Потомки українського гайдамацтва

Пантелеймон Куліш

— А запорожець сховав у кишеню гроші і сів на коня. Тим часом закрутило так вітром, що всім пісок позасипав очі. Дніпро спершу почорнів, потім посивів; водою бурхало під саму хату. Люде вжахнулись; а запорожець так і кинувсь у піняві хвилі. Сивого коня його не видко було за піною; сам він спершу бовванів у кармазинах, далі й його стало не видко.

— І ти оце все бачив своїми очима?

— А як же? Я в Харка був старшим боярином.

Я добре знав, що наші українці, під веселий час, вбачають у своїй виобразні великі дива.

Легенда про Дундукове весіллє вдарила мене з іншого боку. Дундук, скільки я пам’ятав, здавна здававсь нашій челяді узловатим чоловіком. Часом чуєш, було, про його, що в його закопані для схованки якісь розбишацькі гроші; іноді говорено про його нищечком, що він — химородник якийся, а іноді — що його батько роздобував хліб гайдамацтвом, та й сам він знається з розбишаками, а ті з ним дуванять свою здобич. Ще ж я чував не раз про якогось маляра-чорнокнижника, що нібито пробував колись у хаті в Дундука і змалював з його таку парсуну, що поки не згорить, поти й Дундук житиме на світі — хоч би й двісті років. Згадав я про всі такі казки, що було слухано проміж челяддю, та й думаю: чи вже ж то все плескали люде дурно? Що Дундук — чолов’яга чесний, — се річ була певна, а все ж оттой запорожець тогосвітній натякав на якісь таємності з гайдамацького побуту. Видно, то вже одружившись, занедбав Дундук давні свої звичаї. Так я собі міркував, слухаючи Лапкове чудне оповіданнє.

На вечір прибув до мене Яков. Зрадівши, що батько подається на його залицяннє, поступивсь господареві частиною свого заробітку і, мов з неволі, вирвавсь із поштарства.

— Ну, Якове! — кажу йому. — Забирай весла. Подивлюсь, як твій старий плакатиме з радощів.

— Не знаю, пане, хто з нас плакатиме, — каже, всміхнувшись.

— А що?

— Да те, що його карбач походить по моїй спині.

— Що се ти? Чи вже ж бо?

— Да й таки! Не спустить у нас батько синові!

— Ти ж до його вернешся з покорою!

— От тут же то він і покаже, що він — батько.

— І добре-таки він тебе пошмагає?

— Да так, щоб знав, скільки ще в старій руці сили.

— Жаль же мені тебе, брате. Се він тобі попише спину так, що не загоїться й до весілля.

— Да таки й так, пане.

— Я поїду обороню тебе.

— Як же се можна, пане?

— Я сам уведу тебе в хату і не дам ударити ні разу.

— Та що се ви, пане? Господь з вами! Хіба я не син своєму батькові?

— Дак ти не хочеш моєї оборони?

— Та й не хочу-таки, пане! Батько не вб’є мене на смерть; а горе, кажуть, тому синові, що не дасться батькові вдарити!

Я подумав собі: «Ось де Біблія робить своє діло!»

— Ну, коли не хочеш моєї оборони, то не погнівайся — поїду дивитись, як тебе батько битиме.

Нічого не сказав на се Якев. Поплили човном.

Ніч була зорява. Повний місяць гуляв по чистому небу, мов той козак по дніпровому степу. Як причалили, я послав Якова попереду, а сам став під вікном. Старий рибалка сидів із своєю жінкою коло каганця. Він лагодив невід; вона пряла куделю. Якась досада поривала Дундука; грізно позирав на жінку і, перестаючи робити своє діло, махав рукою. Глухо бубонів його голос. Жаль було мені Якова, що він нагодивсь у таку пору; боявсь, що батьківська наука буде аж геть жорстока. Отже й вийшло не так.

Як припав Яков батькові в ноги, старий сказав не так сердитим, як смутним голосом:

— Устань, вражий сину, устань та подивись на двері!

Дверей було мені в вікно не видко.

Яков, уставши, озирнувсь і, здивувавшись, поглядав на батька й матір.

— Се твоя дурна голова наробила! — сказав Дундук.

Тим часом стара мати, обнявши синові голову, почала голосити:

— Дитино моя! Мій соколику, мій орле сизокрилий! У яку нещасливу годину народивсь ти на світ Божий! Молила я за тебе Господа, та й не вимолила! Один ти в нас, як зернятко в орісі, да й тобі, мабуть, не буде щастя.

— Бог з тобою, мамо! — каже Яков, одвівши її руки. — Чого се тобі здався таким страшним запорожець?

Слово запорожець привело мені на пам’ять Дундукову легенду про козака Байду.

— А ти шуткуєш з ним? — озвавсь старий. — Правда, тепер тобі ніщо не страшно, коли не побоявсь покинути батька.

— Тато! — каже Яков. — Приніс я тобі виновату голову. Бий мене, як хочеш, тільки не вбивай словами.

— Сам ти вбив себе і свою долю! — гримнув старий.

— Ой лелечко ж, лелечко! — голосила, сплеснувши руками, Дундучиха.

— Чим я вбив її, тато? — спитав Яков.

— Чим убив! Безголовий ти хлопець! Тобі все здається іграшками. Якою силою опинивсь ти зараз на сьому боці? Ти думаєш — людською?

— А то ж якою?

Старий показав на двері.

— О Боже мій, Боже! — заголосила знов стара мати.

Недобачав я крізь віконце, що там було на дверях, і дивним здавалось мені, про що вони турбуються!

— Бувайте здорові! — сказав я, увійшовши в хату. — Що се ти, Харко, так насупився? Та й твоя стара ніби чого плакала? Хіба не раді, що син вернувся?

— Та правду сказавши, — рече Дундук, — не знаємо ще, чи нам радіти, чи смутитись.

А стара стирала лавку, щоб я сів.

— Як же се так? — спитав я, сідаючи кінець стола, тимчасом як старий Дундук сів з другого боку, а син його став проти мене так, що дверей мені не було видко. — Дивуєш ти мене, Харко, своїм словом!

— Та й ти, добродію, здивував нас незгірш.

— Що ж таке?

— Да те, що не встиг я озирнутись, а ти вже й зробив з мене, що сам схотів.

— Що ж я з тебе зробив?

— Ех, добродію! Трудно мені говорити з тобою! Говорити мені з тобою — все одно, що проти вітру брати.

— Чом же?

— Да тим, що ти — добрий пан; дивишся так ласкаво, і слово твоє таке приятие; оддав би тобі, здається, душу; а як подумаєш про вас, панів, сам із собою, то й стане якось ніби сумно.

— Чи справді? Чом же се? Невже ж ти сподіваєшся від мене якої пакості?

— Від тебе, добродію? Ні, від тебе — ніякої. Ти — добрий собі пан, се вже так; і покійний твій панотець був добра людина. Може, й багацько вас таких є; та ви самі не знаєте, яким духом водитесь. Вам іноді здається, що ви робите добро собі і іншим, а ви тим часом по тонкому льоду ходите і самі не знаєте, коли провалитесь.

— Ну?

— Ну, так як подумаєш про се, то й страшно нашому братові вкупі з вами ходити, щоб і собі не провалитись. От що я тобі сказав, добродію. Вибачай за моє нерозумне слово. Я вже такий собі вдався, що кожному ріжу в вічі, що думаю.

— Чом же ти думаєш, що ми ходимо не по землі, а по тонкому льоду?

— Да тим, що я не бачив ще панського дому такого, щоб стояв твердо, як простацький.

— Ні, сусіде, дуже далеко вже ти зайшов. Наші доми стоять по дві сотні років, а сини в нас приймають по отцях чесне ім’я і достаток.

Поки ми розмовляли, стара Дундучиха розгнітила на припічку багаття і поставила сковорідку до ієшні на триніжкові.

— Побіжи, — каже, — синку, вхопи сухеньких скіпочок!

Тільки ж Яков зам’явся, що йому хочеться послухати батькової розмови; а старий озвавсь до жінки:

— Підмаж там швидче! Не люблю, як осиплеться глина.

Мені було якось ніяково додивлятись, що там на дверях... Мусив терпіти.

— Так що ж, брате, — кажу далі, — що ти скажеш проти нашого панського побуту?

— Те, що якийсь він собі непевний; говори там що хочеш. Рідко син у вас робить те саме, що робив батько, і навряд, чи зоставсь хоч один унук у тому будинкові, де звікував дід. Нема на ваших панських домах благословення Господнього. Може, я й дурний собі чоловік, та що ж, коли так воно мені здається?

— Се, брате, здається тобі так через те, що не бачив ти поблизу добрих панських семей. У нас багацько внуків живе по предківських будинках. Маю в Бозі надію, що й мої внуки житимуть в Крутоярівці.

— Не пророкуй, ой не пророкуй, добродію! Хто знає, у яку минуту ти се говориш? — сказав Дундук та й поглянув на двері (вони від його не були закриті, а полом’є з припічка обливало їх жовтим світом). — Ну, так от воно-то й стане нашому братові сумно, як подумаєш, що в кого в самото нема щастя, то й не дасть його й тобі. Спершу я був зрадів від твоєї ласки, та як подумав добре...

Я перебив Дувдука: брала мене досада.

— Хто ж тобі сказав, що в нашому побуті нема щастя?

— Хто мені сказав? — промовив старий якось чудно і споглянув пильно на двері. — Як же в вас буде щастє, коли — тут чоловік різно живе з жінкою, там син посердився з отцем, там брат позива брата. Та хіба ж є між вами хоч один пан, щоб обійшовсь без суду? А хто розправляється за свої уразки огнем і залізом? Усе пани. Хто не боїться зняти на чоловіка руку? Все ті ж пани.

— Постой, приятелю! Се ти говориш такому, що зроду не судивсь і не задравсь ні з ким, що в його у отецькому домі було завсегда тихо, мов у раю.

— Знаємо ми сей рай! — каже Дундук, усміхнувшись. — Не раз уже довелось мені бачити, як він перевертавсь у пекло, — нехай тільки тебе Господь оборонить... А через що?

— Ну, через що ж?

— Все через ті гроші. Чи сяк, чи так, а вони рушать панське щастя.

— А ваш брат, простолюдець, хіба не вганя за грішми?

— І наш брат здуру часом туди ж за панами, то що ж? Достається і нашому братові. Котузі — по заслузі.

— Так по твоєму розумові, щастє держиться більше там, де нема достатків?

— Здається мені, що не в панстві, а в мужицтві воно держиться.

— Да сам же ти, Харко, не дозволяв синові одружитись з убогою. От і ступінь у панство!

— Правду речеш, добродію. Не доведи Господи нікого такий ступінь зробити! Оце ж мене узяв був смуток превеликий, і не знав я, що діяти, а тепер знаю. Договорився я з тобою до глибокої правди. Хотів єси, добродію, помогти мені своїм достатком, та й засмутив мене, старого, а розмовою знов на простий шлях вивів.

Не розумів я, що се він каже. Коли ж він:

— А годі, жінко, глину замішувати! Якове, оступись. Нехай пан усе знає. Тільки слухайте, пане: хата — покришка!

Я дав слово додержати Дундукової таємниці.

— Тепер дивись, добродію. Ти до мене роздобривсь по-свойому, а я до тебе — по-свойому. Знай старого Дундука, який він є!