твоя навпроти моїх вікон. Чи весело ж мені щодня дивитись і думати: «Бідолаха Дундук! Щоб, здається, одружити сина з Настею? І всім було б добре, і мені було б весело споглядати на його оселю».

Старий понуро хитав головою.

— Чим же Настя не пара твоєму синові? Хоч скажи, чим?

— Чим не пара! — досадливо мимрив старий і, навернувши руки на груди, потупивсь у землю.

— Та вона ж, я чув, зросла у вашій же таки хаті сиротою.

— То-то ж і є! — гримнув Дундук, стоючи в тій же поставі, а морщини його ще гірш захмарились.

— Вже ви знаєте її норови, — казав я далі.

— Авжеж, знаємо.

— Дівчина розумна. Всі про неї се кажуть.

— Враг її не взяв, — миркнув Дундук, а потім додав нехотя: — І розумна, і вродлива, а що вже робітниця, то праведно — невсипуща. Не взяв би її враг: знайшли б ми їй пару і вирядили б заміж чесно; дак, на лихо ж собі і нам, узяла думку не кидатись нашої хати довіку.

— Що ж у тому за лихо?

— А те, що Якову нашому також заліз у голову дур — не шукати пари дальше свого порога.

— То що ж? І добре!

— Добре! Вам усе добре: ви що задумали, те і зробили; ви не своїми руками хліб заробляєте; а нашому брату хотілось би на старості літ відпочити. Нехай би Яків узяв отецьку дитину, хоч з двома парами волів, а тут ось на горі знаходиться земелька в шляхтича; продав би я свою пасіку та сяк-так і виторгував би; то стало б на ввесь вік і йому, і його дітям.

— Так ви оце і прогнали сироту з двора, що в неї немає двох пар волів?

— Борони нас, Боже, випхнути з хати сироту! Сама вона — тільки довідалась, що я сказав Якову, подяковала нам за хліб, за сіль і пішла в наймички. В одній свитині пішла, не взяла більш нічого.

— А тепер, може, й жаль вам небоги?

— Атож і не жаль! Хата без неї здається пусткою. Слідом за нею понесло і його дурну голову. Бог з ними! Нехай живуть своїм розумом, а нам, старим, коло них не панькати.

— Ну, Харко, — сказав я тоді, — а що, якби діти прийшли та впали тобі в ноги?

— А нічого! Що я сказав, те й мусить бути. Натерпівсь я змолоду недостатків — буде з мене!

— Ну, а коли б вашій Насті упало з неба дві пари волів з готовим плугом?

— Як би то се?

— Та хоч би й так, що я подарував би?

— Не візьму я, пане, за свого сина дівчини з дарованими волами.

— Розумно мені, се нехай буде й так. Слухай же ще. А що, якби твій Яков знайшов на шляху добрий капшук грошей? Бо й таке буває.

— Буває, пане; тільки що добра слава краща від грошей. Людської думки нічим не впиниш. Відома річ, що поштарі возять п’яних і всяких... Не дорекали б Якову, так дорекали б його дітям. Гуляючи на улиці, дітвора бовкнула б що-небудь про ті гроші; як же його слухати?

— Коли так, то я ззову громаду і перед громадою подарую тобі самому, по-сусідськи, дві парі волів у плузі, а ти клич мене на весіллє.

Задумався старий.

— З вас, пане, таке станеться! — каже. — Чудний ви, бачу, пан, нехай вас Бог милує. Тільки і перед громадою не припада мені взяти таку велику худобу дарма.

— Чом же се вже?

— Тим, що не йде чоловікові в руку добро незароблене.

— Не буде воно незароблене, Харко. Є в мене для тебе служба, та й немала!

— Ануте ж, яка там служба?

— Найми мені твого Якова на три роки, — у яку роботу, се вже буде моє з ним діло. Через три роки матеме він дві парі добрих волів та ще й ту земельку, що продає шляхтич.

Ні зрадів, ні здивовавсь Дундук. Нижче та нижче хилив голову. Вже думав я, що й тут нічого з ним не вдію; коли ж він зглянув на мене сумовито і промовив наче не своїм голосом:

— Добре, нехай буде по-вашому.

І після сього ще ніби гірш засумував старий. Здалась йому неволею моя прихильність. Та байдуже мені було про його: я думав про стару матір, про молоду пару.

Попрощавсь я з жорстоким дідуганом, вернувсь додому і зараз послав по Якова.

Жив у нас уже здавна садовничий Зота, на прізвище Лапко. Довідавшись, на що мені знадобивсь Яків Дундученко, зрадів не помалу.

— Ой слава ж тобі, Господи, — каже, покладаючи на себе великого хреста, — що моєму побратимові така благодать випала!

Рідко таке слово почуєш між нашим простолюдцем: стиха радіє, стиха й сумує українець. Почав я розпитувати.

— Та ми ж, — каже, — з ним побратими: задля його зрікся я й Марусі, тієї-то Дундучихи, тепер старої. Побачили б ви її дівкою! Та задля побратима зрікся. Батько в неї був багатий та гордий, а я собі парубіка вбогий. От і кажу Дундуку Харкові: «Сватай, брате, Марусю. Душа щира; шкода попустити в чужі руки».

— А Дундук багатший був за тебе?

— Ні, такий же, як і я, нетягя.

— Як же за його віддав Марусю гордий батько?

— Ге-ге! — каже Зота. — Тут, я вам скажу, таке було, що Бог його знає, як і міркувати. Бачте, побратимові моєму, Харкові-рибалці, довелось так же само, як і мені. Хоч він жив у своїй хаті і рибалка собі змалку, а все-таки гарбуза підсунули. Ходить бідолаха понад Дніпром мов окаянний, і уже такі думки зносять його: чи не лучче наліпити камінь на шию?.. Ходить, сумує; коли же дивиться — а ніч була ясна — із води лізе щось у червоному жупані. Уси — мов у грача крила, із-під шапки — оселедець, ще й за ухо закручений. «Дурень ти, дурень!» — каже до Харка, а в Харка вже й душі нема: злякавсь. «Чорт зна чого, — каже, — забажав єси!» Харко тільки хреститься. А той йому: «Не хрестись, дурню: я не чортяка, а такий же християнин, як і ти. Я — козак Байда, той самий, що висів ребром на гаку в Царіграді». — «Як же ти козак Байда, коли його замучено на смерть? — пробовкнув тоді Харко. — Та й діялося ж се тоді, як ще, може, й мого пращура не було на світі?» — «Дурень ти! — каже Байда. — Хіба ти не знаєш, що в запорожців були на Низу такі тайники по комишах, що й сам дідько не знайде?» — «Та се-то я знаю». — «То-то ж, дурню!» (А все лається вразький запорожець: се вже в їх така мода.) «А се, — каже, — знаєш, що як зруйнували Січ, дак військова скарбниця провалилась у землю?» — «Ні, — каже Дундук, — про таке не чував». — «Знай же, що вона й тепер під водою, і стережуть її такі козарлюги, як я, козак Байда, як Сомко Мушкет або Морозенко і інші лицарі-невмираки. Усі добрі козаки, всі там зібрались докупи, обступили кругом свою скарбницю та й гуторять про старовину; а часом заведуть пісню таку, що ввесь Дніпро заколишеться. Ви, дурні, на сьому світі думаєте, що то вітер понад Славутою бурхає, а то гуде запорозька пісня». — «Нащо ж вам, — каже Дундук Харко (уже й байдуже про свій страх, заслухавшись річей запорозьких), — нащо ж вам стерегти ту скарбницю?» — «А на те, — каже, — що вона знов зрине серед миру, і дасться той скарб у руки нашим правнукам, і розбагатіють вони на диво всьому світові...» Так оповідував козак Байда Харкові; а Харко слухав його, слухав та й каже: «Коли б мені знайти хоч невеличкий скарб! Не тинявсь би я понад Дніпром мов окаянний! Коли б мені хоч сто карбованців, то був би я самий щасливий чоловік на світі». Запорожець зареготався. «Дурень ти, дурень! Чорти батька зна в чому здумав шукати щастя! Баба й сама по собі — лихо, а як до баби та ще гроші — пропаде чоловік — і не схаменеться!» Стеменно так говорив запорожець, бо на те він запорожець. «Ну, та дарма, — каже, — нехай буде по-твойому». Засунув руку в кишеню. «На, — каже, — тобі сих цяцьок, забався!» Та й вийняв жменю самих червінців. При місяці горять — жар жаром.

Догадавсь я, слухаючи, що воно. Дундук любив часом, щоб такий чоловік, як Зота, розвішав уши.

— То й оддав, — питаю, — ті гроші Дундукові?

— Оддав. Така була в запорожця ручище, наче ківш.

— Чом же Дундук і досі вбогий?

— О, да тут, пане, історія була предивна! — каже Зота. — Я б, може, й сам не поняв віри, коли б не був на весіллі в Харка. А то я бачив своїми очима, як прибув до його під той час запорожець і яку викинув штуку.

— Ну яку ж?

— А ось яку. Брязнув Харко червінцями — батько зараз і оддав за його Марусю. Весіллє було на ввесь мир. Тільки на другий день саме тоді, як бояре виставили на щоглі червону запаску, а надворі завелись танці, звідки не взявсь запорожець на сивому коні, в червоному жупані. Пропхався в купу до танка та як учистить навприсядки, то ніхто б не сказав, що се людина: вихор вихром! Довго була видна на тім місці яма, де танцював запорожець. Потім випив горілки та й каже молодому: «Послухай ти мене, дурню! Коли б я схотів, то погубив би тебе з тілом і душею, та славно ти співаєш пісень про нас, козаків, — за се тебе помилую. Жінка — так тому й бути — нехай зостанеться тобі, а гроші верни мені зараз».

— І Дундук вернув?

— Виніс із комори всі до останнього червінця і оддав запорожцеві. От чом він і досі вбогий!

— А запорожець же тоді що?